Автокефалія Православної Церкви в Америці ризикує стати жертвою церковної дипломатії
Передісторія питання
Початок Православ’я в Північній Америці нерозривно пов’язаний з емігрантами з країн «Старого Світу», тобто Європи, які, починаючи з XVI століття у все більшій кількості прямували за океан. З тим, що Православ’я «першої хвилі» було не місіонерським, як, наприклад, в давнину серед слов’ян, а в новий час – в Японії, а емігрантським, діаспорним, пов’язані і його успіхи, і його до цих пір нерозв’язні проблеми.
Православні народи – українці, росіяни, греки, болгари, араби, серби, румуни, албанці, тощо, привезли на нове місце свого життя частинку «свого», національного Православ’я – свою ієрархію і церковні традиції, свою мову проповіді, спілкування з духовенством і між собою. По суті для кожної нової православної громади в США храм ставав не просто місцем піднесення молитви до Бога, а важливим, і найчастіше єдиним національним культурним центром, місцем спілкування з єдиновірцями і одноплемінниками, особливо важливим для тих, хто не встиг, не зміг або не побажав розчинитися в американському «національному казані».
Саме тому в першій половині ХХ століття в Америці виникла безліч паралельних юрисдикцій – російська Митрополія, грецька Архиєпископія, українські Церкви в Канаді і США, єпархії Антиохійського патріархату, Сербської, Румунської, Болгарської Церков. Після Другої світової війни свій центр з Європи до США перенесла і Російська Православна Церква Закордоном. Таким чином начебто єдине Православ’я на Північноамериканському континенті перетворилося на клаптеву ковдру, частини якої нерідко перебували в прохолодних, а то й абсолютно ворожих відносинах.
Ще одним важливим чинником, що не сприяв взаєморозумінню, стало те, що якщо до війни США була хоча і могутньою, але лише однією з великих держав, то після війни вона стала наддержавою, символом і головною опорою демократичного Заходу в протистоянні з більшовицьким Сходом. Тому роль і вплив єпархій тієї чи іншої Помісної Церкви в США набули абсолютно нового значення.
Фанар і Вашингтон
У зв’язку з цим слід особливо відзначити той зв’язок, який виник між Вселенським Патріаршим престолом і США. Аж до кінця 1980-х років Греція була незмінно бідною країною, що викликало постійний потік охочих емігрувати до багатої Америки. Греки тисячами виїжджали туди впродовж десятиліть, а грецька діаспора за своїм впливом зайняла одне з провідних місць в американському суспільстві. В той же час православні греки, на відміну від православних сербів або православних росіян, в церковно-юрисдикційному відношенні опинилися в залежності не від своєї національної Елладської Церкви, а від Константинопольського Патріархату.
Посилаючись на правила, що в давнину надали престолу Константинополя право мати духовне піклування про варварські народи за межами його кордонів, Вселенські Патріархи в ХХ столітті незмінно наполягають на тому, що вся православна діаспора, тобто віруючі, що проживають поза межами своїх національних Помісних Церков, автоматично підпадає під владу Константинополя. Авторитет Патріарха і відчуття еллінської солідарності не дозволяють іншим грецьким Церквам заперечувати таку думку Вселенського Престолу, але негрецькі Церкви, що мають свої єпархії за кордоном, з такою постановкою питання наполегливо не погоджуються.
Враховуючи все це грецька Архиєпископія в Америці хоча і була заснована в юрисдикції Елладської Церкви, але впродовж всього свого фактичного існування не тільки перебуває в юрисдикції Константинополя, але й від його імені претендує на роль головного представника Православ’я в Америці. Особливу роль ця Архиєпископія почала відігравати при архієпископові Афінагорі (1930-1948), який з її керівників став Патріархом Константинопольським (1948-1972), але не перестав впливати на її життя.
Цікава деталь – до Туреччини обраний патріархом Афінагор прибув на особистому літаку Президента США Трумена, а необхідне згідно із законом турецьке громадянство йому разом з новим паспортом надали тут же, у трапа літака. І в цьому немає нічого дивовижного, якщо врахувати те, як активно Сталін і його наступники використовували вплив РПЦ для просування радянських інтересів закордоном. Допустити, щоб під цей вплив потрапив і Константинополь (а такі побоювання були) Америка ніяк не могла.
Американський Патріархат
Існує популярна думка, що авторитет і вплив Константинопольського Патріарха засновано більшою мірою на освяченій древністю історії, ніж на нинішньому положенні. Бажаючи принизити значення патріарха опоненти іноді іменують його «Стамбульським» або «Фанарським», тим самим вказуючи на мізерність православної пастви в Туреччині та обмежене положення Патріархії на Фанарі. Проте думка це є в корені невірною.
Авторитет і вплив сучасного Константинопольського Патріархату звичайно ж освячені і старовиною, і минулою славою. Але не менш стародавніми і славними є Патріархати Олександрійський і Антиохійський, проте зараз у них немає навіть і тіні того впливу, яким вони користувалися до тих пір, поки араби не захопили у Візантії країни Сходу і не перетворили їх з оплоту християнства в оплот ісламу. Отже одних історії або суперечливих посилань на канони в сучасному світі мало для того, щоб змусити до себе прислуховуватися.
Патріархат в його сучасному вигляді є найбільшим центром Православ’я через декілька цілком актуальних обставин. Головні з них – це фактичне визнання ролі Вселенського Патріарха як глави церковного еллінізму і неформального лідера для групи еллінських Церков (Олександрійський і Єрусалимський Патріархати, Елладська і Кіпрська Церкви, а також залежна від греків Албанська Архиєпископія), а також те, що Константинопольський Патріархат – Патріархат Америки і Західної Європи. Отже розміри і положення Фанару не повинні вводити в оману щодо ролі його мешканців, так само, як розміри держави «Град Ватикан» мало говорять про вплив на світ її монарха.
Проте в цих сильних сторонах Фанару криється і його слабкість, бо обидва цих чинники залежать від мінливих зовнішніх обставин. Розбіжності з Предстоятелями еллінських Церков здатні серйозно підірвати вплив Константинополя, як це було під час конфліктного правління покійного Афінського архієпископа Христодула і боротьби за «північні території» – єпархії в Північній Греції, формально підлеглі Вселенському Патріархові. А проголошення автокефальної Православної Церкви на Північноамериканському континенті – здатне і зовсім за декілька десятиліть зрівняти вплив Константинополя з трьома наступними за ним у диптиху Східними Патріархатами.
Саме тому питання майбутнього Православ’я в Америці – це ще і питання майбутнього Вселенського Патріархату. А з ним – і всього Православ’я.
Небезпечна автокефалія
От чому не просто насторожено, а відверто вороже Константинополь сприйняв проголошення Московським Патріархатом в 1970 р. автокефалії Американської Митрополії, що стала Православною Церквою в Америці (ПЦА). З формального боку Вселенський Патріарх відмовляється визнавати автокефалію ПЦА на тій підставі, що право визнання нової автокефалії тієї або іншої Церкви належить тільки йому. Але ж це не перешкодило Патріархату в 1998 р. визнати автокефалію Чехо-Словацької Церкви, яку РПЦ дарувала в 1951 р. Автокефалію ПЦА Константинополь не визнає абсолютно з іншої причини – втративши юрисдикцію в США, він втратить значну частину свого впливу. Бути або не бути Православ’ю в Америці автокефальною Церквою – це питання бути або не бути Константинопольському Патріархові реальним лідером Православ’я.
Історія проголошення автокефалії ПЦА досить цікава і повчальна, особливо якщо врахувати ті сучасні події, про які буде сказано нижче. Північноамериканський Митрополичий округ, або Американська митрополія, в середині 1920-х рр. стала одним з осколків імперської Російської Церкви. Порвавши спілкування з підконтрольною радянській владі Московською патріархією митрополита Сергія, Американська митрополія не підкорялася (як і Паризька митрополія на чолі з владикою Євлогієм Георгієвським) також і Синоду Російської Православної Церкви Закордоном (РПЦЗ). Більш того, в 1927 р. архієреї митрополії на чолі з митрополитом Платоном (Рождественським) оголосили свою структуру «незалежною, автокефальною і автономною». Воістину, чудовий поворот історії, тому що в 1917-18 рр. саме митрополитові Платону довелося боротися із «самопроголошенням» автокефалії Грузинської і Української Церков.
Митрополія Євлогія ще до війни на правах Західноєвропейського екзархату церков російської традиції увійшла до складу Константинопольського Патріархату (де прибуває і тепер). Всі післявоєнні спроби повернути її в підпорядкування Москві провалилися, як закінчилася невдачею і спроба відновити владу над Американською митрополією.
Судячи з того, що в 1967 р. в хіротонії єпископа Феодосія (Лазор), майбутнього Предстоятеля ПЦА, брали участь і два архієреї юрисдикції Константинопольського Патріархату, останній мав намір взяти під контроль і Американську митрополію за тим же сценарієм, за яким була прийнята митрополія в Європі. Це викликало серйозну стурбованість з боку Москви. В той же час було очевидно, що багатьом і в самій митрополії така перспектива була неприйнятна.
Всі ці обставини привели до того, що нині широко відомий протопресвітер Олександр Шмеман від митрополії і не менш відомий митрополит Никодим (Ротов) від РПЦ фактично очолили процес переговорів, результатом яких стало ухвалення рішення про відновлення спілкування між Московською Патріархією і Американською Митрополією, але за умови проголошення автокефалії останньої.
Тут особливо слід зазначити те, що принцип, який зараз настійливо пропонує РПЦ Київському Патріархату «спочатку приєднання, а потім можлива автокефалія» в даному випадку зовсім не обговорювався, як не йшла мова і про яке-небудь покаяння.
Протопресвітеру Шмеману і його однодумцями ПЦА бачилася, як основа майбутньої всеамериканської Помісної Церкви, своєрідного оплоту Православ’я у західному протестантсько-католицькому світі. Враховуючи відцентрові сили, які в тому або іншому ступені властиві були діаспорним єпархіям і тоді, і зараз, і які віддаляли їх від своїх заокеанських духовних столиць, здавалося, що в недалекій перспективі їх можна буде об’єднати в Помісну Церкву Америки. Адже вже на той момент зростало друге-третє покоління емігрантів, для яких американська ідентичність була більш значуща, ніж своя первинна національна.
Проте загроза власному майбутньому змусила Вселенського Патріарха діяти рішуче. Жодна з Помісних Церков, окрім прямо залежних від Москви на той час і які не мали своїх єпархій в США, не визнала автокефалії ПЦА. З основи майбутньої єдиної Помісної Церкви Америки вона перетворилася на своєрідного ізгоя православного світу і розмінну карту в міжцерковній дипломатії.
«Failed autocephaly»?
Ще більше її підірвала затяжна криза, пов’язана з оприлюдненням фактів фінансових зловживань. Криза привела до послідовної відставки спочатку глави ПЦА митрополита Феодосія, а потім і його наступника митрополита Германа.
Ледве не актом відчаю можна вважати заклик, звернений деякими діячами ПЦА до тодішнього єпископа (нині митрополита) Іларіона Алфеєва, – очолити Православну Церкву в Америці. Заклик цей не був прийнятий, і владика не помилився – з керівника номінальної Віденської єпархії він перетворився на праву руку Московського Патріарха Кирила і главу ВЗЦЗ. Але сам факт заклику вельми красномовний – очевидно його автори прийшли до висновку, що своїми силами ПЦА оновитися вже не здатна.
У сучасній політології все частіше можна зустріти термін «failed state», тобто «недієздатна, невдала держава». Класичним прикладом такої держави називають Сомалі. Очевидно, що зараз дуже багатьом стало вигідним представити ПЦА як «failed autocephaly», невдалу автокефалію, як хвору дитину, якої і не проженеш, і чужим людям соромно показати.
Розділяй і володарюй
За 40 років, що пройшли з часу проголошення автокефалії ПЦА, інтереси Московської патріархії вельми змінилися. Відбулося об’єднання з РПЦЗ, так що у неї замість однієї юрисдикції – «патріарших парафій» – в США тепер аж дві. Окрім дуже міцно прив’язаної до Москви ПЦА.
Наламавши в 1991-92 рр. дров в питанні автокефалії Української Церкви, керівництво РПЦ само дало Константинополю зручний важіль впливу на себе – у разі загострення взаємин по інших темах, Фанару вельми зручно погрозити Чистому провулку «активізувати свої дії в українському питанні». Ця модель вже не раз спрацьовувала, і Москві дуже хотілося б мати у відповідь рівновеликі важелі впливу на Константинополь.
Невпевнені спроби створити ілюзію симпатії до невизнаної Македонської Церкви таким важелем бути не можуть – тому що дратують не тільки Фанар, але і Елладськую Церкву, і традиційних союзників-сербів. А ось Америка – це та «Ахіллесова п’ята» Константинополя, натискаючи на яку очікують добитися більшого.
Автокефалія Американської Церкви для Константинополя практично те ж, що для Москви автокефалія Церкви Української. Тому, ймовірно, і вимальовуються контури тактичного союзу між двома Римами – Новим і «Третім».
Суть його в наступному – в обмін на відмову Константинополя в осяжному майбутньому від активного втручання в «українське питання», Москва висловлює готовність відкликати свій Томос про автокефалію ПЦА, прийнявши її в свою юрисдикцію як Митрополичий округ. Разом з цим Москва погоджується остаточно затвердити розроблену в Шамбезі схему створення єпископських нарад в діаспорі – своєрідних міні-синодів – в яких головна роль належить архієреям Константинопольського Патріархату. А також затвердить розроблену там само схему «надання автокефалії», відповідно до якої ніяке визнання автокефалії ні Американської, ні Української Церкви буде фактично неможливе.
Все це покликане відкрити дорогу до реалізації «проекту століття» – скликання ініційованого ще в 1920-х рр. Всеправославного Собору. Не дивно, що саме в контексті скликання цього Собору нинішній Предстоятель ПЦА митрополит Іона, відвідуючи єпархію в Канаді, несподівано запропонував переосмислити автокефалію своєї Церкви. Тобто фактично вперше публічно поставив під сумнів подальше існування Православної Церкви в Америці, як автокефальної.
Вважаю, що з переговорами з цього питання пов’язаний і візит митрополита Іларіона (Алфєєва) в США, що відбувся в кінці серпня цього року, де були проведені ряд зустрічей з керівництвом ПЦА. У цей же ряд вписується і зустріч Вселенського Патріарха Варфоломія з делегацією Єпископської асамблеї Північної і Центральної Америки, що відбулася на Фанарі 21 вересня.
Дипломатичний пасьянс
На погляд великих столиць плани з розділу «американського пирога» вельми привабливі. Адже і Москва, і Константинополь залишаться у виграші.
Москва отримує в пряму юрисдикцію деяку частину ПЦА; отримує деякі гарантії зовнішнього невтручання в «українське питання»; позбавляється від головного болю з приводу невизнаної американської автокефалії.
Константинополь також позбавляється від головного болю, викликаного примарою повної автокефалії, що постійно бродить по Америці; утверджує своє верховенство в діаспорі; відкриває дорогу до скликання бажаного Все православного Собору.
Тільки ось залишається одне невирішене питання – а чи буде задоволення імперських амбіцій старих столиць сприяти розповсюдженню і утвердженню в Америці власне Православ’я? І ще – чи захочуть духовенство і віруючі ПЦА опинитися всього лише розмінною картою глобального пасьянсу?
Єпископ ЄВСТРАТІЙ
