У будь-якому випадку українська міні-епопея на польських виборах завершилася перемогою кандидата, якого підтримувало Об’єднання українців Польщі. На цій «оптимістичній ноті», можна було б поставити крапку, якби не прикре відчуття, що «виграна битва» далася ціною національної ганьби, коли на території чужої держави українці воювали не за свої інтереси, чи інтереси своєї громади, а між собою.

У моєму попередньому дописі «Український синдром на польських виборах» йшлося про давню національну хворобу: нездатність українців у вирішальний момент об’єднатися та згуртовано протидіяти антиукраїнським провокаціям. У даному випадку така нездатність поставила під загрозу потрапляння до парламенту Польщі українця Мирона Сича.

І ось польська газета для українців «Наше Слово» повідомила, що за даними Державної виборчої комісії Польщі, М. Сич, який балотувався до Сейму Республіки Прльща, удруге здобув мандат депутата в 34-му окрузі (ельблонзькому), де зібрав 8884 голоси.

Цікаво, що у своєму рідному Бартошицькому повіті він одержав 4928 голосів, перемігши при цьому інших чотирьох українців, які балотувалися за підтримки, м’яко кажучи, не дружніх до української справи польських партій.

Коментуючи ситуацію, яка склалася під час виборчої кампанії, зокрема намагання протидіяти йому з боку окремих українських і церковних чинників, тепер уже депутат Сейму М. Сич зазначив: «Священики нашої Церкви, включно з митрополитом Іваном Мартиняком, однозначно підтримали мене під час останніх виборів. Але слід наголосити, що були й такі, які прямо, за тиждень перед голосуванням, у церквах під час богослужінь (а отже публічно), заявляли про свою негативну позицію щодо мене. І за це, як мені здається, я повинен «подякувати», у першу чергу, своєму ґуровському парохові, отцю деканові Іванові Лайкошу. Він виразно й однозначно в Ґурові-Ілавецькому і Лелькові закликав не голосувати за мене, бо ж, мовляв, що то буде, коли я знову стану депутатом. Його заклик приніс такий «результат», що голосувати за мене заохотив навіть тих українців, які раніше не брали участі у виборах».

Водночас промовистим є те, що тоді, коли деякі українські громадські й церковні діячі намагалися не допустити М.Сича у парламент, підтримку йому висловила значна частина поляків, а також деякі високі представники римо-католицького духовного сану, зокрема в Бартошицькому повіті.

У будь-якому випадку українська міні-епопея на польських виборах завершилася перемогою кандидата, якого підтримувало Об’єднання українців Польщі. На цій «оптимістичній ноті», можна було б поставити крапку, якби не прикре відчуття, що «виграна битва» далася ціною національної ганьби, коли на території чужої держави українці воювали не за свої інтереси, чи інтереси своєї громади, а між собою.

 

Богдан Червак