Cкільки релігій в Україні?

А й справді, скільки? Чи мають рацію ті, хто вважає, нібито наша країна стала випробувальним полігоном для нетрадиційних культів і за екзотичністю конфесійної картини може позмагатися будь з ким? Наскільки справедливим є майже одностайне твердження українських мас-медіа про те, що історичні церкви, і насамперед православні, відступають і навіть чисельно зменшуються перед переможною ходою новітніх для України релігій? Спробуймо розібратися в цьому, спираючись на цифри і факти, які викликають довіру. Їх не надто багато, цих цифр, позаяк церковна статистика в нас не є надто розвинутою дисципліною, далеко не всі релігійні організації прагнуть оприлюднити про себе повну інформацію і далеко не завжди ця інформація є вірогідною.

Але в кожному разі, згідно з офіційними даними Держкомітету в справах релігій, на початку 1996 р. в Україні налічувалось 65 різних церков, релігійних спільнот, течій тощо. Це ті релігійні організації, чиї статути було зареєстровано у встановлений чинним законодавством спосіб, або ті, про існування яких влада має достеменні відомості. Напередодні горбачовських реформ в Україні було зафіксовано приблизно два з половиною десятка різних релігійних спільнот, 1991 р. їх кількість зросла до 30, 1992 р. — до 45, 1993 р. — до 61, і нарешті в 1994-1996 рр. ця цифра стабілізувалася в межах шести з половиною десятків. При цьому деякі релігійні спільноти з’являються й потрапляють до офіційної статистики, інші ж, навпаки, з цього переліку зникають, хоч останнє далеко не завжди означає, що вони взагалі перестали існувати. Деякі релігійні рухи, добре відомі своєю діяльністю, до офіційного реєстру не потрапили або ж були з нього виключені, оскільки втратили статус юридичної особи. Наприклад, після 1993 р. не знаходимо в офіційних списках громади «Великого Білого Братства», хоча, як усім відомо, своєї діяльності братство не припинило; немає тут і громад прихильників Вісаріона, хоча їхню появу помітили вже у декількох містах України. Не враховано також великої кількості громад, які діють — часом дуже активно — явочним порядком, тобто не реєструючи своїх статутів (законодавство передбачає таку можливість). Це всілякі теософські, релігійно-психотерапевтичні, неоорієнталістські, неоязичницькі, релігійно-екологічні тощо течії і групи. І хоч вони не можуть похвалитися великою кількістю послідовників — здебільшого йдеться про гуртки «втаємничених», об’єднаних спільною вірою та відданістю вчителеві або вченню, — проте число і різноманітність цих груп вражає. Водночас є поміж них і такі, чий вплив на суспільну свідомість аж ніяк не може вважатися мізерним. Приміром, учення подружжя Реріхів, поширення якого примусило навіть Архиерейський собор РПЦ (1994 р.) відлучити від Церкви тих, хто його поділяє. Добре відомі й інші релігійні рухи, які офіційно не набули (не змогли набути) статусу юридичної особи, але більш або менш активно діють в Україні: «Церква сайєнтології», «Аум Сенрікьо», «Діти Бога» («Сім’я»), послідовники Шрі Чінмоя тощо. Число таких угруповань якщо й не дорівнює, то, принаймні, не є набагато меншим від кількості тих церков, релігійних течій і рухів, які зафіксовано офіційною статистикою.

Однак не поспішаймо з огляду на це з далекосяжними висновками. Питома вага такого роду спільнот у загальноукраїнській конфесійній структурі залишається дуже невисокою. З-поміж офіційно зафіксованих 17,5 тис. релігійних громад 52% створені православними, 24% — різними течіями протестантизму, 17,4% — греко-католиками, близько 4% — римо-католиками і майже 1% — мусульманами. На всі інші течії припадає навіть менше, ніж 2% громад. Але й ці цифри потребують коментарів. З того, що кожна п’ята релігійна громада в Україні створена протестантами, зовсім не випливає, нібито п’ята частина віруючих країни — протестанти. Більшість протестантських громад у нас нечисленні: скажімо, громади євангельських християн-баптистів налічують у середньому приблизно по 100 членів. Разом з тим згідно з даними церковної статистики на одну парафію Львівської архиєпархії Української греко-католицької церкви припадає близько 1,8 тис. вірних. За результатами соціологічних досліджень питома вага протестантів трохи вища від 1% опитаних; православних більше половини, греко-католиком є приблизно кожний десятий віруючий. Що ж до темпів зростання кількості релігійних громад різних напрямів, то ця проблема потребує особливо коректного підходу. Можна, звичайно, навести дані про те, що число громад Міжнародного товариства свідомості Крішни від радянських часів зросло більш ніж у 20 разів, а православних — менш ніж у 2,3 раза, і на цій підставі бити на сполох та лякати неоорієнталістською загрозою (до речі, багато видань пропонують своїм читачам саме такі арифметичні вправи). Але це дуже нагадує пропагандистські методи тих ідеологічних акробатів, які порівнювали космічний потенціал СРСР з 1913 р. Звичайно, якщо до 1985 р. крішнаїти перебували у підпіллі, а нині мають понад 20 офіційно зареєстрованих громад, то темпи їхнього зростання виглядають набагато динамічнішими порівняно з православними, які 1985 р. мали менше 4 тис. Парафій, а тепер «тільки» 9,2 тис. (різних юрисдикцій). Інша річ — наскільки взагалі доречно вдаватись до подібних порівнянь і, тим більше, конструювати на цьому грунті якісь висновки. Що ж до зростання в абсолютних цифрах, то за останні 5 років кількість релігійних громад збільшилася майже на 7 тисяч. 46% цього збільшення припадає на православні громади, 24% — мусульманські, 0,8% — іудейські. Іншими словами, «орієнталізація» Україні поки що не загрожує. Так само як і «протестантизація» — якщо згадати про питому вагу членів різних протестантських церков і груп у загальній масі населення України.

На цифри, що ними оперують у процесі аналізу релігійної ситуації в Україні, дуже серйозно впливають політичні реалії і стан міжконфесійних взаємин. Конкуренція між церквами спричинює створення паралельних парафій, штучне зростання громад, примушує їх претендувати на храми та монастирські комплекси, які вони не мають змоги реставрувати, але прагнуть «застовбити» — інакше це зроблять конкуренти.

Надзвичайно сильно позначається на згаданих цифрах і те, що релігія для дуже багатьох наших співвітчизників є передусім знаряддям політичної, культурної, етнічної мобілізації.

Пояснимо це на конкретному прикладі. З-поміж понад 9 тисяч православних громад України 72% належать Українській православній церкві, яка перебуває в канонічній єдності з Московським патріархатом. 75% усіх православних священиків, 70% слухачів духовних навчальних закладів, 97% православних ченців і черниць — також у цій Церкві. Їй належить три чверті всіх православних храмів країни, — і храми виповнені людом.

Здавалося б, усе зрозуміло. Але соціологічні дослідження фірми Соціс-Геллап, яка опитала у січні 1993 р. 1643 громадянина України за вибіркою, репрезентативною для всієї країни, дають такий розподіл. Належними до УПЦ Київського патріархату оголосили себе 21,8% опитаних, УПЦ Московського патріархату — 7,2% і УАПЦ — 2%. Помилка? У липні 1993 р. про належність до УПЦ Київського патріархату оголосили 22,5% опитаних, до УПЦ Московського патріархату — 7,9% і до УАПЦ — 1,3%. Геллап — фірма поважна, але звернімося до альтернативних джерел. Центр «Демократичні Ініціативи» здійснив минулого року опитування населення Києва, Донецька, Львова й Сімферополя. Результат: у Києві, де УПЦ Московського патріархату має 25 храмів (ще раз наголосимо — виповнених людом, досить заглянути хоча б до Лаври або Покровського чи Флорівського монастирів), належними до неї визнали себе лише 4% опитаних. До УПЦ Київського патріархату (8 храмів) згідно з опитуванням належить 34,3%. У це важко повірити, виникає навіть сумнів щодо правильності методів досліджень. Але опитування Соціс-Геллап у лютому 1995 р., здається, пояснює загадку. Цього разу належними до Київського патріархату визнали себе 12% опитаних, а до УПЦ — 36,37%. Справа в тому, що до абревіатури «УПЦ» в анкеті не додали сакраментального «МП», тобто «Московського патріархату». Отож і результати виявилися принципово іншими. Це свідчить про те, що для переважної більшості опитаних віруючих декларація конфесійної належності є актом не стільки релігійної, скільки національної самоідентифікації. А також про те, що більшість опитаних, які декларують свою релігійну належність, є християнами непрактикуючими. Цікаво, що 35,3% опитаних «Демократичними ініціативами» у Сімферополі визнали себе належними до Російської православної церкви і лише 2,5% — до УПЦ, хоча остання має в Криму понад 200 громад проти 5 РПЦ. Отже, і в цьому разі також ідеться про етнічну ідентифікацію.

Очевидно, український конфесійний ландшафт надалі урізноманітнюватиметься. Насамперед — за рахунок протестантизму, який розвивається за так званою конгрегаціоналістською моделлю, тобто шляхом дроблення наявних громад і створення великої кількості нових за соціально-демографічними, етнічними і навіть професійними ознаками. З’являтимуться нові релігійні спільноти національних меншин — на додачу до вже створених шведами, німцями, корейцями, угорцями, поляками та іншими етнічними групами, що існують в Україні. Триватиме диференціація іудейських та мусульманських громад; нових шанувальників здобуватиме релігійна культура Сходу (хоч пік цього захоплення, судячи з усього, залишився позаду). Не припиниться й процес появи новітніх релігійних течій: адже він є вислідом не лише нинішньої складної соціально-економічної і духовної ситуації у країні, а й віддзеркаленням більш глобальних зрушень у світі і в людській природі. Творення нових релігій — це постійний фермент духовної картини світу, екзистенційна потреба, заборонити яку адміністративним шляхом неможливо. Водночас є вагомі підстави сподіватися, що в Україні постане одна Православна Церква, яка об’єднає розпорошених по різних юрисдикціях вірних; центри згоди (хай то будуть ради, конференції, собори, синоди тощо) мають з’явитись і у конфесій, поділених не догматично, а суто історично (причому історія цих поділів не сягає надто далеких часів). Напевно, релігієтворчі процеси в Україні відбуватимуться навколо сталого ядра, конституйованого православ’ям і греко-католицизмом — конфесіями, до яких належить переважна більшість населення країни. Активність закордонних місій, їхні фінансові та організаційні можливості є серйозним чинником, який здатний урізноманітнити конфесійну палітру України, але навряд чи — докорінно змінити її контури найближчим часом. Слід гадати, об’єктом зацікавлень і вітчизняних, і закордонних місій, і традиційних, і новітніх для України релігійних спільнот є ті 30,16% дорослого населення країни, які згідно з соціологічним опитуванням (Соціс-Геллап, лютий 1995 р.) вважають себе віруючими, але не належать до жодної з церков. Цим людям притаманний певний «потяг до трансцендентного», але поки що ніхто зі священиків, місіонерів і проповідників шести з половиною десятків релігійних течій, рухів, церков і груп, що діють в Україні, не зумів довести їм істинність власного шляху. Чи зуміють?

Людина і світ. — 1996. — №6. — С. 2-5.

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ