Блог Богдана Панкевича_image

Блог Богдана Панкевича

Деякі історичні події — з погляду християнина

16.02.2009, 13:19
В період відзначення 100-тих роковин Бандери та 80-річчя ОУН зародилася цікавість – чи не став фактор неналежного трактування та порушення українцями Божих Заповідей під час національно-визвольних змагань однією з причин наших невдач у ХХ столітті?

В період відзначення 100-тих роковин Бандери та 80-річчя ОУН зародилася цікавість – чи не став фактор неналежного трактування та порушення українцями Божих Заповідей під час національно-визвольних змагань однією з причин наших невдач у ХХ столітті? Чи не є також і сучасні проблеми української держави та суспільства в значній мірі наслідком неперепрошених і невідмолених гріхів, вчинених нами і нашими предками?

Так виглядає, що значна частина української еліти наївно вважала, що висловлена наприкінці ХІХ століття Іваном Франком теза «Менше крові, а більше поту — се повинен бути оклик нашої будущої історії» є недостатньо ефективною і кров швидше принесе українській справі бажаний результат. На жаль у наступні десятиліття власне старозавітна позиція «око за око» стала визначальною у плануванні та здійсненні нашої визвольної боротьби.

Не можемо виправдатися невіданням бо Господь устами Свого пророка різко і однозначно нас застеріг на самому початку цього хибного шляху. Якби провідники українського суспільства тоді уважніше прислухалися до Князя Церкви, то можливо наша історія у ХХ столітті виглядала би не так трагічно.

1908-й рік, вбивство студентом Мирославом Січинським намісника Галичини Андрія Потоцького – чи не перший гучний терористичний акт, вчинений задля української справи. Значна частина українців потихеньку радіє з цього чину. Митрополит Шептицький гостро засуджує вбивство і при тій нагоді детально пояснює з позиції релігії належне розуміння патріотизму та важливість безумовного і дослівного дотримання Заповідей.

Так він протиставив себе позиції переважної більшості української спільноти. Як священник він не міг вчинити інакше – Божі Заповіді не можуть трактуватися залежно від політичної коньюнктури. Наскільки мені відомо, в опозиції до митрополита опинилася також велика група українських священників, котрі думали інакше, вважаючи допустимими будь-які методи боротьби за українську справу. Цікаво – якій із цих позицій симпатизував отець Бандера, батько національного провідника? Адже його син вважав чин убивства дуже важким, але допустимим інструментом боротьби. Убивали навіть своїх (наприклад директора української гімназії), щоб домогтися безальтернативного панування власне своєї позиції та єдиноправильної ідеології.

Чи були єврейські погроми в часи Першої і Другої світової війни? Можливо українці їх чинили не в такій мірі, як це їм приписують в основному росіяни і поляки — видатні майстри тої справи. Але від цього наш гріх не стає меншим.

Чи були злочини проти поляків на Волині? Були — і наша провина не зникає від того, що ці вбивства були помстою за не менші злочини поляків у міжвоєнний та воєнний період.

Чи було братовбивство поміж ідеологічними противниками – бандерівцями, мельниківцями та іншими угрупуваннями? Чи були теракти над Богу духа винними українцями-східняками – приїзджими вчителями, інженерами, управлінцями?

У тамті часи заповідь «Не убий!» порушувалася постійно і завжди знаходилося тому логічне і патріотичне оправдання. Мало хто розумів, яким цинічним безглуздям виглядають всі ці оправдання супроти науки Нового Заповіту.

А ще виявлявся великий гріх гордині, коли кожна політична група чи партія вважала лише власні погляди єдиноправильними, аж до фізичного знищення шкідливих, позаяк інакомислячих опонентів.

Радянські часи, окрім пропаганди безбожництва, призвичаїли людей до авторитаризму та ще більшої нетерпимості до інакомислячих. Ніхто інший, окрім нас – зруйнованих духовно «совків» не спромігся би на такі масштабні та довготривалі релігійні битви, які розгорілися на західній Україні після здобуття незалежності. Так, ця війна вміло розпалювалася російськими імперськими спецслужбами, але живилася вона від ненависті та агресії наших тутешніх нібито-християн, в тому числі багатьох войовничих священників. Релігійна нетерпимість і ворожнеча ділила села, родини і навіть сім’ї. Гріхи, вчинені учасниками тієї війни, особливо священниками дотепер тяжіють на сумлінні тих, хто не усвідомив і не покаявся.

Вже ніби десять років як релігійні війни затихли. Але не всі люди заспокоїлися. Деколи з власної ініціативи, а деколи і під негласним проводом священників вони нищать малі незручні дерев’яні церкви, а також «некрасиві» старовинні ікони та фрески, позбавляючи націю безцінних мистецьких скарбів. За час релігійного відродження в незалежній Україні згоріло стільки перлин сакральної дерев’яної архітектури, скільки не спромоглися знищити дві війни разом із радянською окупацією. Чи це не гріх, який волає до Неба?

Українська земля – це дар Божий. Не наша заслуга, що найкращі землі Європи опинилися у володінні українців. Але це наш великий гріх – до чого ми їх довели. У далекому 1995 році старий швейцарець, керівник аграрного департаменту Світового Банку сказав мені гіркі пророчі слова: «Тепер я розумію, чому ваша країна така бідна і нещасна. Ви ще довго будете такими, бо знущаєтеся із найбільшого багатства, яке Господь міг дати людям». Стояв він при цьому на багатющому галицькому чорноземі, зарослому пирієм і осотом.

Українці продовжують нарікати на свою долю і просити у Господа кращого життя. Але в той сам час ми не втомлюємося вигадувати щораз нові можливості для гріха – покидаємо напризволяще дітей, виїзджаючи за кордон на працю, пропиваємо і програємо на ігрових автоматах тяжко зароблені гроші, крадемо громадське майно і майно у своїх працедавців, а часом навіть у сусідів, сприяємо тотальному розвитку корупції і мовчимо на гріхи влади та оточуючих нас людей.

Церква також часто мовчить, незалежно від конфесії. Пастирі самі не виконують і людей не вчать того, що мовчати на гріх який бачиш і усвідомлюєш – це стати його співучасником. Сформувалася і утвердилася кругова порука гріха в суспільстві.

Чи може таке суспільство бути здоровим? Чи може такий народ в таких обставинах реально сподіватися на краще життя? Для мене негативна відповідь є очевидною.

Таку розмову можемо вести між українцями про українців. Представникам інших націй у неї не варто встрявати – їм би спершу дати раду «колоді у власному оці». Росіяни, поляки, німці, американці та іже з ними такого натворили у новітній історії, що супроти них ми виглядаємо ще не найгірше.

Однак не дозволяючи інородцям нас повчати, ми як зрілі громадяни, що прагнуть бути часткою зрілої нації, маємо тверезо поглянути у вічі наших історичних помилок та усвідомити свої минулі і теперішні гріхи перед Господом.

Ми не можемо оправдатися порівнянням із іншими націями, що вони творили ще більші гріхи, а тепер живуть краще від нас. Бо як кожній людині, так само і кожній нації Господь дає своє індивідуальне призначення. Те, що одному порівняно легко «сходить з рук», для іншого стає великою провиною. Хоча Заповіді для всіх є однаковими, кожен відповідає сам за себе перед Господом і отримує свою індивідуальну кару чи нагороду.

З тим багажем неусвідомлених і невідмолених гріхів треба щось робити.

По-перше молитися за прощення тих, хто помилки і злочини вчинив, навіть якщо справедливо вважаємо їх справжніми героями нації.

А по-друге – зробити правильні висновки з уроків історії. Зрозуміти, що не вдасться обдурити Провидіння, отримати достойне життя для лінивих, брехливих і грішних людей. Легкий і приємний шлях за прикладом розвинених споживацьких суспільств може привести до поглиблення нашої деградації. А до справжнього прогресу українців приведе хіба що крута і важка стежина поступового вдосконалення самих себе і свого суспільства.

Останні новини