І. І. Онищук, к.ю.н., доц. каф. теорії та історії держави і права ІФУП

Державно-конфесійні та міжконфесійні відносини є мотивованими не лише абстрактними принципами, а конкретною життєвою необхідністю подолання відчуження, протистояння та ворожнечі між християнами різних конфесій,розбудови братніх стосунків та налагодження співпраці, щоб спільно, одноголосно шукати відповіді на виклики сучасного життя.

На сучасному етапі суспільного розвитку потреба вдосконалення законо давства у сфері свободи совісті та функціонування в Україні релігійних організацій зумовлена кількома причинами. По-перше, Парламентська Асамблея Ради Європи (Висновок № 190 (1995) ПАРЄ) висловила заува ження щодо механізму реєстрації релігійних організацій в Україні та деяких інших питань, зокрема, повернення релігійним організаціям їх майна. У Резолюції № 1466 (2005) та в Рекомендації № 1722 (2005) Рада Європи вкотре офіційно закликала Україну провести ґрунтовне реформування національного законодавства, що регулює сферу державно-конфесійних відносин, задля забезпечення узгодження його із загальноєвропейськими стандартами.

Варто звернути увагу не те, що чинний Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» прийнятий 24 роки тому. За цей час відбулись істотні трансформації в суспільстві, які зумовили зміни і в релігійному середовищі, житті релігійних організацій, їх статусу в державі та суспільстві.

Залежно від того, наскільки встановлені державою правові норми кореспондуються з природними правами та свободами людини, зокрема й у сфері свободи совісті, визначають міру демократичності і справедливості
панівного ладу. Церква, окрім своїх безпосередніх функцій, у громадянському суспільстві виступає посередником між різними інститутами культури та політичною владою. .