Блог священика Василя Ткачука_image

Блог священика Василя Ткачука

Драма Церкви - дай Бог остання

09.03.2013, 17:12

«Те, що було, є те саме, що буде; те, що зробилось, є те саме, що зробиться. Нема нічого нового під сонцем.» (Екл. 1, 9) Приблизно цими словами Святого Письма, можемо окреслити певну частину теми виступу доктора історичних Надії Стоколос, в часі презентації наукового доробку під назвою «Драма Церкви». 8 - 9 березня, в Івано-Франківську, відбулася презентація 2-го видання книги «Драма Церкви», авторства Надії Стоколос та Руслани Шеретюк доктора та кандидата історичних наук Рівненського інституту слов’янознавства та монографія «Греко-Уніатська Церква», Руслани Шеретюк. Зокрема, пані Надія, сказала, що приступивши до ліквідації Української Греко-Католицької Церкви на Галичині в 1946 році, Сталін не придумував нічого нового. Він чинив так, як сто років перед ним, робив Царський уряд на Холмщині та Підляшші, саме про ті жахливі події 18 -19 століття і розповідає дана книга.

 

«Відомості про те, які прийоми насправді застосовувалися під час «возз'єднання» уніатів, знаходимо в записках вітебського губернатора 1836-1837 рр. І. Жиркевича:«... до архієрея звичайно з'являється неспо­дівано людина з якогось значного поселення з проханням, що нібито всі його мешканці бажають навернутися до Православної церкви. Не буду і навіть не хочу розповідати, що всі такі прохачі були до цього підмовлені і що здебільшого серед них є обов'язково люди, які своєю поведінкою не заслуговують на повагу. Єпархіальне начальство таке прохання приймає палко, звертається до земського начальства, по­відомляючи про відправлення до того поселення з прохачами особ­ливого православного священика, вимагає без найменшої затримки допустити православного священика в парафіяльну уніатську церкву і дає вказівку поліції прийняти негайно під захист цих навернених... Православний священик, не гаючи ні хвилини часу, приїжджає в село, дуже часто навіть швидше за чиновника земської поліції, входить зви­чайно в дім поміщика і, висловлюючись не завжди пристойно, оголошує йому причину свого приїзду і вимагає від нього сприяння та вимагає щодо відкриття церкви. Взагалі в таких випадках уніатський священик ховався, навмисно чи випадково - цього ніяк відразу не з'ясуєш. Двір уже заповнили селяни, котрі здебільшого не мають не лише бажання навертатися, але навіть поняття про те, чого від них хочуть. Звичайно, при цьому не може бути абсолютного спокою, деколи буває й опір; тоді відразу ж з'являються скарги: селяни, мовляв, бунтують, поміщик та уніатський священик не лише підбурюють бунтівників, а й навчають їх протидіяти. Чиновника земської поліції, що під'їхав на цей випадок, завжди вже просто звинувачують у зацікавленості та поблажливості і дуже часто позбавляють посади, а часом передають під суд. Суд же завжди закінчується цілковитим його виправданням»410.

Коли генерал-губернаторові Дьякову було висловлено сумніви щодо подібних дій світських і духовних чиновників, то від царського намісника в західних губерніях отримали таку відповідь: «Чого ви хочете? Хочуть приєднання, отож ми правдою чи кривдою, але мусимо виконати це бажання».

«… привертає увагу також рапорт із грифом «секрет­но» майора корпусу жандармів Ломачевського, направлений графові Бенкендорфу 12 червня 1839 р., зокрема прикладена до нього записка «Погляд на важливу для Росії подію приєднання Унії до Православної східної церкви». У ній Ломачевський наголошував, що «Глибоко про­думані заходи мудрого Уряду нашого увінчалися блискучим успіхом». Далі йшлося: «Подія, така важлива в політичному відношенні, відбулася, так би мовити, непомітним чином, не здійснюючи ні найменшого за зовнішніми ознаками потрясіння в умах Католиків, котрі не можуть не розуміти однак, що перевага маси народу, який сповідує православну ре­лігію, послужить віднині надійною запорукою спокою тутешнього краю, і обіцяє Вітчизні нашій незліченні моральні вигоди». Запопадливість цього чиновника перед вищим керівництвом «сподвигнула» його на на­ступне висловлювання: «Подія ця додасть надзвичайно цікаву сторінку в історії щасливого для Росії царювання Мудрого Монарха - христия­нина! Півтора мільйона напівкатоликів-Уніатів, котрі впродовж двох з половиною століть визнавали над собою владу Папи, відділилися від нього і повернулися під покров рідної церкви своєї. Вся освічена Європа зі здивуванням дивиться на цю подію, і не може не визнати, що Уряд наш досяг мети своєї одними лише заходами лагідності».

І ось якою була ця «правда чи кривда» приєднання, і якими були заходи «лагідності», авторки наводять з інших документів.

«Так, у містечку Ломази Сідлецької губернії підписи місцевих уніатів-чоловіків під готовими постановами про перехід до православ'я із зазна­ченням, що це робиться «добровільно й без примусу», були отримані представниками влади лише тоді, коли люди зрозуміли, що іншого виходу в них немає. їхнє «добровільне» рішення було безпосередньо пов'язане з тим, що командир військового підрозділу, присланий сюди для «втихомирення» уніатів, а насправді для прилучення їх до російського православ'я, вичерпавши всі можливості для цього, силою відокремив з натовпу жінок і замкнув їху конюшні. Щоб зламати волю чоловіків він демонстративно дав указівку солдатам щодо замкнених жінок-уніаток: «Ідіть і робіть з ними, що хочете». Так населення міс­течка в один день стало православним.

У грудні 1874 р., тобто майже напередодні офіційного возз'єднання уніатів Холмської уніатської єпархії з Російською Православною Церк­вою, сталася ще одна з резонансних трагедій, пов'язаних із безпре­цедентним тиском владних структур імперії на уніатське населення Холмщини і Підляшшя. Селянин Й. Конюшевський, котрий чинив опір хрещенню новонародженого сина православним священиком, доведений до межі зубожіння через безкінечні грошові та натуральні стягнення за непокору, спалив себе і всю сім'ю у власній хаті. У цей час на теренах Холмщини і Підляшшя фіксувалися випадки вбивства батьками своїх дітей через те, що їх могли силою відібрати і віднести до «призначеного урядом священика для хрещення».

Вартісні свідчення щодо того, якими засобами російський уряд здійснював «відлатинщення» церковних обрядів уніатів Холмщини і Під­ляшшя, а насправді навертав їх у російське православ'я, залишив Микола Андрійович Янчук - видатний фольклорист, етнограф і письменник.

Він, будучи не тільки безпосереднім свідком, а й певним чином учасником цих драматичних подій, через багато років так описував гнітючу картину навернення у православ'я уніатів у його рідному під-ляському селі Корниці. «Це були нещасливі часи,- писав М. Янчук,- часи зловісного «возз'єднання» уніатів Холмської єпархії, тобто Люблінської і Сідлецької губерній. Як відомо, це возз'єднання було насильницьке, придумане чиновниками і здійснюване адміністративними захода­ми, у числі яких на першому місці були військові екзекуції, побиття «упорствующих» нагайками на морозі по 100-300-500 ударів, арешти, заслання і всіляке насильство». … приїжджаючи до Корниць, мав можливість спостерігати, «як корничани та жителі багатьох сіл Підляшшя одностайно виступали проти вимоги губерн­ських чиновників «підписуватися на православ'я», захищаючи свої церкви, ікони, книги, церковні органи, і як російське військо все це силоміць відбирало, топтало». М. Янчук так описав картину переведен­ня на російське православ'я в його рідному селі: «Коли було складено офіційний акт про остаточне скасування унії, і від уніатів зажадали за допомогою військової екзекуції підписати, що вони зрікаються унії, наші корничани на чолі з церковним старостою, себто моїм батьком, відмовилися підписати цей акт, після чого почалася оргія знавіснілих властей... Почали сікти усіх підряд, одних засікли на смерть, других відливали водою і знову сікли, аж поки примусили погодитися, третіх, у тому числі й мого батька, сотнями відправляли в тюрму, не раз без­успішно висікли їх, а їхнє майно віддали на розграбування козакам. Мій батько сидів спочатку у більському (радивіловському) замку..., потім його перевели в Брест-Литовську фортецю (там він захворів і невдовзі помер) ... Його однодумців відправили на заслання, звідки вони вже не повернулися».

«Найбільш різкий, навіть відчайдушний за своїм характером, опір брутальним діям представників світської та церковної адміністрації, спрямованим на остаточний злам усього звичного укладу релігійно-церковного, а відтак і духовно-культурного, життя здійснювало насе­лення Підляшшя. Наслідком цього стало те, що на «непокірні» парафії накладалися контрибуції, для стягнення яких у відповідні населені пункти, як правило, направлялися військові підрозділи.

Ще одним із поширених засобів тиску на «непокірних» уніатів тут стали арешти уніатських священиків, багато з яких виявляли непохитність у захисті Церкви від зазіхань на її традиції керівництва Холмської духовної консисторії. Уніатські автори стверджують, що таких виявилося до 100 осіб, а ще приблизно стільки ж вимушені були переселитися до Галичини, щоб уникнути переслідувань. За іншими джерелами, з парафій було усунуто 74 священики, котрих було «вивезе­но в глибинні області Росії», а ще 66 чоловік самі залишили свої парафії й виїхали до Галичини. З цього приводу Є. Пастернак стверджував, що з 214-ти уніатських священиків Холмщини і Підляшшя (на 1866 р.) упродовж наступних років було вивезено на заслання - 33, емігрувало в Галичину - 37, померло - 85, перейшло до Російської Православної Церкви - 59 осіб. З цих даних випливає, що лише приблизно четвер­та частина священиків-уніатів перейшла до складу кліру Російської Православної Церкви. Але, зважаючи на той тиск, котрому вони під­давалися, наголос на тому, що їхні рішення були добровільними, як це робили, а інколи і нині роблять історики Російської Православної Церкви, викликає небезпідставні сумніви.»

 

Разом із тим, немає потреби вважати, що московське православ’є у наверненні «впертих» уніатів діяли виключно батогом і кулею, в своїй праці авторки наводять документи переписки Йосифа Семашка в яких останній проявляє себе як хитрий психолог.

 

"Зокрема, щоб схилити її клір до зміни священицького вбрання та відрощування бороди, як того вимагали приписи Православної Церкви, митрополит Йосиф, цей «винуватець скасування унії», як його назвав Г. Кіпріанович, сам відростив бороду і вдягнувся в рясу. З'являючись перед духовенством у такому вигляді, він тим самим «зробив ці відзнаки почесними і бажаними для багатьох». Більше того, цей ієрарх оголосив, що дозволить носити бороду і рясу не всім, а як винагороду лише тим духовним, хто виявить старанну службу і гарну поведінку. Як дізнаємося з його листа до обер-прокурора Синоду від 16 червня 1842 р., останнє зауваження митрополита «подіяло» на ду­ховних осіб, оскільки відразу після цього декілька благочинних виявили своє бажання відростити бороди. Зі слів Й. Семашка, «це перетворення я міг би зробити з усіма благочинними, однак вважав ще несвоєчасним; а дозволив і заохотив лише тих, де знав, що цей захід буде нешкідливим і корисним». Здійснюючи настанови єпархіальному духовенству з цього приводу, митрополит наголошував на тому, що схвально ставиться поставиться до того, якщо старі, поважні священики, котрі мають цілковиту повагу парафіян, «приймуть костюм, загальний усій Православній Церкві», однак, задля попередження «надмірної ревності», вимагав звертатися з цього питання безпосередньо до нього за «благословенням».

Варто зазначити, що хоча кількість бажаючих духовних Литовської єпархії змінити свій зовнішній вигляд відповідно до вимог православ'я виявилася досить значною, та Й. Семашко був непохитним у своєму намі­рі поступово і зважено втілювати цей засіб «єднання» «нововозз'єднаного» духовенства з «древньоправославним». Саме тому, аби «цей захід від поступовості отримав більше ваги», 1842 р. митрополит Йосиф дозволив лише 40 священикам єпархії відростити бороду і 80 - надягнути ряси. У зв'язку з цим зауважимо, що вказаний епізод є свідченням не лише ретельної продуманості духовним керівництвом тих засобів, що мали сприяти формуванню ревності до виконання церковно-чиновницьких приписів у середовищі «нововоз'єднаних» духовних. Без перебільшення можна сказати, що він засвідчив використання єпархіальними високо-посадовцями психологічної маніпуляції, як одного із дієвих інструмен­тів схиляння підлеглих до прийняття ними необхідного з точки зору великоімперської стратегії рішення.

Продуманість і виваженість розпоряджень єпархіального керівни­цтва, його поступливість і навіть поблажливість щодо окремих вкорі­нених греко-уніатських звичаїв, а також низка суттєвих преференцій, що покращувала матеріальне становище православного духовенства, зрештою в сукупності сприяли формуванню досить лояльних настроїв до нього серед «нововозз'єднаного» кліру. Про це дізнаємося з секретного листа митрополита Й. Семашка керівництву Синоду від 12 червня 1843 р. У ньому, зокрема, йшлося про «обласкане і збадьорене» штатним роз­писом духовенство Литовської єпархії, котре «з радісним, наповненим вдячністю серцем і з дитячою готовністю ревно прагне виконати по своїх силах усе, що вказує йому благорозумна воля архіпастирів». Одним із яскравих свідчень такої відданості, на думку Й. Семашка, служить зміна ставлення колишнього греко-уніатського духовенства до священицького вбрання православних ієреїв, «якого раніше побоювалися», а нині воно «стає предметом бажань». За словами цього ієрарха, він «закиданий» такою величезною кількістю прохань підлеглих йому свя­щеників про дозвіл використовувати православний одяг та відрощувати бороди і волосся, що часто змушений відмовляти їм або ж відкладати задоволення цих клопотань. Таким чином, умілим тактичним ходом [«чого не мав права вимагати, про те змусив прохати») митрополит Литовський Й. Семашко перетворив неприйнятну в минулому для ба­гатьох «новоприєднаних» священиків зміну їх зовнішнього вигляду на жадану і престижну. Про те, що він виявився доволі успішним, свідчать секретні донесення керівника Литовської єпархії вищому церковному керівництву імперії. Зокрема, з листа митрополита Литовського до Синоду від 8 липня 1845 р. випливало, що «возз'єднане» духовенство «йде вперед до одностайності з духовенством древньоправославним». Підставою для такого твердження цього архієрея став «благочестивий» зовнішній вигляд значної кількості «нововозз'єднаних» духовних. Так, у Могилевській єпархії відростили бороди і вдягнули ряси 7 кліриків, у Мінській - більше 60, а в Литовській, за підрахунками чиновників духовних правлінь,- 301 клірик, у тому числі 28 ченців. Зрештою, як зазначав митрополит Литовський у своєму рапорті до Синоду від 13 грудня 1846 р., під час чергового огляду Литовської єпархії в більшості благочинній цей владика «не знайшов вже жодного священика голобородого в колишньому вбранні, та й по всій єпархії їх не залишилося вже й третьої частини.»

 

         «16 березня 1871 р. М. Попеля  було призначено адміністратором Холмської уніатської єпархії, і він відразу ж розгорнув бурхливу ді­яльність, спрямовану на «здійснення заповітної мрії возз'єднання уніатів з православ'ям». Показово, що у своєму окружному посланні від 25 березня 1871 р. новопризначений керівник Холмської єпар­хії, зокрема, наголосив на тому, що «не дивлячись на важку працю, а можливо, і велику скорботу, які очікують його на майбутній ниві, він вступає в нове служіння єпархії з бадьорістю духу і готовністю принести всі свої сили душевні і тілесні на вівтар церкви і дорогої ві­тчизни». У ньому також містився заклик до підлеглого духовенства «єдинодушно умиротворювати паству Холмську», «служити істині і закону», бути «покірними владі» у «звершенні богослужінь за східним обрядом». Ним уніатам категорично заборонялося відзначати свята Непорочного Зачаття Божої Матері, Божого Тіла й Святого Йосафата. У богослужіннях вимагалося поминати Святійший Синод, а священи­кам обов'язково мати бороди й носити широкі ряси. Оскільки ж це окружне послання виявилося недостатньо дієвим, воно з часом було підсилене наступним документом - окружним посланням Холмської уніатської консисторії від 2 жовтня 1873 р. У ньому зазначався термін (до 1 січня 1874 р.] для завершення остаточного очищення церковних обрядів від латинських впливів.

 

Це моя суб’єктивна думка, але ці дві, на перший погляд сторонні для нашої Церкви жінки, зробили для неї більше, як основна маса наших науковців за двадцять років її свободи. Хоч, ймовірно, саме в цьому й полягала воля Божого провидіння, щоби саме від цих жительок Північно-Західної України, яких важко звинуватити в упередженості до теми дослідження, а не від вихідців з Галичини, яку Схід та Москва відразу би назвали бандерівсько-уніатськими авторами, вийшла ця глибока наукова робота.

Знову ж таки, з огляду на історію виникнення задуми до написання цієї праці і на ту колосальну роботу проведену перед її написанням, «Драма Церкви», не є історичною працею в її сучасному розумінні. Бо що таке історія. Відомий латинський афоризм пафосно заявляє, що історія - це вчителька життя. Можливо, воно так і було колись, але в останні століття, коли історію стали творити не історики, а політики та політично заангажовані історики то історія є не вчителькою життя, а радше жінкою легкої поведінки. Тому ця праця є не історичним, а радше археологічним дослідженням, тільки свої розкопки ці двоє науковців,  провадили не на древніх руїнах, а в архівах та бібліотеках.

Поза всяким сумнівом, противників виходу даної праці, відкритих і замаскованих, своїх та чужих - буде чимало, набагато більше від тих хто нею захопився та підтримав, але разом із тим, тішить те, що з огляду на її цінність її все ж таки не вдасться заховати. В той же час, хочеться вірити в те, що «Драма Церкви», не стане черговою історично-популярною книжкою, але стане дзвоном який своїм голосом розбудить з дрімоти тих, хто змусив себе повірити в те, що він все знає і може спокійно спочивати. Вона повинна збурити той болотний намул, який так активно насідає на націю та Церкву в часі обманливого миру та спокою, і змусить багатьох осіб, в черговий раз задуматись над перипетіями життя свого народу.

З іншої сторони, слова геніїв тому й захоплюють, що вони відображують суть яку пересічний житель планети Земля, не здатен відразу збагнути. Але так хочеться, щоб інколи помилялися навіть генії. Щоб Бернард Шоу, який сказав, що: «Єдиний урок, який можна взяти з історії, полягає в тому, що люди не беруть з історії ніяких уроків», все ж таки виявився неправий і всі ми разом і кожен зокрема, все ж таки візьмемо добрі уроки на правдивій історії нашої Церкви і нашого народу. Інакше немає ніякої гарантії, що через 50 – 100 літ, чергові науковці, не будуть мати чергової теми для своїх докторатів, про чергову «Драму Греко-Католицької Церкви».

Тому, нехай в майбутнє, нас супроводжують слова ще одного генія: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не гідний пошани». М. Рильський

 

 

 

Останні новини

Вчора