Короля творить оточення. В цьому простому правилі, Церква не є винятком. Саме свита того чи іншого архіпастиря, нерідко створює як позитивний, так і негативний імідж як його самого, так і цілої Церкви яку він очолює і в цьому особливо переконуємось в теперішньому інформаційно-відкритому світі. 

Те, що, здається, тільки вчора, було темою для кількох людей, сьогодні стає предметом розмови тисяч осіб. І явний прокол чи недогляд того чи іншого священика, а тим більш церковного чиновника, стає не просто об'єктом, а топ темою як ЗМІ, так і численних форумів. Так, ми можемо відмахуватися від тих злих коментарів під негативними статтями як від надоїдливих мух, робити вигляд, що ми про них не знаємо, не чули, для нас, мовляв, головне думка наших парафіян яких ми леліємо і бавимо тощо. Але питання в тому, що ось ті чи інші інтернеткоментатори, вони так само є чиїмись парафіянами, якщо ще є, якщо не втрачені. Як писав один із них під відомими всім статтями: «я не можу більше вважати себе віруючим цієї Церкви, бо якщо вони дурять мене в питанні був чи не був той годинник, то як я можу довіритися їм у питанні мого спасіння».

Певно буде помилково думати, що ось той чи інший достойник не винен в тому, що сталося, а повинна виключно його свита. Ніхто ж бо інший як сам «король» і оточив себе тими чи іншими особами, які створюють йому комфортне життя і помахуючи довколо трону величезними опахалами, дають йому можливість насолоджуватись співом райських пташок, не допускаючи до шановних вух цілком інших, буденних голосів та ховаючи за високими парканами та чорними вікнами мерседесів, не надто приємні для його погляду речі.

Феномен папи Франциска, не в якійсь його надзвичайній харизмі, а в тому, що він ризикнув вирватись з обіймів століттями незмінного папського оточення та етикету, наважився вийти за межі ватиканського раю. Його винятковість в тому, що на відміну від багатьох, пересічних священиків, не кажучи про кардиналів та єпископів, він насмілився показати світу те про що всі і так давно знали, що священнослужитель, навіть такого високого рангу – це жива людина. Тож з однієї сторони, близько пів року тому, Хорхе Маріо Берґольйо перегорнув чергову сторінку свого життя, яка кардинально перемінила його існування, а з іншої, він не забув і не відкинув нічого, що було записано в тій книзі раніше, а записало в ній життя чимало. Можливо, саме тому, на відміну від багатьох інших церковних достойників як західних, так і східних, як сучасних так і тих хто залишився в далекому минулому, Патріарх Вселенської Церкви дивиться на світ не через призму папської тіари, а очима Христового священика. Він вміє бачити і слухати Церкву і світ. Він зберіг неймовірне для свого становища бачення Церкви, не як кола вибраних осіб, а насамперед як спільноти вірних, що творять собою Тіло Христове.

Саме тому, кожне його слово, знаходить такий гарячий відгук у серцях і умах християн цілого світу. Проблема більшої частини проповідників полягає в тому, що беручи у руки мікрофон, вони перестають чути людей, чують тільки себе. І тому їхні, нехай навіть найкращі, найкрасномовніші промови - це тільки монологи тих, кого обрали і хто уже встиг відчути себе Мойсеями нового світу. Папа Франциск, здається, навіть не проповідує Христа, він лише прагне жити як один із Його учнів.

На превеликий жаль, наслідникам Візантії, з нашою манією цезарепапізму, перейти цю грань ще дуже важко.