Екуменічний рух: „зима” чи „рання весна”?

 

11 січня цього року генеральним секретарем Конференції європейських церков (КЄЦ) — впливової екуменічної організації, створеної 1959 р., що нині об’єднує понад 100 церков Старого Континенту, — було обрано Кіта Климентса. Новий генсек народився 54 роки тому в родині місіонерів, яка проповідувала в Китаї. Вчений і автор книг, Кіт Климентс відомий не лише в себе у Великобританії і не тільки серед баптистів, до яких він належить, — дотеперішній секретар з міжнародних відносин Ради церков Британії та Ірландії є доволі популярним у міжнародних релігійних та екуменічних організаціях.

Під час прес-конференції у Женеві щойно обраний глава КЄЦ проголосив, що «зима екуменізму» вже позаду. Нині може йтися про «ранню весну».

Що таке екуменізм? Якщо говорити про етимологію цього слова, то «ойкос» у перекладі з грецької означає «дім»; звідси «ойкумена» — це Всесвіт, який об’єднує під одним дахом усіх своїх мешканців. Екуменічними в церковній традиції вважаються перші сім соборів, які заклали підвалини християнської церкви. Екуменічним назвали також і рух кінця XIX — початку XX століть за діалог, співробітництво та зближення християнських віровизнань, пов’язаний з іменами Натана Седерблома, Джона Мотта, Висер-Хуфта та інших християнських діячів, які намагалися віднайти єдність у вірі й любові.

Зазвичай говорять про кілька «рівнів» екуменічного руху. Перший — це рух за об’єднання християнських церков, який координується створеною 1948 року Всесвітньою радою церков. Другий рівень — це міжнародні протестантські організації — Лютеранська всесвітня федерація, Всесвітній баптистський альянс та інші. Третій рівень — це регіональні або континентальні інтерконфесійні об’єднання — як, наприклад, Всеафриканська конференція церков. Четвертий — національні ради церков і п’ятий — це «галузеві», сказати б, об’єднання християн — жіночі, студентські тощо.

Однак перелік рівнів екуменічного руху аж ніяк не відбиває його розвитку або, точніше, — еволюції. Бо високу харизматичну напругу, дух братерства й християнського романтизму, які визначали його появу, поступово заступили прагматичні, ба навіть цинічні розрахунки, політичні ігри й бюрократичні маневри. Коли нині ви відчуваєте неприйняття або навіть заперечення екуменізму з боку простих і щирих християн, — знайте, це не відкидання ідеї християнської єдності, а протест проти гендлювань цією ідеєю. Не забуваймо, що починаючи від 1960-х років міжнародні християнські організації перетворилися на могутнє знаряддя радянської зовнішньої політики. Християни гинули в таборах, молилися просто неба, таємно навчали дітей слова Божого, а ретельно проінструктовані ієрархи обіймалися зі своїми західними колегами на розкішних бенкетах і демонстрували благополуччя в «галузі свободи совісті» в СРСР. Тому багато хто з християн у країнах Центрально-Східної Європи вважає, що такі організації, як, скажімо, Християнська мирна конференція, слід закрити, а правдивий екуменічний рух природно виробить для себе належні організаційні форми.

І все-таки екуменізм — це не комітети, ради та бюро, а майже тисячолітня вже туга за єдністю християн, палка рішучість виконати принципові заповіді Вчителя — «щоб були всі одно», непоборна впевненість у штучності поділів між християнами. Й Україна посідає особливе місце у справі втілення в життя цього величного задуму. У XX столітті саме до неї звернули свої погляди ті мислителі й церковні достойники, які особливо гостро відчували прикрість християнського розколу. «Всі шляхи ведуть до Рима, — писав один з них, князь Волконський. — Але для російського серця, яке відчуває покликання до служіння святій справі єднання церков, шлях з Росії до Рима пролягав тоді (тобто на початку нашого століття, — О. С.) через Львів». «Через Львів» — це означає через митрополита Андрея Шептицького, який накреслив програму християнського з’єдинення й доклав величезних зусиль для її реалізації. Він з безжальною реалістичністю оцінював наслідки цієї праці й писав 1929 р., що назагал вони сумні. «Але песимізм, — вів далі Кир Андрей, — мусить бути виключений засадничо в Католицькій церкві».

Екуменізм отримав нове дихання вже після смерті митрополита. Другий Ватиканський собор і постать Константинопольського патріарха Афінагора — першого і поки що єдиного насправді Вселенського за масштабами своєї діяльності, а не за формальним титулом патріарха Сходу — стали тими наріжними каменями, з висоти яких роз’єднані християни побачили один в одному братів у Христі, а не єретиків та схизматиків. Православні й католики визнали свої церкви як церкви-сестри, спільно відповідальні за збереження Церкви Божої; визнали Святі Таїни одна одної, священство і єпископат. Православна й Католицька церкви, як підкреслив Іван Павло II у грудні 1987 р., звертаючись до Вселенського патріарха Димитрія, ще раз пізнали одна одну як церкви, які прямують до повної спільності.

На жаль, останніми роками цей життєдайний імпульс почав згасати. Повалення тоталітарних режимів, які придушували релігійні свободи, призвело до відродження католицьких церков східного обряду, а відтак богословський діалог на вимогу православної сторони зосередився на проблемі уніатства. Гостре зіткнення поглядів зрештою скінчилося тим, що і православні, й католики визнали унію неприйнятною моделлю поєднання церков, але водночас і визнали прано східних католицьких церков на існування обраних ними самими формах.

Поза сумнівом, православно-католицький діалог — а від його успішності величезною мірою залежить і діалог з третьою гілкою християнства — протестантизмом, переживає нині не найліпші часи. Православні звинувачують Ватикан у прозелітизмі, а також у тому, що церковні структури, які він створює у Східній Європі, перевищують реальні потреби католиків, що мешкають тут. Хоча Руська православна церква й визнає, що католики не були засуджені соборно як єретики і що католицька євхаристія є дійсною, речники Московського патріархату прямо говорять про ватиканську експансію. Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II неодноразово заявляв, що спроба ватиканської дипломатії діяти за спиною його церкви на її «канонічній території» є джерелом міжконфесійної напруги. Водночас дехто з богословів уважає, що самий термін «канонічна територія» може застосовуватися лише в дуже вузькому розумінні й надзвичайно коректно. Скажімо, для Православної Повноти він має певний сенс: на одній території не повинно існувати кілька церковних юрисдикцій, а має панувати загальний принцип: одна країна — одна помісна православна церква. Однак, як відомо, з цим погоджуються далеко не всі фахівці в галузі канонічного права, не кажучи вже про церковних ієрархів. Чиєю канонічною територією є, скажімо, Північна Америка чи Західна Європа? У кожному разі цілком очевидно, що «канонічна територія» наприкінці II тисячоліття не може сприйматися й витлумачуватися так, як за часів неподіленої Церкви. Нині на одній території цілком можуть діяти поруч рівновеликі православні, римо-католицькі, протестантські структури, і це реальність, яку неможливо відкинути. Хоча слід зазначити, що Апостольська столиця взяла на себе зобов’язання усвідомлювати труднощі, які переживає православ’я в посткомуністичному світі, й інформувати правлячих православних єпископів про всі важливі пастирські ініціативи, а особливо про заснування нових парафій, необхідних для духовної опіки над католиками, які вже існують в тих чи інших місцевостях. В документі «Загальні принципи та практичні норми координації євангелізаційної діяльності та екуменічні зобов’язання Католицької церкви в Росії та інших країнах СНД» (Ватикан, 1 червня 1992 р.) рекомендується також повідомляти православних про будь-які ініціативи соціального плану, сповіщаючи їх попередньо, якщо єпископи та священики запрошуються з-за кордону по лінії державних, культурних або наукових установ.

Разом з тим якщо повернутися до концепції «канонічної території», то є площина, де католицька сторона висловлює готовність — принаймні в особі деяких своїх теологів — прийняти її. Якщо під «канонічною територією» розуміти не лише географію, але й етнографію, то настільки, наскільки Українська православна церква, скажімо, повинна опікуватися українцями в Польщі чи Німеччині, Римо-Католицька церква може вважати своєю «канонічною територією» німецьке, польське чи литовське етно-культурне середовище в Україні. Однак будь-яке зростання присутності католиків на території країн, де більшість населення традиційно сповідувала православ’я, православними церквами сприймається хворобливо. Видається, ця хворобливість буде витіснятися не синхронно з витисненням власне конкурентів, а в міру употужнення самих православних церков, розгортання ними повноцінної місійної праці, подолання комплексів, породжених жорсткими умовами існування впродовж минулих десятиліть. Приципову роль тут відіграватиме деполітизація всього, що пов’язано з екуменізмом. Очевидно, що як у 60-80 роки, коли рішення міжнародних релігійних організацій несли на собі відбиток змагань часів «холодної війни», так і тепер на екуменічні процеси сильно впливають світські столиці потужних духовних центрів. Важко не помітити, що на перебіг діалогу, наприклад, між Руською православною і Римо-Католицькою церквами справляє вплив не тільки Свято-Данилів монастир, але й сам Кремль.

Останніми роками різко негативну реакцію з боку православних викликає й практика жіночого священства в деяких протестантських церквах, захист ними навіть одностатевих шлюбів та багато іншого. Погроза вийти зі Всесвітньої ради церков постійно лунає з вуст православної ієрархії, а Єрусалимська православна церква вже здійснила це. Після Архиєрейського собору РПЦ (лютий 1997 р.) митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел (Саввін) заявив, що до кінця цього століття Руська православна церква віднайде сили, аби вийти зі складу Всесвітньої ради церков.

Чи зможе змінити ситуацію на краще II Європейська екуменічна асамблея? Ця Асамблея, назва якої «Примирення: дар Божий і джерело нового життя», відбудеться в червні цього року. Очікується, що на ній у Світлі християнського вчення й екуменічної перспективи буде проаналізовано ті вісім років, які минули від часу І Європейської екуменічної асамблеї в Базелі. Як зазначено у проекті робочого документа Асамблеї в Граці, тоді, влітку 1989 р. делегати від європейських церков ще не могли уявити, що через кілька місяців впаде залізна завіса й Берлінський мур. Але важко було уявити й те, що спалахне громадянська війна в колишній Югославії, що час не принесе спокою в Північну Ірландію. Поряд з обнадійливими угодами між Старокатолицькою й Англіканською церквами, Англіканською і Лютеранською в Північній Європі з’явилися нові загрозливі вогнища напруги. Особливе занепокоєння висловлюють фахівці з приводу конфліктів між православними й греко-католиками в Україні, Румунії та Словаччині.

Загрози християнській єдності виглядають надзвичайно потужними, і слід визнати, що до повалення тоталітаризму мало хто усвідомлював, як ускладниться діалог між християнами в посттоталітарну еру. Політичні суперечності й брак міжправославної згоди, проблема уніатизму та культурні відмінності, які сприймаються як замах на засадничі буттєві принципи, невирішеність богословських протиріч і посттоталітарна ментальність, що постійно потребує образу ворога усе ще стоїть на заваді єднання...

Та знов згадаймо світлий оптимізм митрополита Андрея Шептицького, згадаймо непорушну, грунтовану на раціональних аргументах віру в майбутнє з’єдинення великого російського філософа Володимира Соловйова й багатьох-багатьох інших сповідників єдності. Народи, писав патріарх Афінагор, з нетерпінням чекають її, не як віддалений міф, а як найінтенсивнішу внутрішню реальність. Отже, міст над прірвою, яка нині здається нездоланною, сподіваймося, буде побудовано. І хоч би як «історія розв’язала питання про шляхи до єднання церков, — писав Сергій Булгаков, — сама єдність у таїнствах вже існує і не повинна нами забуватися та применшуватися й нині, за розділення».

Людина і світ. — 1997. — №3. — С. 6—8.

Сергій СЬОМІН