Архієпископ Євстратій: Якщо в МП залишили на видноті частину доказів проросійської діяльності, то що ж вони тоді встигли сховати?

Наталія Лебідь

А от що не було випадковим, так це рішення РНБО, яке ввів у дію президент України Володимир Зеленський. Згідно з рішенням, РНБО доручила Кабміну внести у двомісячний термін на розгляд Верховної Ради законопроєкт щодо унеможливлення діяльності в Україні афілійованих із центрами впливу в Російській Федерації релігійних організацій. Плюс РНБО наклала персональні санкції на ряд осіб, пов’язаних з Московським патріархатом. Схоже, що тепер ера панування так званого «МП УПЦ» добігає кінця, хоча у це важко повірити навіть тим людям, які цього хотіли та чекали.

Мрія зайти до київської «нижньої» Лаври і не стикнутися там із задушливою атмосферою Москви (ось де був справжній «русский дух»!), схоже, таки буде реалізована. У це вірить «Центр політичного консалтингу», а також наш сьогоднішній співрозмовник – речник Православної церкви України, архієпископ Чернігівський і Ніжинський, заступник голови Управління зовнішніх церковних зв'язків ПЦУ Євстратій (Зоря). З ним ми обговорюємо останні новини та останні надії.

Владико, РНБО ухвалила рішення щодо заборони релігійних організацій, афілійованих з Росією. Якими конкретно будуть його наслідки – просто зараз, ще до того, як парламент ухвалить відповідний закон?

Йдеться передусім про зміну формату взаємодії держави з релігійною спільнотою. Державна служба з етнополітики та свободи совісті, яка дотепер була у підпорядкуванні Міністерства культури, переведена в безпосереднє підпорядкування Кабінету міністрів України. Тобто відбулося підвищення рівня взаємодії та посилення зв’язку між центральним органом виконавчої влади та відповідними підрозділами на місцях, де вони часто були або ліквідовані, або їхні функції були делеговані працівникам обласних адміністрацій як додаткове навантаження. А в умовах, коли Росія намагається використовувати релігійне середовище як один з інструментів агресії, держава не може ставитися до питання взаємодії з ним за «залишковим принципом».

Також рішенням РНБО були накладені санкції на ряд осіб, серед яких найбільш значимим фігурантом є колишній депутат Новинський – протодиякон Московського патріархату. Саме з його особою упродовж багатьох років пов’язували виключний вплив на діяльність МП. І здійснювався цей вплив в тому числі завдяки посиленій фінансовій підтримці. Дія санкцій якщо не повністю, то бодай певною мірою обмежить ресурс такого впливу, що також оздоровить ситуацію.

Президент доручив Кабміну розробити свій варіант законопроєкту щодо заборони російської церкви. Але ще навесні народні депутати Інна Совсун та Оксана Савчук розробили два альтернативні законопроєкти. Крім того, на початку зими був зареєстрований ще один законопроєкт – авторства депутата Миколи Княжицького, і 9 грудня профільний парламентський комітет рекомендував його до розгляду Верховною Радою. Для чого потрібен ще один, вже четвертий варіант такого документу?

Можу лише припустити, що тут є дві складових. Перша складова політична – всі перелічені вами законопроєкти були внесені представниками опозиції. А друга складова – практична: механізми, запропоновані у законопроєктах, не задовольняють президента і тих, хто їх проаналізував та підготував відповідні пропозиції для РНБО. Я ознайомився з усіма трьома документами, і, попри спільну загальну ідею, вони пропонують доволі різні механізми щодо того, як має діяти держава, реагуючи на діяльність Московського патріархату в Україні.

Звернімо увагу, що хоча заборони як такої МП ще немає, вороги України вже використовують наратив про буцімто переслідування в Україні релігійних громад. Зокрема, ми бачили допис Трампа-молодшого, в якому той прямо звинувачує президента Зеленського у забороні Української православної церкви. Але, вибачте, це повна нісенітниця, бо Українська православна церква – це ми. Це наша офіційна назва – ПЦУ – Православна церква України. А те, що підрозділ російської церкви, який діє в Україні, привласнив собі нашу назву і незаконно нею користується, не впливає на ситуацію.

Нагадаю, що законом №2662 були внесені зміни до базового закону «Про свободу совісті та релігійні організації», і одна зі статей зобов’язувала вживати у найменуванні релігійної організації назву країни, з якою та пов’язана. Тобто МП мав би бути перейменований у «Російську православну церкву в Україні» ще в 2019 році. Але через сумнозвісний Окружний адміністративний суд Києва низка проросійських депутатів, в тому числі і згадуваний нами Новинський, заблокували виконання цього закону.

Так, ситуація із ОАСКом та його «табу» не налаштовує на надмірний оптимізм. А нові закони не спіткає аналогічна доля? Їх може не ухвалити Верховна Рада, хоча це і малоймовірно з огляду на те, як ослабнуло в парламенті проросійське лобі, або ж нові норми може знову заблокувати якийсь суд…

Думаю, що в процесі підготовки до розгляду у Верховній Раді цього питання такі моменти будуть передбачені. Тобто запрацюють певні механізми, які унеможливлять маніпулятивне оскарження закону – будь то один із вже представлених законопроєктів, або новий, розроблений Кабміном документ, або іще якесь спільне напрацювання.

Бо як було із законом №2662? Звісно, суд не міг зупинити дію закону. Але Міністерство культури видало наказ на виконання закону, і цей наказ суд якраз і зупинив – на час розгляду справи. Справа тим часом не розглядається вже майже чотири роки. До речі, було відео, як кабінет судді, яка ухвалювала відповідну постанову, освячує священник Московського патріархату…

Якби суд розглянув справу і навіть виніс рішення на користь позивачів, справа була би оскаржена у Верховному суді. Тобто навіть у цьому випадку відбувався би якийсь рух. Нині ж просто затягують час, не розглядаючи питання по суті й блокуючи не сам закон, а рішення, видане Мінкультом на його виконання. Думаю, оцю лазівку для опонентів законодавці врахують.

Ви сказали, що механізми, закладені у трьох написаних вже законопроєктах, є недостатніми для протидії МП. Уявімо, що ви – законотворець. Як би ви склали такий документ?

На мою думку, має бути прописана дуже проста норма. Зараз у законі «Про свободу совісті» зазначено, що держава визнає право релігійних громад та організацій підлягати будь-якому зареєстрованому релігійному центру як в Україні, так і за кордоном. Так от, сюди слід додати: окрім релігійних центрів, зареєстрованих на території держави-агресора.

І ще один момент. Теперішнє законодавство України передбачає, що кожна релігійна організація – якщо вона хоче бути зареєстрованою юридичною особою – повинна мати свій статут. До укладання такого статуту передбачена низка вимог: там має бути назва, юридична адреса тощо.

Вважаю, що ті релігійні установи, які до 20 лютого 2014 року, тобто до початку агресії Росії, мали в цій державі підпорядкування, повинні у статуті відзначити, що вони вже не мають з релігійним центром у державі-агресорі юрисдикційного, канонічного та іншого зв’язку.

Щоб більше не було маніпуляцій на кшталт тих, з якими ми стикнулися в травні. Тоді МП провів збори у Феофанії, оголосив їх «Собором», нібито прийняв статут у новій редакції, але минуло понад пів року, а офіційно ця нова редакція так і не опублікована. Стару редакцію вони прибрали зі свого сайту, але нову так і не оприлюднили.

Цікаво, як релігійне об’єднання вже пів року живе, не знаючи, за яким статутом та за якими установчими документами воно діє? Зрозуміло, що це просто спосіб дурити суспільство та державу, роблячи вигляд, що стосунки з Москвою вони розірвали, а насправді не розривати їх – в очікуванні, мабуть, що невдовзі прийдуть «визволителі».

Зараз СБУ активно «трусить» храми та монастирі МП, знаходячи доволі цікаві речі. Але хіба книжки, портрети та російські агітки – це й усе, що можна там знайти? У вас немає відчуття, що перевірки Служби безпеки відкривають нам лише верхівку айсбергу?

Без сумніву, це верхівка айсбергу. Коли упродовж трьох десятиліть систематично пропагується «руській мір», просто не може бути, аби доказів такої пропаганди було накопичено так мало. При цьому обшуки проводяться поступово, тобто надсилається сигнал для тих, до кого ще не встигли завітати. Щось «більш гаряче» вони, безумовно, приховають, решту – залишать. Але навіть ця решта є досить красномовною. Якщо в храмах МП, знаючи, що завтра-післязавтра СБУ прийде до них, залишають на видноті докази своєї діяльності, то виникає закономірне питання: а що ж в такому разі вони встигли приховати?..

Це справді цікаве питання…

Якби це було дійсно українське об’єднання, як вони про себе кажуть, то тоді в МП заявили би, що готові всіляко сприяти державі у виявленні антиукраїнської діяльності серед вірних та духовенства. Аби віднайти винних та покарати їх. І це було б цілком прогнозована реакція. Бо будь-яка структура, котра налічує десятки тисяч людей, не може гарантувати, що всі її члени є патріотичними, чесними та відданими закону і порядку. Ми це бачимо навіть на прикладі правоохоронних структур та інших державних ланок, де також виявлені зрадники, які працювали на агресора.

Але Московський патріархат жодного подібного свідчення не дав – навпаки, там категорично заперечують наявність колаборантів. Тих же, хто обґрунтовано підозрюється в колаборації, вони рішенням Синоду проголошують героями. А героїзм полягає буцімто у тому, що священнослужителі не втекли з окупованих територій, а залишилися там зі своїми вірними.

То чому ж тоді вони звідти тікають, коли відбувається деокупація? Чому митрополит Єлисей втік з Ізюма? Чому Йосиф (Масленніков) втік з Ромен? Чому з Івано-Франківська, з неокупованої території, втік митрополит Московського патріархату Серафим? Чому разом з окупантами втік настоятель Успенського собору Херсона? Якщо вони були поруч зі своєю паствою… І от їх усіх, колективно, керівний орган їхнього релігійного об’єднання називає героями. І жодної справи щодо них за колаборацію у церковному суді нема…

Тоді як під час Другої світової війни Синод Московського патріархату видав низку рішень, якими ледве не до відлучення від церкви та анафематствування забороняв співпрацю з нацистськими окупантами.

До речі, про зрадників у лавах правоохоронних структур. Є версія, що СБУ взялася за перевірку храмів та лавр тільки зараз, тому що виник скандал із Юрієм Палагнюком. Цей колишній вже керівник столичного главку СБУ надсилав директиви про те, що слід блокувати перехід парафій до ПЦУ. Та в кожному разі держава все ж «прокинулася» запізно, аж на десятому місяці повномасштабного вторгнення. Чому так?

Тут відповіддю на питання слугує одне-єдине прізвище – Баканов (Іван Баканов – колишній очільник СБУ – Авт.). Бо попередній голова Служби безпеки, звільнений президентом, завжди засвідчував, що він є парафіянином Московського патріархату. Більше того: не просто Московського патріархату, а конкретніше – Введенського монастиря. Баканов сам на це вказував.

А у Введенському монастирі, на відміну навіть від Києво-Печерської лаври, де вже перестали поминати Кирила, все ще поминають його. Навіть після офіційних рішень про те, що робити цього не треба. І є свідчення, що багато прибічників Кирила перестали ходити до Києво-Печерського лаври і перейшли до Введенського монастиря саме через цю причину.

І якщо у СБУ такий глава, то як його підлеглі можуть робити щось проти Московського патріархату? Зараз у СБУ новий тимчасово виконуючий обов’язки – Василь Малюк, і, як бачимо, відразу пішла реакція на скандальний лист Палагнюка, якого Ви згадували. Ця особа була відсторонена, а про Палагнюка сказано, що його дії не відповідають позиції Служби безпеки України.

Підозри у держзраді вручили лише трьом фігурантам: Вінницькому Іонафану, Кіровоградському Іоасафу і отцю Захарії з Лаври. У цьому переліку немає намісника Лаври Павла. Він в іншому списку – санкційному. Але хіба це справедливо, що Павло уникнув підозри?

Думаю, що по кожній особі має бути зібрана достатня кількість доказів, які можуть бути згодом юридично доведені у суді. А Павло – при всій своїй публічній відомості – просто діяв обережніше, аніж деякі з тих, чию зраду змогли краще задокументувати. Ми ж знаємо відомий приклад з Аль Капоне, якого засудили за несплату податків, бо юридично довести його причетність до мафіозної діяльності так і не вдалося.

Мені здається, що із Павлом – подібний випадок. Або ж ми іще станемо свідками того, що цій особі теж вручать підозру, коли буде зібрано достатньо матеріалів по його справі.

Іще навесні дехто наголошував на тому, що РПЦ та МП УПЦ – це різні структури, що їх треба розрізняти і не провокувати суспільний конфлікт. Про це, зокрема, говорив радник Офісу президента Михайло Подоляк. Зараз превалює інше бачення?

Якраз саме пан Подоляк декілька тижнів тому чітко сказав, що у московської церкви не повинно бути можливостей впливати на релігійне середовище в Україні. Тому я думаю, що на початку року заяви на кшталт тієї, про яку ви згадуєте, були сполучені зі сподіваннями на те, що структури МП все ж таки оговтаються і усвідомлять свою відповідальність перед українським народом та розірвуть зв’язки з «руськім міром». Певного роду діалог відбувався, і у травні він породив свій плід – оті рішення у Феофанії (27 травня МП провів Собор, на якому було заявлено, що ця церква пориває з РПЦ – Авт.).

Але тепер, гадаю, для всіх є очевидним, що і в цьому випадку, і в інших випадках, коли ми маємо справу з чимось московським, треба бути готовими до обману. Ті, хто готував свої рішення у Феофанії, просто обманув державу. Зараз держава це усвідомила.

Під виглядом готовності до змін і до розриву з московською ідентичністю МП в Україні влаштував димову завісу. І сподівання на те, що ця структура самостійно зміниться, розвіялися. Далі терпіти таку ситуацію було вже несила, а відтак і зазвучали доволі гострі оцінки, які тепер трансформуються у відповідні державні рішення. Тож сподіваюся, що і держава надалі захищатиме себе на релігійному фронті так само, як вона захищає себе на всіх інших фронтах.

Ряд священиків з МП – наприклад, священик Андрій Пінчук з села Волошське Дніпропетровської області закликав засудити патріарха Кирила за пропаганду війни. Чи означає це, що в МП є свого роду опозиційне крило? Є там бодай дещиця патріотично налаштованих людей?

Та безумовно. Бо не могло б бути такого, щось геть усі в МП в Україні – прихильники «руського міра», нечесні та непорядні. Є і досить багато тих, хто внутрішньо не ідентифікує себе з Росією, з Москвою, з «руськім міром». Разом з тим такі люди мають і упередженість щодо Православної церкви України, і про це відкрито говорять. Коли священиків понад 30 років годували міфами про московську канонічність та особливу благодатність, то для декого надто важко зупинитися і змінити свою точку зору, адже ти десятки років у цьому жив, служив і проповідував це своїм парафіянам.

Але в МП і серед священиків, і серед парафіян є люди, які правильно розуміють ситуацію. І саме завдяки їм відбувається вихід громад з МП і перехід їх до ПЦУ. Хтось раніше, а хтось пізніше – але вони ухвалюють таке рішення.

Однак ще такий момент. Про діяльність Андрія Пінчука ми знаємо завдяки тому, що він є досить активним у соцмережах. Але його позиція не впливає на позицію керівництва МП – воно дотримується такої самої лінії, як і раніше.

З керівництвом усе зрозуміло. Але що робити Пінчуку або таким, як Пінчук? Він зможе продовжувати свою діяльність тепер вже як служитель ПЦУ, якщо захоче ухвалити таке рішення?

Ми від самого початку, як тільки було отримано Томос і, як тільки постала Православна церква України, канонічно визнана Вселенським патріархом (а це сталося без малого чотири роки тому), сказали про те, що двері нашої церкви, як і наші серця, є відкритими для всіх. Тому і отець Андрій Пінчук, і інші священнослужителі, а також, безперечно, і вірні – всі можуть долучитися до Православної церкви України. Є відповідний порядок, який ми неодноразово роз’яснювали. Так що всі, хто бажає, може здійснити такий крок.

Ви вже роз’яснили ситуацію з реєстрацією Православною церквою України чоловічого монастиря на території Лаври і з тим, що це не несе ніяких змін у майновому статусі Лаври. Але навіть ця реєстрація відбувалася непросто – урядові структури, а саме Державна служба з етнополітики, перешкоджала ПЦУ. Розкажіть, яким саме чином вам перешкоджали і чому?

Ми були змушені навіть робити публічні заяви з цього приводу. Закон передбачає один місяць для реєстрації статуту нової релігійної організації. Три місяці надаються в тому випадку, якщо йдеться про новостворену релігійну спільноту невідомого вчення – щоб можна було провести релігієзнавчу експертизу, краще дослідити практики такої спільноти тощо. Але три місяці – це максимум, довший процес закон не передбачає.

У випадку ж з монастирем Києво-Печерської лаври реєстраційний процес тривав фактично пів року. Коли до завершення відведеного законом місяця залишався один день, ми отримали офіційний лист про те, що в наших документах є помилки, які ми повинні переробити. Добре, юристи внесли зміни і подали пакет документів наново. І знову – проходить рівно місяць без одного дня, і надходить аналогічний лист про те, що знайдено якісь недоліки у статутних документів.

Процес затягувався, і лише після публічних заяв ПЦУ документи були зареєстровані. Бо вже було очевидно, що насправді тут йдеться не про статутні помилки, а про свідомі перешкоди і про засвідчення позиції, що монастир ПЦУ не може існувати на території Києво-Печерської лаври, яка має залишатися у монопольному володінні Московського патріархату.

Попередня керівниця Держслужби з етнополітики пані Олена Богдан, виступаючи публічно, говорила про те, що вона не розуміє, навіщо ПЦУ мати свій монастир в Києво-Печерській лаврі. У них же, мовляв, є свої храми – хай там і моляться. У них (говорила вона) монахів не вистачить або не вистачить коштів на оплату комунальних послуг. Рівень аргументації тут відверто дивував.

Невже це компетенція Державної служби з етнополітики та свободи совісті підраховувати, чи вистачить у ПЦУ грошей на «комуналку»? Та врешті-решт ми б оголосили збір коштів і зібрали би комірне на роки вперед, бо вірні бодай по одній гривні перерахували би, щоб був в Лаврі монастир Православної церкви України.

Тепер усі ці малоприємні моменти позаду, і ПЦУ буде представлена у Верхній, «музейній», частині Лаври та зможе проводити там богослужіння?

Це наше прохання і наше сподівання, і це – на нашу думку – є найбільш простий та найменш конфліктний спосіб розв’язання того питання, яке українські вірні ставлять десятками років. Чому Московський патріархат має монополію на молитву у всеукраїнській та всесвітній православній святині? Ми сподіваємося, що після реєстрації монастиря, яка вже відбулася, буде знайдене і храмове приміщення, і приміщення для монастирської діяльності, і поступово Православна церква Україна буде розвиватися у Лаврі також.

Раніше ми з вами вже говорили про те, що для викурення з території Нижньої лаври Павла Лебедя та решти теоретично вистачить одного рішення Кабміну, яким було би скасовано попередню постанову про передачу «УПЦ МП» Києво-Печерської лаври в оренду. Але навіть це не вирішить проблему фізичного виселення представників Московського патріархату. Ви побоювалися, що намісник Лаври влаштує цілий перформанс – зокрема, й для закордонних ЗМІ, які рознесуть кадри насильства над духовенством по всьому світові. Але зараз, як ми всі могли бачити, на територію Лаври спокійно заходила СБУ, якій ніхто не чинив супротив. То, може, питання фізичного виселення таки може бути закрите без зайвих ексцесів?

Добровільно з Лаври ніхто не піде. Так само, як з окупованих територій не йдуть росіяни. Це вони заднім числом оголошують, що виявили добру волю абощо, але самі собою вони нізвідки не йдуть. І це перший момент.

Другий: нам не потрібні просто приміщення. Нам потрібно, аби була вирішена проблема впливу Москви на українських вірних. І оця проблема складніша. Можна когось до чогось змусити силовими методами, але це не вирішує проблеми.

Необхідно, аби вірні та священнослужителі усвідомили: Москва їх ввела в оману. Якщо хтось це вже усвідомив, але продовжує служити обману, то з такими людьми має працювати закон. Або ж – якщо Москва їм більше люба – вони можуть повтікати туди, як дехто вже зробив.

Та якщо говорити конкретно про Києво-Печерську лавру, то зараз там є велика група ченців, які готові долучитися до ПЦУ. І коли будуть створені відповідні умови, таких людей стане більше. Поступовість, мирність, відповідальність – такі чинники призведуть до значно кращого результату, аніж якби хтось почав би діяти лише адміністративними методами.

І все-таки: припустимо, завтра уряд розриває договір про оренду Лаври з МП. За цим мають послідувати якісь дії, бо якщо орендарям відмовляють у співпраці, вони мають піти. То яким буде подальший сценарій?

Неодмінно залишиться хтось, хто буде продукувати на цьому відповідні наративи. Ось, мовляв, бідні, стражденні та гнані ченці, яких переслідують ні за що. Тут важлива колективна мудрість держави та суспільства, щоб не дати нашим ворогам використати таких людей і такі настрої проти України.

Словом, питання з лаврами (не тільки з Києво-Печерською) буде вирішуватися поступово і у той спосіб, який ви описали – через переконування, але не через адміністративні накази?

Достеменно я не знаю, як все буде, але моя думка і моя позиція полягає саме в цьому. Краще все зробити поступово, але твердо і впевнено, аніж робити швидко і наламати дров.