Йому не споруджують монументальних пам’ятників і не встановлюють меморіяльних дощок, на його честь не проводять незліченних гучних академій і наукових конференцій, до місця його поховання не здійснюють організованих  паломництв, бо воно досі невідоме: або на тюремному цвинтарі, або в спільній могилі в Биківні під Києвом. Його зневажали при житті, як католицького єпископа, і катували в застінках НКВД-МГБ як незламного українського патріота, його очорнювали після мученицької смерті як безбожники, так і свої нібито брати по вірі, і продовжують це робити до сьогодні, обзиваючи латинізатором і запроданцем.

А він від моменту прийняття ієрейських та, особливо, єпископських свячень, незважаючи на численні кпини і, здавалося, непереборні для людських сил труднощі, впевнено йшов за Христом Розп’ятим і Воскреслим, ведучи за собою своїх священиків і народ по розлогій, густо порослій терням і бур’янами, занедбаній духовній ниві до Царства Божого, знищуючи моральне хабаззя та проголошуючи Боже Слово і правдиву віру св. Католицької Церкви.

Його єпархія, його духовна нива, територіяльно була справді велетенською: як теперішні півтори митрополії. І не було у цій єпархії жодної парафії, куди б не сягав плуг його душпастирської місії. Він орав глибоко і сіяв щедро, як справжній Божий сіяч. І засів його духовної праці дає рясні плоди дотепер, хоч як люто їх не витоптував безбожний комуністичний режим, а нині виполюють невдячні духовні нащадки у гонитві за ефемерною чистотою т. зв. східного, а насправді візантійсько-московського обряду.

Він мав любляче, повне милосердя серце, за що його ще при житті називали в народі Татуньом. Взоруючись на Пресвяте Ісусове Серце і Непорочне Серце Преч. Діви Марії, він незбагненно поєднував у своїй душі розуміння вселенськості Христової Церкви і глибокий український патріотизм. Не було жодного моменту у житті Церкви і народу, який би не торкав його душі, і він завжди поспішав, щоб врятувати, допомогти, порадити.

Таким Єпископом, справжнім Учителем Церкви й українського народу, був Блаженний Священномученик Григорій ХОМИШИН, Ординарій Станиславівський (1904-1945).

Спадщина його душпастирської праці справді величезна. І почав він її в Станиславові з реформи та формації духовенства, відразу запровадивши обов’язкові щорічні реколекції. Він заснував Духовну Семінарію, яка дала Українській Греко-Католицькій Церкві цілу плеяду визначних священиків, троє з яких стали єпископами: Йосафат Коциловський, Миколай Чарнецький та Іван Лятишевський.

Єпископ Григорій надавав батьківську моральну та матеріяльну підтримку для розвитку численних монаших чинів і згромаджень: ОО. Василіян і СС. Василіянок, ОО. Редемптористів, ОО. Студитів, Сестер Служебниць, Сестер Мироносиць, Сестер Милосердя св. Вінкентія, Сестер Йосафаток, Сестер Пресвятої Родини. Його найпильнішим завданням стало створення чисельної мережі (понад 50!) сирітських притулків і захоронок по всій єпархії, чого до нього ніхто в Греко-Католицькій Церкві не робив, Учительського Інституту, Малої Семінарії і Бурси в Станиславові.

Владика Хомишин був Апостолом Місії не тільки в УГКЦ, але й в усій Католицькій Церкві. Він особисто провів сто двотижневих парафіяльних місій, і ще 25 на схилі своїх літ з допомогою священиків-помічників. Особливо ревно проповідував на Гуцульщині, відвідавши за час свого єпископства кожну парафію по два рази та перетворивши цей край в оазу українства.

Єпископ Григорій був Апостолом католицької преси і книжки, заснувавши і фінансуючи дуже популярні часописи «Нова Зоря» і «Правда», створивши понад 300 парафіяльних читалень «Скала», написавши кілька книг, сотні пастирських листів, послань і статей.

Глибоко усвідомлюючи одвічні загрози  для України та її Церкви з Північного Сходу, Станиславівський Владика ще 100 тому запровадив богослужбовий Григоріянський календар, але через лемент і погрози москвофілів й ура-патріотів змушений був скасувати цю реформу, і тому ми й досі не молимось єдиним серцем і устами з усією Католицькою Церквою, а залишаємось міцно прив’язаними календарною пуповиною до «руского міра».

З моментом вступу на єпископський престіл Блаж. Григорій офіційно запровадив у своїй єпархії документообіг українською мовою, скасувавши язичіє, що стало початком і запорукою зникнення москвофільства на Станиславівщині. Владика мріяв про незалежну Україну, радо вітав проголошення ЗУНР в листопаді 1918 р. та Самостійної Української Держави в червні 1941-го, любив рідну мову, підтримував національну культуру, мистецтво і звичаї.  Але він, як Христовий священик і єпископ не сприймав, відкидав та відкрито осуджував радикальний націоналізм і терористичні акти, твердячи, що цей шлях богупротивний і може довести український народ до деградації і самознищення.

Єпископ Хомишин мав особливий дар від Бога: випереджувати свій час на кілька десятиліть уперед. Майже всі його починання та реформи в єпархії були новаторськими: і формація духовенства та монашества, і розвиток освіти, і парафіяльні місії, і харитативна діяльність, і новий календар, і розвиток преси й видавництв, і українізація духовно-релігійного життя, і проект побудови Української Держави на засадах християнсько-католицької релігії.

З огляду на сказане вище його, без сумніву, можна вважати першим і мабуть єдиним євроінтегратором в УГКЦ як у І-ій пол. ХХ ст., так і в теперішні часи.

Але ось парадокс: Владику Григорія вважали і досі вважають заскорузлим консерватором та послідовним латинізатором УГКЦ.

Для створення такого негативного стереотипу особливо старалися царська охранка та її сателіти-москвофіли за часів Австро-Угорщини, ОГПУ-НКВД та завербована ними т. зв. «чорна рада» львівських богословів на чолі з апостатом Гавриїлом Костельником у 20-30-х рр. за часів Польщі. До цього процесу були втягнуті певні кола Апостольської столиці в Римі, зокрема, т. зв. «французько-русофільська трійця» у складі о. Шарона-Королєвского, єпископів д’Ербіньї та Тіссерана, а також деякі чільні представники Чину Єзуїтів в Римі і Польщі.

Але найбільше чорної фарби для Блаж. Григорія приготувала радянська пропагандистська машина, знищуючи плоди його пастирсько-катехитичної діяльності та навіть засекретивши місце захоронення його стражденного тіла, боячись, щоб не створився культ  вшанування його св. мощів. Проте зерна, засіяні Преосв. Хомишиним, все одно рясно проростали стараннями його учнів – священиків і єпископів, які вийшли на волю зі сталінських таборів і продовжували діяльність Греко-Католицької Церкви в катакомбах.

З великою прикрістю мусимо ствердити, що й тепер в українському суспільстві, та й у сучасній офіційній УГКЦ також, до постаті і діяльності Єпископа Григорія Хомишина й надалі спостерігається, м’яко кажучи, упереджене ставлення. І це й не дивно, адже Блаж. Григорій був і залишається одним з найчільніших й найпослідовніших апологетів, визнавців та оборонців Унійної Церкви, яка впродовж кількох століть, починаючи від собору в Бересті 1596 року, стала духовною опорою та просвітителькою українського і білоруського народів. Завдяки рішенням трьох синодів – Кобринського (1626), особливо - Замойського (1720) та Львівського (1891) – в Унійній Церкві на майже усій території Центральної і Західної України сформувався унікальний канонічно-адміністративний устрій та обряд, завдяки яким Церква пережила «золоту добу» розквіту у XVIII-му – першій третині ХІХ ст.

Першим катастрофічним ударом по нашій Церкві стала акція брутального нищення Унії московським царем Ніколаєм І, підлеглим йому «свящєнним сінодом» та кількома відступниками на чолі з Іосіфом Сємашком, яка завершилася 1839 року «актом воссоєдінєнія».

Другого фатального удару по святій Унії московитська імперія на чолі з Алєксандром ІІ завдала 1875 року на Підляшші і Холмщині руками апостата Маркєла Попєля при підтримці регулярних царських військ, проливши невинну кров численних визнавців католицької віри.

Обидвом цим ліквідаційним актам передувала т. зв. «чистка обряду», тобто усунення та насильне знищення духовної та літургійно-обрядової спадщини Унійної Церкви та насильне впровадження «вєри отцов», тобто візантійсько-московських обряду і догматики.

Власне, Єпископ Григорій Хомишин, пам’ятаючи передумови та наслідки ліквідації Унії на захоплених московською імперією українсько-білоруських територіях, з особливою тривогою і несприйняттям реагував на т. зв. просхідну й промосковську активність Гавриїла Костельника у Львові та Шарона-Королєвського у Римі, вбачаючи у цьому смертельну загрозу для існування Греко-Католицької Церкви, її обряду та католицької віри.

Побоювання Владики Григорія виявились пророчими: завербований НКВД-МГБ Костельник впродовж 20-30-х років спільно з однодумцями і покровителями планомірно готував ліквідацію УГКЦ, а після ув’язнення всіх греко-католицьких єпископів в середині квітня 1945 р., 28-го травня того ж року очолив т. зв. «ініціятивну групу по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною», вислідом зрадницької діяльності якої стала ліквідація Греко-Католицької Церкви на «псевдособорі» у Львові 8-10 березня 1946 року.

Єпископ Григорій Хомишин був схоплений спецзагоном НКВД-МГБ у резиденції в Станиславові у ніч з 14 на 15 квітня 1945 року та доставлений у Лук’янівську тюрму у Києві. Після 36 допитів-тортур він загинув мученицькою смертю вночі 28 грудня 1945 року.

27 червня 2001 року Владика Григорій Хомишин проголошений Блаженним Священномучеником УГКЦ святим Папою Іваном Павлом ІІ у Львові.