Чи оновлюватиметься Православ’я?
Оновлення... Це слово дедалі частіше лунає у православних колах. Вимовляють його по-різному — хтось з надією і натхненням, інші презирливо і навіть з ненавистю. Церква — завжди одна й та сама, нині, і прісно, й довіку, — говорять ті, кого лякають зміни. Церква вічно оновлюється, — відповідають словами Івана Золотоустого ті, хто цих змін жадає. Модернізм — це найнебезпечніша з-поміж єресей, — твердять охоронці старовини. Християнин не може не бути модерністом, бо не має права не відгукнутися на болі й турботи сучасного йому світу, — заперечують ті, хто вважає, що Православ’я зобов’язане відповідати на виклики сьогодення.
Аргументи консерваторів не видаються бездоганними, але справляють неабиякий вплив на православну паству. Оновлення скомпрометоване вже тим, що цей рух у 20-ті роки нашого століття виявився неспроможним. Але це не вся правда. Хоча б через те, що згаданий рух цілковито підпорядковувався завданню чекістів щодо знищення Православ’я. Нелогічними є й багато інших аргументів. Скажімо, щодо богослужбової мови. Йдеться про тих, хто вважає слов’янську мову єдино прийнятною мовою літургії. Але чому? Адже отці Церкви навіть не знали про існування слов’янської. І духовний подвиг Кирила і Мефодія якраз, до речі, у тому й полягає, що вони не зупинилися перед, здавалося б, нездійсненним і переклали святе Євангеліє мовою язичників, мовою, яка зробила для них зрозумілими Христові істини.
Хіба не очевидно, що богослужбова мова має бути зрозумілою для вірних, що молитва має стати не набором механічно завчених слів, а вільним виявом любові рідною мовою? Ті, хто вважає інакше, попри власні суб’єктивні скерування, відстоюють не живу віру, а в кращому разі атмосферу музею. В музеї є чудові ікони й піснеспіви, але не лишається місця для Христа. Хіба ми можемо називати це Православ’ям?
Консерваторів не влаштовує безплатне здійснення таїнств, що його практикують деякі вільномислячі священики, їх жахають ніким не керовані зібрання вірних, де читають Євангеліє і безборонно обмінюються думками. Вони ненавидять православну літературу, видану в Парижі та Нью-Йорку — адже там ліберали, а ліберали для них — це те саме, що єретики. Ті, хто хоче донести до відсепарованих від Православ’я людей істини більш глибокі, аніж лише порядок читання молитов, хто прагне зламати бар’єри між священиками і вірними, — теж єретики. Взагалі єретики навколо мало не всі. І чи не насамперед — католики та протестанти. Тих, хто молиться з ними, спільно сповідує віру й шукає втрачену єдність, охоронці чистоти віри готові вивести за огорожу Православ’я. А тим часом ані протестанти, ані католики ніколи соборно єретиками не визнавалися й анафемі не піддавалися. І взагалі, нагадаємо, Всеправославного собору Православ’я не знає вже понад тисячу років. Хіба інші християни є зараз для православних головними ворогами? І хіба нинішній час дозволяє таку розкіш, як запеклі суперечки навколо проблем, які вже не є проблемами навіть другорядними? І чи не є головною загрозою для православ’я саме спротив будь-яким змінам та заборона критичного погляду? «Я можу бачити у православ’ї найбільшу істину і тому бажати до кінця залишатися в ньому, — писав Микола Бердяєв. — Але це не повинно заважати мені бачити історичні гріхи і вину православ’я». Серед таких гріхів він називав неправильне ставлення до держави, обрядовірство, нестачу християнської активності, пригнічення євангельського елемента елементом сакраментально-літургічним, замкненість у собі й ворожість щодо західного християнства. Відтоді, коли філософ писав про це, майже нічого не змінилося. Все напрочуд актуально. Хіба що ті, хто вважає справжніми християнами лише православних, а православними тільки себе, занесли ім’я видатного мислителя у чорний список «модерністів-екуменістів».
Людина і світ. — 1996. — №9. — С. 46
