Чи Гаррі Поттер заважає нам вірити?

Від редакції. Добрий маленький чарівник на ім’я Гаррі Поттер став не лише кумиром для малят, котрі живуть у різних куточках світу, а й мішенню для нещадної критики літературознавців і психологів, педагогів і теологів. Зовнішньо невинне дитяче чтиво несподівано для багатьох стало об’єктом надзвичайно жвавої дискусії, що набрала особливо гострого характеру після того, як низка служителів церкви звинуватила авторів бестселерів і блокбастерів мало не в пропаганді окультизму й сатанізму. Невже з читача саги про юного чаклуна не може вирости добрий християнин? Чи можна вважати „поттеріаду” зразком антихристиянської культури? На ці, як з’ясувалося, аж ніяк не риторичні запитання відповідає представник церкви.

У християнському світі, в якому любов є першим законом і мірилом життя, віра і культура взаємопов’язані, але не взаємозалежні. У праведному розумінні свого ставлення до культури християнин хоч не бачить розмежування між вірою і культурою, але відчуває різницю. Це значить, що культура, як всякі інші сфери людського буття, має свою автономію розвитку. Однак культура в очах християнина повинна завжди оцінюватися за принципами моралі і у світлі віри. Існує ще так званий християнський фундаменталізм, який відкидає все нехристиянське, вбачаючи в ньому не Боже провидіння, яке діє і за законами Старого Завіту, а антихристиянську дійсність, з якою треба боротися, бо інакше вона буде загрозою самого християнського буття. Фундаменталісти вважають, що всяка культура повинна мати релігійні джерела. Якщо культура походить від релігії, або якщо вона у явний спосіб згадує про Бога, то вона культура, а інакше це антикультура, яка походить від диявола, і її треба поборювати. Тут ми маємо не розмежування, а злиття культури та релігії. Існує в нашому світі ще третя динаміка відносин між релігією і культурою, яку пропонують атеїсти чи вільно думаючі лаіцісти, а саме, що немає відносин між релігією і культурою. В нашому світі ми бачимо такий розвиток культури, що вона до якогось часу розвивалась виключно на основі релігії, в християнських громадах при храмах. Потім на Заході від часу Французької революції, а в Україні — від Жовтневої, стала розвиватись паралельно із релігією. Невдовзі мета культури ставала ідеологічною і меркантильною, замість того, щоб бути місійною і просвітницькою. Фундаменталіст, очевидно, буде відкидати всю модерну і постмодерну культуру, бо її спосіб творення не оснований на релігії. Таке бачення світу, якщо воно послідовне, засуджує фундаменталіста на „ґетто”, а отже, на користування дуже обмеженою культурною продукцією в релігійній сфері. Звідси ми маємо деякі сучасні оцінки про творчість пані Ролінґ, починаючи від її віри чи невірства. Ці оцінки відразу ж проектуються на її творчість, вказують на жанр, що не сподобався. Для прикладу існує твір „Володар Перснів” Джона Роналда Руела Толкіна, якого не критикують, бо він себе заявляє християнином, хоч в його творчості немає нічого християнського, а намагання творити альтернативні світи, в яких, з точки зору старшого покоління (не дітей), мало подібності до світу, в якому воплотився Син Божий. Другим аргументом проти пані Ролінґ та її Гаррі Поттера є те, що вона пропагує маґію-чаклунство. В дійсності немає тут альтернативи, якщо зважити на те, що в основі наших казок та дитячих оповідань лежить чаклунство, чудеса, і що нормальні діти на цих історіях виростали і собі будували позитивні вартості життя. Ось кілька прикладів того, що прочитали мої діти Климентія і Артемій, яким по 9 і 7 років. „Чарівник смарагдового міста” Олександра Волкова, „Маленький принц” Антуана Де Сент-Екзюпері, „Малий і Карлсон, що живе на даху” Астрід Ліндґрен, „Аліса в країні чудес” Льюїс Керролл, Памели Треверс, „Пригоди Цибуліно” Джанні Родарі, „Незвичайні пригоди Алі” і „Подорож до країни Сяк-Таків” Галини Малик… Здорові діти впізнають літературну мову цих творів і вміють її як слід інтерпретувати в житті, без того щоб вбачати в оповіданнях фотографію реальності. Не варто навіть говорити про той світ маґії чи окультизму, яку „навіюють” ці оповідання. Цей світ давно проник і на наші телеекрани. Проблемна молодь не читає Гаррі Поттера, а більше захоплюється бойовиками, фільмами, де є секс, наркотики і насилля. Може б такій молоді допомогли оповідання пані Ролінґ, бо ввели б їх у фантастичний світ, де б вони збагнули мову чарів, через яку народна мудрість вже століттями виховує дітвору і молодь у дусі лицарських цінностей любові та справедливості. Можливо, що комусь із старших не подобається в оповіданнях пані Ролінґ більш осучаснена мова її чарівних казок? Однак дух залишається тим, який панував в казках дитинства старшого покоління землян. Коли дивитися на оповідання Гаррі Поттера із моральної точки зору, то ми зустрічаємо дуже чітку картину. У постмодернізмі ми вже не маємо абсолютного добра і зла, маємо різні правди замість єдиної правди, то в нашому випадку існує чітке розмежування між добром і злом. Адже добро і зло не є чорно-білими, а з домішками інших барв, так як воно і буває в дійсності. Гаррі Поттер може перебороти зло, яке зустрічається йому в різних формах тільки тому, що починає впізнавати в собі злі риси, з якими мусить щодня боротися, щоб їх подолати. Це мовби стан постійної напруги через усвідомлення, що в нас постійно присутні і добро і зло. До цього й зводиться самовдосконалення людини, так само як і маґія, яка в цьому випадку є безвинна і може позитивно інтерпретуватися, як метафора до особистого зростання, і допомагає переборювати перешкоди. Християнські цінності, якими є милосердя, любов до ближнього — надто важливі вісі оповідань про Гаррі Поттера, і цінність їхня у тому, що вони можуть послужити вихованню цих рис у наших сущих поколінь, дефіцит яких ми так гостро відчуваємо. Потрібний був сильний сигнал, який би допоміг дітям і молоді кинути принаймні через літературу новий погляд на зматеріалізований світ і з його домінуючим егоїзмом, що скрізь пускає своє коріння. Сенс боротьби героя оповідання проти нікчемного Волдеморта — це приклад одвічної боротьби добра і зла, ствердження того, що християнські цінності ще нині живі. Мої діти у своїх щоденниках чимало рядків присвятили враженням від знайомства з чаклуном Гаррі. І головним для мене було те, що словам „друзі” та „добро” в цих напівсповідях відводиться набагато більше місця й надається набагато більше ваги, ніж, приміром, словам „чаклунство” чи „заклинання”. Це, як на мене, — найкраща відповідь тим, хто ствреджує, що ця книга вчить юні душі злу. Очевидним є те, що це не казка про доброго „Лиса Микиту” Івана Франка, але близька сучасникам казка для дітей. Тому надто важливо спокійно віднестися до Гаррі-Поттерівського чтива, яке не повинне хворобливо втягти дітей в гігантський серіал, не гребуючи при цьому виграшним бізнесом. При такому водоспаді слів, важливо зберегти в дитині цінність і красу слова, образу, щоб мати час на особисте переживання прочитаного, щоб християнська дитина знайшла відповідь на життєві проблеми. Хоча в епоху телевізійних серіалів „казки з продовженням” мають свій сенс, бо певною мірою протистоять телевізії, заохочуючи дітей до читання. Тому розумні батьки, інтелектуали, християни, будуть оберігати своїх дітей від „всеїдності” та надміру захоплення літературою не найвищої проби, а шукатимуть можливості розвинути в своїх дітях творче начало, чи то й талант. Допомагаючи дітям самостійно орієнтуватися в мас-культурі та критично сприймати її, можна зберегти в них унікальний світ, закладений Творцем.
http://www.zn.kiev.ua/nn/show/432/37726/