Перші місяці нового року принесли добрі звістки шанувальникам цікавої української книжки. Вийшов з друку величезний том праць Юрія Дорошенка «Без догмату. Релігійні магістралі». Як колись любили підкреслювати рецензенти : «на доброму папері та якісним друком». Справді, кожен читач, якому пощастило тримати в руках це видання, міг щиро порадіти за автора. Він виконав чималу організаційну та видавничу роботу. Це дійсно помітно. В той же час, я глибоко переконаний, що цінність цього видання не тільки поліграфічна.

Перші місяці нового року принесли добрі звістки шанувальникам цікавої української книжки. Вийшов з друку величезний том праць Юрія Дорошенка «Без догмату. Релігійні магістралі». Як колись любили підкреслювати рецензенти : «на доброму папері та якісним друком». Справді, кожен читач, якому пощастило тримати в руках це видання, міг щиро порадіти за автора. Він виконав чималу організаційну та видавничу роботу. Це дійсно помітно. В той же час, я глибоко переконаний, що цінність цього видання не тільки поліграфічна.

Одразу зауважу, що більшість того, що пише Юрій, суперечать моїм внутрішнім переконанням. Вивчаючи та аналізуючи сучасні церковні реалії, я майже завжди роблю інші висновки, ніж автор у своїй книзі. Тож навряд чи я можу себе зараз назвати цілковитим однодумцем Юрія Олеговича. Хіба що москалів-яничарів "любимо" однаково щиро. Водночас ми однаково віримо у потребу та майбутнє Єдиної Помісної Церкви в Україні. Однак наші думки стосовно того, як цю єдність реалізувати на практиці, у нас різні. Маю надію, що вже найближчим часом це питання буде вирішене не тільки інтелектуально, на папері чи екрані комп’ютера, але й у реальному «оффлайновому» житті найвищими церковними достойниками. Тоді хтось з нас двох таки буде змушений визнати свою неправоту. Особливо за наявності стількох «історичних артефактів», якими нині є численні вирізки з газет, та наші публікації в Інтернеті.

Видання Ю.Дорошенка «Без догмату» має особливу історичну цінність. До збірника увійшли статті та замітки на релігійно-церковну тематику, що були опубліковані в газеті «Україна Молода» упродовж кількох останніх років. Тож якщо ви маєте добру звичку цікавитись інтелектуальним чтивом на церковну тему, то не одну з цих статей вже читали раніше. Особливо важливо що готуючи до друку видання, автор принципово не викидав ті тексти, які були б йому якось не зручні з погляду реалій нашого 2012 року. Я вважаю це головною родзинкою видання. Саме це робить його унікальним явищем сучасної церковно-історичної публіцистики. Книга дозволяє вивчати історію УПЦ Київського Патріархату, а також слідкувати за особливостями генезису її зовнішньої та внутрішньої політики.

Варто зауважити, що сама постать автора до певної міри є знаковою. Саме Юрій Дорошенко був чи не першим повноцінним прес-секретарем Київського Патріархату. І саме тому, не його фах журналіста, чи навіть вже не титул Заслуженого журналіста України, переконує нас у його професійності. Насправді, Юрій Олегович багато часу провів у середовищі духовенства та ієрархії УПЦ КП, і навряд чи його тексти можна вважати текстами звичайного, стороннього журналіста-графомана. Йому відоме церковне життя з середини. Він був серед тих, хто під пильним наглядом патріарха Філарета формував ідеологію Київського Патріархату на початку зародження. Більшість молодих, а навіть і маститих архієреїв сучасної УПЦ КП не зробили, та й напевне, вже ніколи не зроблять для утвердження цієї Церкви стільки, стільки це зробило перо Юрія Дорошенка. Поки отці і владики будували та захоплювали собі храми та каплиці, Дорошенко своїми публікаціями навчав віруючих довіри до Київського Патріархату. Переконував, повчав, врозумляв та соромив опонентів. Очевидно, що для того аби писати такі речі, просто гонорару буде недостатньо. Потрібно самому в це вірити і цим жити. І він вірить. Робити це здатні лише обрані люди.

«Зрада» Юрія церковній журналістиці на користь політики та світських ЗМІ свого часу стала відчутним інтелектуальним ударом по Київському Патріархату. Здається, після нього в УПЦ КП більше не було людей, здатних на такому високому рівні подавати, а основне – генерувати якісний та позитивний інформаційний продукт. Єдиний відомий (бо офіційний) автор з УПЦ КП Євстратій Зоря вважає церковну журналістику виключно знаряддям творення власної кар'єри і не більше. Добре помітно, як з кожною новою нагородою та кожним черговим ієрархічним підвищенням його тексти стають все більш поверхневі, та й з’являються у пресі все рідше. Йому вже стає просто нецікаво мусолити одні і ті ж прісні аргументи багато років поспіль. Старі набридли, а нових йому ніхто так і не придумав. Він не вміє народжувати щось нове самостійно. А от Юрій - вміє. Це підтверджує книга обсягом 700 сторінок.

Книга мені видалась цікавою і потрібною, але ще раз наголошу: я абсолютно не згоден з категоричними твердженнями автора щодо багатьох питань життя Церкви. Найперше це стосується суджень про Церкву, до якої належу. Буває, що під тиском музи і «політики партії», Юрій аж занадто перегинає палицю, а цьому не можливо не чинити опір. Час - не лише найкращий лікар, але й найкращий педагог, який розставить все на свої місця, навчить та напоумить тих, хто помилявся. А ще мене просто бісить якесь вперте лизоблюдство автора перед очільником Київського Патріархату. Все там крутиться навколо Філарета. Кругом один Філарет : у текстах, в інтерв'ю, у передмові. Очевидно, книга з’явилась у світ не без його фінансового "благословення". А це, погодьтесь, все чудово пояснює.

Як би там не було, я вважаю появу цього видання значним ідеологічним та інтелектуальним проривом Київського Патріархату. Насправді на місці Михал Антонича я зробив би все можливе і неможливе, щоб таки улаштувати автора на службу при повному пансіоні. Нехай надалі він живе і працює в зручних тепличних умовах, усупереч всім і вся. Особливо всупереч відомим заздрісникам і "доброзичливцям" у рясах і клобуках. Нехай лиш Юрій не перестає працювати. Усім відомо, як багато грошей патріарх Філарет виділяє архієреям на облаштування нових кафедр. Зазвичай, це не приносить жодного позитивного результату, бо людям, як відомо, потрібно давати вудку, а не рибу. Розумним гроші у борг непотрібні - собі ж дорожче вийде. В той же час, всупереч здоровому глузду, очільник КП часто збирає біля себе людей, м’яко кажучи, пустих і безпринципних кар’єристів, які не приносять Церкві ніякої користі. Тому поява книги – це доволі чітка вказівка патріарху на кого найперше треба звертати увагу, і на кого робити «ставку» у майбутньому. Якщо, звісно, Його Святість сам у це майбутнє вірить.

Щиро й по-братськи радію за Юрія Олеговича та за чергову взяту ним інтелектуальну вершину. Бажаю завжди залишатись у русі, ні на мить не зупинятися на досягнутому. Вміння писати і публікувати якісні тексти в наш час - це жереб, який випав зовсім не багатьом. Це очевидний Дар Божий, посланий людині для виконання особливої місії. Можна використати свій талант так, як свою красу використовує дешева повія. Просто та бездумно промінюючи її на гроші. А можна своїм словом відкривати для когось небачені горизонти та якісно змінювати людські долі. Дарувати спраглим НАДІЮ на добре майбутнє Рідної Церкви. Волів би і надалі бачити Юрія Дорошенка в когорті своїх друзів та однодумців, які своїм словом та життям будуть утверджувати Єдину Українську Помісну Православну Церкву. Церкву нашого спільного майбутнього.