Сардійський собор 343 р. чітко сформулював процедуру міжцерковних відносин. Це особливо стосується Римської Церкви і до її відносин із іншими Церквами. Мене очевидно цікавить УГКЦ. Один із головних принципів, який потрібно пам’ятати: всюди повинні бути збережені права і гідність першоієрархів Церков. Для цього, в першій мірі, треба, щоб в УГКЦ процедура чітко дотримувалася власної доктрини.

Кожній Церкві потрібно створювати виразну процедуру для відносин із іншими. Найкраще, щоб це була спільна справа, ратифікована поодинокими соборами і синодами. Це зараз особливо актуальне у відносинах УГКЦ із Римським Престолом. В значній мірі справою процедури могло б зайнятися церковне право. Але для висвітлення цієї теми пропоную повчитися в патріярха Йосифа, який писав: «Неправильним є такий кодекс, що має формально бути спільним для всіх Східних Католицьких Церков без згляду на Помісну Церкву і її законодавство. Спільним кодексом хочеться заперечити законодавство Помісної Церкви і це є противне духові Соборового Декрету про Східні Церкви Другого Ватиканського Собору. Хоч це правда, що такий кодекс був би матеріяльно ідентичний для та­ких Церков, власна ідентичність української католицької Церкви для прикладу – вимагає, щоб приготований Комісією кодекс був ого­лошений нашою Церквою окремим леґальним актом. Спільний кодекс все створить проблеми і комплікації. Існують “Східні Церкви”, а не “Східна Церква”. Проголошення такого кодексу не є актом самого римського Ар­хиерея, але колегіяльним розвитком – Папи, Патріярха чи Верховного Архиєпископа і Синоду кожної Східної Церкви. Колегіяльність заряду Церквою, славна спадщина християнського Сходу, була відновлена для цілої Церкви Вселенським Ватиканським Другим Собором і відпові­дає також нашим часам.»

Те, що процедурний підхід нинішньої УГКЦ є плачевний можна зрозуміти із регулярних (підкреслюю «регулярних») ситуацій прямого Римського втручання в її внутрішні справи. Найбільш явний приклад це: призначення адміністраторів Римського престолу для УГКЦ, як у випадках Любомира (Гузара) після смерті патріярха Мирослава Івана в р. 2000, Дмитра Григорака для Бучача в 2007 р. після усунення від виконання обов’язків єпископа Іринея Білика чи Тараса (Сеньківа) в 2010 р. коли його призначено «апостольським адміністратором на розсуд Святого Престолу (ad nutum Sanctae Sedis)» Стрийської єпархії УГКЦ. Як і колись при Берестейських порозуміннях в 1596 р., так і тепер, українські греко-католицькі єпископи знаходяться в ролі прохачів і з цієї причини не завжди відчувають справжні параметри своєї залежності. До цієї невідповідної залежності я відношу і поїздку до Риму на поклоніння в 2008 р., бо ж таких колективних поїздок, із офіційним відвідуванням інших Церков, не буває, а дарма.

Ієромонах Герве Леґран у № 53 римо-католицького наукового журналу «Істіна» написав статтю під заголовком «Для нового процедурного підходу до римського першенства», в якій пропонує укладати процедурний підхід для між церковних відносин на основі Сардійського собору із 343 р. А на думку цього Собору, має бути забезпечене повне право поодинокої Церкви вирішувати у всіх інстанціях свої справи, як теж має бути пошановане право кожного відкликатися до наслідника Петра в останній інстанції. Це відкликання до Римського Архієрея має служити не для винесення остаточного вироку, але для можливого скасування попереднього судового рішення. Така процедура дозволяє на новий розгляд справи перед новим складом суддів найвищого трибуналу власної Церкви із можливістю додати ще одного папського суддю до цієї колегії суддів. Сардійський собор визнаний східною і західною Церквами, в канонах 3, 4 і 5, визнає єпископові, якого засудив власний синод, право відклику до Риму. Римський Архієрей має право відкинути позовну заяву єпископа, або вивчивши справу, повернути її до синоду єпископів приналежності єпископа для нового перегляду.

Іншими словами, Римський Архієрей, як першоієрарх власної Церкви, яка однак передує в союзі любові, який панує між Церквами, має свої привілеї. Однак ці прерогативи завжди мають таким чином реалізуватися, щоб були пошановані права першоієрархів інших Церков. Сардійський собор вказує на істину, що потрібно розглядати питання зв’язані із першоієрархами Церков разом, бо вони всі є на чолі Церков, з яких твориться Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Церква.

Щоб знову перейти до нинішніх реалій, виглядає неприпустимим приклад УГКЦ, якої першоієрарх не є частиною найвищої влади Церкви, згідно сучасного Кодексу Канонів Східних Церков 43-48. В такому випадку, неможливо зрозуміти в чому в дійсності полягає першенство глави УГКЦ! Також не можна збагнути роль першого єпископа (Римського) без синодальності, в якій були би присутні глави поодиноких своє-правних помісних Церков.

Практичними кроками для переходу із конфесійного до пост-конфесійного мислення в УГКЦ, щоб дійсно процедура відповідала власній доктрині, і які вже були озвучені різними богословами, могли б бути із цього роду:

1. остаточно уживати титул «патріярх» у всіх сферах УГКЦ, де-небудь у світі;

2. визнавати вільний стан православних, для заключення шлюбу із греко-католиком згідно рішення православної сторони і взагалі припинити вживати термін «мішане подружжя», коли йдеться про шлюб між греко-католицькою і православною стороною;

3. вибирати і проголошувати єпископів без так званої консультації (дозволу) із Римом;

4. обирати і проголошувати власного патріярха;

5. висилати до всіх патріархів і верховних архієпископів Ойкумени Визнання Віри новообраного патріярха УГКЦ;

6. розвивати процедурне право, щодо відносин з Римом у всіх справах;

7. укладати нову Кормчу Книгу, яка містила б все законодавство, що відноситься до УГКЦ – власне право, римські закони, і т.д.;

8. узгодити назву Церкви згідно власної Хрещальної еклезіології;

9. працювати для пам’яті – щоб була послідовність у всіх документах і рішеннях УГКЦ, потрібно встановити хоч такі постійні посади: синодального богослова, синодального каноніста, а також постійного секретаря патріяршого собору;

10. припинити відновлену остатніми роками звичку звертатися до римських управлінь чи суддів в яких-небудь справах.

 

Сардійський собор із 343 р.

Канон 3. Що єпископ не має йти до іншої єпархії не будучи там запрошений; що єпископ не має просити посередництва єпископа, приналежного до іншої області; що треба користати із відклику до Риму. Госіюс єпископ каже: Треба теж конечно додати, що, нехай ніхто із єпископів не приходить з однієї області в іншу область, в якій є свої єпископи, хіба тільки запрошений єпископською братією, щоб у такому випадку не виглядало, що ми закриваємо двері братерській любові. Належить і це вирішити, що, якщо в якісь області, єпископ мав би скаргу на свого брата в єпископстві, ніяка з двох сторін не має кликати єпископів із іншої області, щоб розсудити непорозуміння. Якщо однак, хто із єпископів, думає, що був засуджений у справі, яка на його думку не є поганою, а праведною, до тої міри, що суд повинен повторитися, якщо це подобається вашому милосердю, вшануймо пам'ять апостола Петра, і нехай самі судді напишуть до Юлія, єпископа Римського, щоб, якщо потрібно, знову скликався суд у складі єпископів сусідної області, і нехай він сам пришле посередників. Але якщо не можливо справу знову судити – а це йому належить вирішувати чи справу треба знову переглянути –, то це що було один раз присуджене не має ставитися під сумнів, але, що виголошений вирок буде потверджено.

Канон 4. Що не треба призначати іншого на престол зложеного єпископа, перед тим ніж єпископ Риму, відклик до якого внесений, не виголосить свого вироку. Єпископ Ґавденціюс каже: Якщо це виглядає добрим, потрібно додати до цього рішення повного милосердя, яке ви прийняли, що якщо якийсь єпископ, судом єпископів, що знаходяться у сусідній області, позбавлений сану, і претендує, що ще має докласти інші докази для свого захисту, то не потрібно поставляти наступника на його місце, хіба коли єпископ Римський, пізнавши справу, виголосить свій вирок щодо того питання.

Канон 5. Якщо якийсь єпископ оскаржений, і зібравшись єпископи цієї самої області його скинуть із його гідності, а він, оскаржуючи вирок, вдасться із відкликом до блаженного єпископа Римської Церкви, якщо цей схоче почути його, і визнає праведним відновити розгляд справи, то нехай зволить написати до суміжних тій області єпископів, щоб вони ретельно і в подробицях перевірили усі обставини, і виголосили суд про справу, за переконання в істині. Але якщо хто претендує, що його справа має знову бути вислухана, і, на його просьбу, Римський єпископ уважатиме добрим від себе послати пресвітерів, треба додати, що буде владою цього самого єпископа Риму, у справах де вважатиме добрим і відповідно вирішить діяти, вислати осіб, які володітимуть авторитетом того хто їх прислав, щоб осудити справу разом з єпископами місця. А якщо уважає що це, що було зроблене є достатнім для впізнання і вирішення справи про даного єпископа: він поводитиметься  згідно своєї дуже благої думки. Єпископи відповіли: Це що було сказано приймаємо.

Переклад на основі: Canons du Synode de Sardique / Pédalion [http://membres.multimania.fr/orthodoxievco/ecrits/canons/sard.htm].