Аналіз і оцінка діяльності української держави щодо релігійно-церковної сфери підсумки 2006 року
Відділ гуманітарної політики Національного інституту стратегічних досліджень
(автори: С. Здіорук, В. Токман)
В аналітичній записці розглядається державна політика щодо конфесійного середовища країни у 2006 році. Увага артикулюється на питаннях, пов’язаних з адаптацією вітчизняного законодавства стосовно свободи совісті та релігійних організацій до відповідних європейських нормативно-правових стандартів; конституюванням Української Помісної Православної Церкви; реорганізацією органу влади, що відповідає за реалізацію державної політики у релігійно-церковній сфері; розмежуванням релігії і політики; інституційною розбудовою конфесійної мережі тощо. Висновки узагальнюють вузлові проблеми релігійно-церковного життя України. У рекомендаціях пропонуються механізми щодо вдосконалення державної політики у сфері свободи совісті і віросповідань, кореляції цієї політики з пріоритетними національними інтересами – консолідацією нації та євроінтеграцією.
Суть питання
Політика Української Держави стосовно релігійно-церковної сфери – це сукупність відповідних нормативно-правових актів та політичних, кадрових, комунікативних, адміністративних тощо заходів, здійснюваних різними гілками влади для забезпечення конституційних прав громадян на свободу совісті та віросповідання.
Мета аналітичної записки – за підсумками 2006 року проаналізувати діяльність Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України, інших органів влади на предмет розуміння ними глибини тих процесів і тенденцій, котрі відбуваються у релігійному середовищі України, а також готовність означених державних і політичних суб’єктів реагувати на виклики сьогодення у релігійно-церковній сфері українського соціуму.
Результати аналізу і висновки дадуть можливість запропонувати Президентові України ряд практичних заходів, спрямованих на вдосконалення політики Української Держави щодо релігійно-церковної сфери.
Процеси і тенденції
1. У межах реалізації євроінтеграційної політики на початку 2006 року Глава Держави видав Указ “Про План заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи” № 39/2006 від 20.0120.06 р. Підпункт 6 пункту 2 Указу наголошує на необхідності розробки нової редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. На виконання цього завдання при Міністерстві юстиції України, яке на той час очолював міністр-нашоукраїнець Р. Зварич, було створено робочу групу, яка підготувала документ належної якості й представила його на публічне обговорення.
Законопроект відрізняється від попередніх тим, що пропонує нову класифікацію релігійних організацій; статус юридичної особи церквам як інституціям, а не тільки окремим громадам; передбачає можливість викладання духовно-релігійних дисциплін у загальноосвітніх навчальних закладах на факультативній основі; вводить дозвільну систему на проведення публічних релігійних заходів; урівнює в правах на релігійну діяльність іноземців та українських громадян тощо.
Попри дискутивність окремих положень та сумнів у доцільності впровадження деяких з них саме в нинішніх умовах, документ, наслідуючи рекомендації ПАРЄ стосовно упорядкування конфесійної сфери українського суспільства, загалом відповідає європейським стандартам.
2. У питанні конституювання Української Помісної Православної Церкви чітко окреслилася конструктивна позиція Президента України в контексті національної безпеки та захисту національних інтересів. Президент України неодноразово впродовж минулого року закликав суб’єктів протистояння до діалогу, пошуку порозуміння та подолання розколу (мав особисті зустрічі з Всеукраїнською Радою Церков та релігійних організацій, а також ієрархами різних православних і католицьких церков на цю тему; наполіг на включенні церковного питання в Універсал національної єдності). Ініціативи Президента України, на жаль, не знайшли підтримки серед інших високопосадовців.
З формуванням парламентської більшості, а слідом за нею Кабінету Міністрів України процес фундації Української Помісної Православної Церкви ускладнився. Визнання Українського Православ’я рівноправним суб’єктом міжнародно-релігійних процесів відсувається на невизначений час.
3. Вкотре зазнав зміни статус центрального органу виконавчої влади, до компетенції якого належить здійснення державної політики щодо релігії. Кабінет Міністрів України своєю постановою № 1575 від 08.11.06 р. “Про утворення Державного комітету України у справах національностей та релігій” створив цей Комітет на базі реорганізованих Державного комітету України у справах національностей та міграції та Державного департаменту у справах релігій Мінюсту України.
Є підстави вважати, що Кабмін керувався політичними мотивами, утворюючи Державний комітет України у справах національностей та релігій. Найвірогідніше, що створення Держкомнацрелігій обумовлено позицією Кабміну послабити вплив Президента України на перебіг процесів у релігійно-церковній сфері. Про це свідчить і призначення виконуючим обов’язки Голови Держкомнацрелігій члена Комуністичної партії Г. Попова, який відразу засвідчив власні симпатії своїми першими візитами до УПЦ МП.
4. Не відбулося очікуваного суспільством розмежування релігії і політики. Під час березневих виборів до Верховної Ради України усі політичні сили – учасники змагань за мандат народного депутата – апелювали до релігійних організацій як потужного джерела електорального ресурсу. Для здобуття прихильності церков політиками використовувалися традиційні методи: духовенству і пастві партії обіцяли розв’язання їхніх проблем у разі проходження до Парламенту або ж включали церковних ієрархів у власні виборчі списки (що здебільшого стосувалося місцевого рівня).
Показовим став поствиборчий діалог між фракціями парламенту V скликання та членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій: впродовж осені Юлія Тимошенко, Олександр Мороз, депутати від фракції Партії регіонів провели зустрічі з конфесійно-церковними лідерами в рамках ВРЦРО.
Хоча дані зустрічі публічно презентувалися в координатах дискусій про шляхи вирішення нагальних проблем церков, насправді на них з’ясовувалися перспективи нової конфігурації співробітництва між політичними силами, представленими у ВР, і релігійними організаціями. До такого кроку зобов’язала переструктуризація Парламенту після березневої виборчої кампанії.
Заява спікера О. Мороза про налаштованість ВР на співпрацю з конфесіями, оскільки за ними стоять віруючі, красномовно доводить, що релігійні об’єднання в Україні розглядаються чиновниками та політиками не в якості носіїв духовного авторитету, незмінних моральних цінностей, а суто прагматично.
Отже, в Українській Державі автономія релігії від політики поки що не зреалізована, що суперечить європейському і національному законодавству.
5. Не досягнуто одностайності між різними органами виконавчої гілки влади щодо розв’язання проблеми запровадження духовно-релігійних дисциплін у навчально-освітній процес. Не змогли порозумітися стосовно формату викладання “Християнської етики” у загальноосвітніх школах Міністерство освіти і науки України та Головне управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації.
Під час міжвідомчої дискусії відсутнім було питання про законність самої ініціативи. Конституція України, Закон України “Про освіту”, Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” чітко вказують на світський характер освіти в нашій Державі, декларуючи принцип відокремлення школи від церкви. Замість того, щоб аналізувати поточну ситуацію й у разі необхідності працювати у напрямку зміни діючого законодавства, чиновники на свій розсуд тлумачать норми законів, що є, звичайно, протиправним.
6. Закладено підґрунтя для зближення світської і духовної систем освіти. У березні минулого року відбулася акредитація богослов’я в Україні. Це означає, що богословська освіта здобула повні громадські права. Відтепер вищі навчальні заклади можуть готувати фахівців за спеціальністю “богослов’я”. Така практика поширена на Заході. Тривалий час Українська Держава була чи не єдиною країною у Центрально-Східній Європі, в якій дипломи, отримані за богословською кваліфікацією, не визнавалися на державному рівні.
Акредитація богослов’я не суперечить чинному законодавству про освіту. Мова не йде про катехизацію навчального процесу. Підготовка фахівців-богословів здійснюватиметься у відповідності з державними стандартами, за якими акредитуються усі інші світські спеціальності в царині вищої освіти.
Акредитація богослов’я – доказ того, що християнська думка знаходить належне місце у науковому та суспільному житті України.
7. Не врегульовано проблему взаємовідносин органів влади (передусім місцевих) та певних конфесій чи церков щодо прийняття майнових або земельних рішень на користь останніх та упередженого ставлення до їхніх опонентів. Подібні випадки (переважно пов’язані з передачею будівель для богослужіння) траплялися у минулому році (Чернігівська, Волинська, Чернівецька області), а подекуди перейшли у поточний (Рівненська область, Чернігів).
Факти конфесійно-церковної заангажованості української влади не залишилися поза увагою світової спільноти, що, звичайно, не додає авторитету нашій Державі на міжнародній арені.
Так, Державний департамент США 15 вересня оприлюднив доповідь про свободу релігії у світі за 2006 рік, і що стосується України, то у документі констатується позитивна незмінність ситуації зі свободою совісті в країні у порівнянні з попереднім роком. Разом з тим держдепартамент Сполучених Штатів критикує практику в українських регіонах, коли місцева влада підтримує певні конфесії чи церкви й ущемляє у правах інші. Зокрема, наголошується, що у Східній і Південній Україні представники влади підтримують Українську православну церкву (Московського патріархату). У той же час, у західних областях України представники влади віддають перевагу Українській греко-католицькій церкві й Українській православній церкві Київського патріархату. Також і українські суди, на думку держдепартаменту США, не завжди захищають свободу релігії, а іноді стають на бік домінуючої у тому чи іншому регіоні конфесії або церкви. Таким чином, у цій сфері в Україні є проблеми із захистом прав громадян.
8. Залишилися законодавчо не врегульованими права релігійних організацій на постійне користування земельними ділянками та заснування на рівні з іншими суб’єктами правовідносин загальноосвітніх навчальних закладів. Верховна Рада України відхилила проект Закону України “Про внесення змін до статті 92 Земельного кодексу України (щодо права релігійних організацій на постійне користування землею)” № 1101 від 30.06.2006 р., внесений народним депутатом України В. Стретовичем, та проект Закону України “Про внесення змін до Земельного кодексу України (щодо визначення права постійного користування земельною ділянкою)” № 2260 від 04.10.2006 р., внесений народним депутатом України О. Турчиновим. Аналогічна доля спіткала законопроект “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо заснування релігійними організаціями навчальних закладів)” № 2020 від 30.08.2006, (автор – народний депутат В. Стретович). Мотив – поданий документ не узгоджуються із Конституцією України та системою чинного законодавства України про освіту і про свободу совісті та релігійні організації (що, насправді, зовсім не відповідає дійсності та розумінню діючих правових норм).
9. Політика Української Держави стосовно релігійно-церковної сфери у 2006 році завдяки першочергово зусиллям Президента України здійснювалася переважно з урахуванням цінностей і норм, властивих демократичному суспільству.
Зокрема, впродовж минулого року мережа релігійних організацій України збільшилась на 877 одиниць і станом на 01.01.2007 року перевищила 33 000 конфесійних структур (загалом на означену дату в країні діяло 33 063 релігійних організацій). Користуючись правом вибору реєструвати свої статути чи ні, зросла кількість об’єднань, які бажають функціонувати, не маючи статусу юридичної особи. Якщо на початок 2006 року таких релігійних осередків нараховувалося понад 1 600, то через рік – уже понад 1 800. Але потрібно рахуватися з тим, що певна кількість релігійних організацій із різних причин були не готові до реєстрації своїх статутів.
Українська Держава здійснює колосальні матеріальні витрати, аби залагодити трагічні наслідки тоталітарно-комуністичного режиму у конфесійній сфері. Впродовж 2006 року релігійним організація було передано у власність 10 081, а у користування – 4 513 культових будівель. Причому серед них майже 4 000 – пам’ятки архітектури.
Водночас існують випадки порушень релігійними організаціями або їхніми окремими представниками чинного вітчизняного законодавства про свободу совісті. Щороку він знижується, хоча й не всі порушення фіксуються. У 2006 році було зафіксовано всього 20 випадків протиправних дій з боку конфесій або церков (для порівняння ще 2000 року їх було 129). Покращення правової культури віруючих – ознака демократизації українського суспільства.
Висновки
Наведений вище аналіз проблем у даній сфері дозволяє констатувати:
1. Державна політика стосовно церковно-конфесійної сфери в Україні реалізується кількома владними центрами (Секретаріат Президента України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України). Відсутність порозуміння між ними призводить до того, що вона визначається не стільки інтересами Держави, скільки намаганнями позбавити політичних конкурентів та опонентів впливовості. У результаті з’являються серйозні перешкоди на шляху консолідації Української нації та просування України до ЄС.
2. 2006 рік не приніс бажаних результатів у справі утвердження УППЦ. Накопичений в ході Помаранчевої революції та у 2005 році досвід взаємозближення християнських інституцій виявився значною мірою невикористаним, а в деяких аспектах і втраченим.
3. Політизації релігійного середовища в Україні стає атрибутом суспільно-політичного життя, загрожуючи перетворенням конфесій на маргінальні структури, зайняті не духовними справами, а обслуговуванням інтересів партій, кланів, олігархічних груп. Заяви про відмежування політики від релігії демонструють прагнення чиновників, політиків, церковних ієрархів видавати бажане за дійсне, а почасти є просто прикриттям їхніх протизаконних дій.
4. Адаптація вітчизняної системи державно-церковних і суспільно-релігійних відносин до європейських стандартів відбувається досить повільно. Прискоренню цього процесу перешкоджають політична боротьба між різними політичними силами та інституціями влади, поверхове розуміння останніми суті процесів, що відбуваються у релігійному середовищі країни.
5. Серйозною проблемою залишається недотримання чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації як безпосередніми суб’єктами конфесійного життя, так і владними структурами, політичними об’єднаннями тощо.
Загрозу національним інтересам становлять випадки сприяння окремими органами чи представниками влади релігійним інституціям, що клерикалізує українське суспільство.
6. Вперше за період незалежності Української Держави розширення мережі релігійних організацій у 2006 не перевищило 1 000 одиниць. Це є ознакою того, що закладається нова тенденція до якісної, а не кількісної інституційної розбудови конфесійного середовища України в майбутньому.
Джерело: Аналітичні записки щодо проблем і подій суспільного розвитку НІСД, червень 2007 року
