Гітлер і релігія

Нещодавно виповнилось 55 років з того страшного ранку, коли для нашої країни розпочалася Друга світова війна. Відтоді багато що змінилось у світі, проте феномен німецького фашизму, а надто особистість фюрера продовжує непокоїти суспільну свідомість, привертати увагу дослідників. Один із складників цього феномена — політика Адольфа Гітлера в царині релігії і церкви. Сильна держава завжди намагається так чи інакше контролювати — разом з іншими ідеологічними «надбудовами» — церкву. Та в разі абсолютної диктатури йдеться про щось інше — або про перетворення церкви на уніфікований елемент державної машини, або про нищення церкви як такої, як це намагався, хай і дещо непослідовно, зробити Сталін. Загальновідомо, що фюрер Гітлер і вождь Сталін часто користувалися однаковими політичними засобами, більше того, — вчилися один в одного. Багато спільного є також у їхній церковній політиці, і хоч важко сказати, хто з них вів перед у репресіях, та Гітлер пішов значно далі Сталіна по шляху радикальної реформи не тільки церкви, а й самої релігії.

Докорінна реформа німецьких церков завжди трактувалася у Третьому рейху як одна з великих історичних місій фюрера, третя після відновлення расової чистоти німців та забезпечення їх необмеженим життєвим простором. Метою реформи, яку Гітлер сформулював іще замолоду, було створення єдиної німецької церкви, абсолютно підвладної державі. Історичним прикладом для нього був король Генрих VIII (XVI ст.), який сильною рукою відірвав церкву Англії від Риму й підпорядкував її трону. Однак для майбутнього Третього рейху того було замало. Гітлер дійшов думки, що етика християнства та його іудейські корені кричуще суперечать арійській ідеї. Захланний антисемітизм Гітлера логічно привів його до антихристиянства.

Батьки Гітлера були католиками; номінальним католиком був і майбутній фюрер, який до кінця життя зберіг у глибинах підсвідомості певну повагу до католицизму. Та в юнацькі роки Гітлер став релігійним вільнодумцем; водночас, як це часто буває, він вірив у «провидіння», був переконаний, що «віра — то благословення для людини», а «вірити у фальшиве краще, ніж не вірити взагалі». При нагоді він любив атестувати себе як релігійну людину. До церкви ж Гітлер не мав найменшої поваги, глузував з церковного життя, вважаючи його «безумством для дурнів», а вчення церкви називав «філософією, що не прямує до істини» («Меіn Kampf»).

Після першого невдалого путчу, використовуючи час тюремного ув’язнення, Гітлер вивчав твори релігійних реформаторів — св. Домініка, Савонароли й особливо Лютера. Останнього він дуже шанував, однак засуджував за переклад німецькою народною мовою Біблії «з її іудейською рабилістикою». Підвалиною політичних переконань фюрера стало вчення Гегеля, який вважав державу «найяскравішим одкровенням вселенського духу, що має незаперечне верховенство над індивідуумом», а також над будь-якими традиційними етичними імперативами. На підставі теорії держави Гегеля Гітлер відвів християнській етиці й самому християнству другорядне місце в системі духовних цінностей Третього рейху. Девальвації християнства в уявленнях Гітлера сприяли й погляди Ніцше, який звинуватив іудеїв та християн у створенні «моралі рабів», неприйнятної для надлюдини; Ніцше навіть намагався заснувати в Римі, поряд з Ватиканом, «престол антихристиянства».

Антихристиянські ідеї Гітлера набрали яскравих образних форм під впливом оперного мистецтва Ріхарда Вагнера. Гітлер обожнював цього композитора, він був у захваті від його аристократизму, презирства до «бюргерської моралі» та антисемітизму (останнє недоброзичливці пояснювали суперництвом Вагнера з Мендельсоном). Музику Вагнера Гітлер сприймав як виклик християнському духу й любив повторювати, що кожен, хто хоче зрозуміти ідею вищої раси, має ознайомитися з творчістю цього композитора. Та головним було те, що Вагнер створив на сцені міфічний світ німецької античності з її поганськими богами й величними героями, що діють поза межами добра і зла. Вагнерівські спектаклі стали для Гітлера мовби прообразом майбутнього, істинно німецького релігійного культу: жертовник Валгалли, сяючі сакральні театральні шати, переможне «Хойотохо» з «Валькирій» замість «Алілуйя», попурі з опер Вагнера як літургійна музика.

Серед інших мислителів та митців, що помітно вплинули на позицію Гітлера в релігійному питанні, варто згадати письменника Хастона С. Чемберлена, який у книзі «Основи XIX століття» доводить, що Ісус Христос не був євреєм. Головним доказом автора є його ж твердження, згідно з яким «матеріально низька» природа євреїв принципово не здатна створити щось подібне до вчення Христа; очевидно, що іудей був просто не спроможний написати Новий Завіт. Ким же тоді був Христос? Певно, що арійцем, бо неарієць не міг стати Богом молодої тевтонської раси. Розмірковування Чемберлена підказали Гітлеру один з можливих варіантів майбутньої церкви — церкви «арійського позитивного» християнства.

Як і сьогодні, за часів Гітлера в Німеччині переважали церкви двох християнських гілок — католицькі на півдні країни та калейдоскоп протестантських церков на півночі. Гітлер часто порівнював їх між собою, вибираючи церкву, яку вигідніше підтримати. Католицизм подобався йому своєю жорсткою (тоді майже абсолютною) централізацією. Зрозуміло, однак, що фюрера не влаштовувало підпорядкування німецької церкви Ватикану. Стосунки з католиками ускладнювалися й реаліями політичного життя: Римо-католицька церква в Німеччині ніколи не підтримувала націонал-соціалістів. До протестантів, які становили дві третини його майбутніх підданих, Гітлер завжди ставився з презирством, вважаючи, що «з ними можна зробити все, що завгодно», що це «незначні маленькі люди, покірні, як собаки». Він передбачав, що спротив його політиці, зокрема й церковній, можливий з боку тільки незначної меншості пасторів та мирян.

Коли Гітлер прийшов до влади, його наміри стосовно долі церкви ще не остаточно визначилися. Головне — не було відповіді на фатальне питання: християнство чи «німецька релігія» в дусі Вагнера? Та одне було зрозуміло — потрібна єдина державна церква. Тим часом загальна релігійна ситуація в країні не влаштовувала фюрера: зокрема, він публічно звинуватив християнські церкви у нездатності піднятися до розуміння величі расової ідеї. Проте офіційна програма націонал-соціалістичної партії проголосила 1933 р. «свободу всіх релігійних деномінацій держави, які не становлять небезпеки для морального духу німецької раси». У першій промові, виголошеній у Рейхстазі після приходу до влади, фюрер підкреслив, що «християнська віра є суттєвим чинником збереження душі німецької нації». Тоді ж він висловився за «гармонійні відносини між церквою і державою» й пообіцяв, з огляду на виборців-католиків, «поліпшити дружні стосунки зі Святим Престолом».

Невдовзі з Ватиканом було справді укладено конкордат, де гарантувалися свобода сповідування католицизму в Німеччині та право церкви регулювати свої власні справи. Священство й ченці мали скласти присягу новій владі та відмовитися від політичної діяльності. Конкордат підписав статс-секретар Ватикану монсиньйор Пачеллі, майбутній папа Пій XII. Це був перший дуже важливий успіх Гітлера на міжнародній арені — він створив ілюзію освячення Святим Престолом нацистського режиму. Лояльність папи Пія XI до уряду Гітлера пояснюється, зокрема, тим, що за кілька років до цих подій фашистський уряд Мусоліні визнав суверенність держави Ватикан. (1945 р. папа Пій XII виправдовувався перед світовою спільнотою у підписанні конкордату з Гітлером; він назвав націонал-соціалізм «ганебним відходом від Ісуса Христа і Його доктрини, культом насильства, крові та расизму, замахом на свободу та гідність людини». Це запізніле каяття не вберегло Ватикан від звинувачень у сприянні становленню гітлерівського режиму).

Та гра «в лояльність» з Ватиканом швидко закінчилася. Через п’ять днів після підписання конкордату німецький уряд прийняв закон про примусову стерилізацію окремих груп населення, сприйнятий Римом як виклик християнській моралі. Було також без найменших підстав заборонено Католицьку молодіжну лігу.

А в ніч першої кривавої «чистки» штурмовики SA знищили багатьох впливових політиків-католиків, включаючи й міністра Еріха Клаузенера. Надалі репресії проти католиків не припинялися — у 1933—1945 pp. було ув’язнено тисячі священиків, ченців та черниць, страчено сотні непокірних, закрито більшість католицьких видань, а сповідь перетворено на майже офіційне джерело інформації для гестапо.

14 березня 1937 р., у відповідь на гоніння церкви, папа Пій XI оприлюднив енцикліку «З гіркою скорботою», в якій засудив расистську теорію і державний тоталітаризм. Він звинуватив уряд Німеччини в порушенні конкордату й у тому, що той «сіє підозру, ненависть, розбрат між людьми; насаджує відкриту й таємну ворожість до Христа та Його церкви». Це було останнє публічне засудження Ватиканом злочинів Рейху. «А далі — тиша», якої не порушила навіть страшна «ніч кришталевих ножів» (1938 p.), коли було вбито тисячі німецьких євреїв. Святий Престол не зважився тоді на жодне слово протесту. Бездіяльними були, однак, не всі, про що свідчить, зокрема, страта єзуїта Альфреда Дельпа після замаху на фюрера 1944 p. «Остаточне рішення» долі католицизму Гітлер відклав до встановлення «нового порядку» в усій Європі, включаючи Ватикан.

Щодо протестантських церков, то їх тотальна перебудова розпочалася ще до захоплення влади нацистами. У Німеччині тоді налічувалося понад 40 млн. протестантів 28 деномінацій, головним чином лютеран і реформатів. Усі вони перебували в політичній опозиції, бо Веймарська республіка відділила церкву від держави й тим позбавила протестантів того поважного статусу, який вони традиційно мали в суспільстві. Тому переважна більшість протестантів підтримувала націонал-соціалістичний рух, а перемогу Гітлера вітала як «національне відродження», як кінець «років темряви». Загальна протестантська панорама, однак, не була однорідною. Так, об’єднання «Конфесійна церква» відкидало расизм і антихристиянську спрямованість нацизму. На протилежному полюсі перебував «Рух німецьких християн», який беззастережно підтримував ідеї расової зверхності німців і виступав за єдину церкву Рейху. Саме «німецькі християни» стали першим знаряддям реформації протестантських церков. На загальнонімецькому з’їзді (1933 р.) вони проголосили утворення об’єднаної «Церкви Рейху», про яку мріяв Гітлер. Негайно розпочалася боротьба, пов’язана з виборами першого «єпископа Рейху». Саме тоді протестанти вперше відчули залізну руку партії, якій вони допомогли прийти до влади. Більшість віруючих бажала бачити єпископом видатного богослова Фрідріха фон Бодельшвінга. Гітлер наполягав на кандидатурі капелана Мюллера, свого радника з питань церкви. Мюллера й було обрано — за допомогою штурмовиків, які усунули впливових пасторів, розпустили найзатятіші громади, а Бодельшвінга примусили зняти свою кандидатуру. На єпископа Мюллера покладалися неабиякі «історичні завдання» — не тільки остаточно об’єднати протестантів, а й «реформувати християнську віру».

Проте Мюллеру не вдалося зробити те, що від нього чекали. Кульмінацією його інтеграційних зусиль став масовий мітинг німецьких християн, що відбувся наступного дня після перемоги Гітлера в плебісциті 1933 р. Мітинг пройшов під гаслом «Один народ, один Рейх, одна віра» й ухвалив резолюцію «цілковито відкинути Старий Завіт з його казками про торговців худобою, про звідників та збоченців»; пророка Мойсея було затавровано як «першого в історії вождя більшовизму». З Новим Завітом обійшлися трохи поблажливіше — було вирішено виправити його таким чином, щоби «вчення Ісуса Христа відповідало вимогам націонал-соціалізму». Мітинг зобов’язав усіх пасторів присягти на вірність Гітлеру, внести до символу віри «арійський параграф», а «жидів-вихрестів викинути з церков». Виявилося, однак, що «кесар» цього разу зажадав занадто багато. Більшість протестантів, яких фюрер так зневажав за смиренність, відмовилися співпрацювати з командою Мюллера, — не допоміг навіть арешт понад 700 нелояльних пасторів. Провідником протестантського опору став Німьоллер, який створив «законну об’єднану Протестантську церкву Німеччини».

Після цієї невдачі Гітлер вирішив офіційно підпорядкувати протестантські церкви урядові. Було утворено Міністерство у справах церкви на чолі з Хансом Керлом, що мав зробити другу спробу тотальної інтеграції. Для початку він сформував Церковний комітет для розробки програми об’єднання церков, до якого увійшли відомі церковні діячі на чолі з доктором Цолнером. Однак 1936 р. «нормальну співпрацю» було порушено. Церква Німьоллера звернулася до уряду з меморандумом, у якому ввічливо, але твердо заявила про свою незгоду з втручанням держави у справи церкви, а також з політикою антисемітизму. Уряд зреагував негайно й рішуче — тисячі пасторів та мирян були заарештовані, діячів, що підписали меморандум, було страчено або відправлено до концтаборів; діяльність церкви фактично припинено. Доктора Цолнера звинуватили в нерозумінні партійної доктрини «раси, крові й землі», а Церковний комітет розпустили. Репресії 1936 р. поклали край спротиву протестантів. Невдовзі всі пастори офіційно визнали, що «вчення та концепції націонал-соціалізму є обов’язковими для кожного християнина» і склали клятву вірності фюреру.

Відтоді в гітлерівській Німеччині не зафіксовано жодного випадку протесту церкви проти церковної політики Рейху, проти порушень християнських заповідей, проти масових вбивств євреїв. Соціологи пояснюють цю пасивну позицію німців, зокрема, авторитетом учення та впливом особистості Мартіна Лютера, досить відчутним і в XX ст. Як відомо, великий реформатор церкви сповідував абсолютну покору політичній владі, а також відзначався «полум’яним» антисемітизмом. Він бажав бачити Німеччину звільненою від євреїв, «як від скажених собак», і закликав німців «відбирати у них золото, срібло й коштовності, підпалювати синагоги та школи, руйнувати домівки, щоб євреї жили у стайнях, у злиднях, як цигани».

Слід зауважити, що мало хто з віруючих розумів тоді наміри партії щодо християнства, хоча наці їх не приховували. Невдовзі після розпуску Церковного комітету міністр Керл виступив з програмною промовою, в якій, зокрема, сказав: «Протестанти й католики намагаються переконати мене, що християнство — це віра у Христа як Сина Божого. Мені смішно це слухати, бо християнство не має нічого спільного з апостольською вірою. Істиннним виявом християнства є партія. Вона закликає німців прийняти позитивне християнство й визнати, що фюрер — то предтеча нового одкровення!».

Подальше реформування релігії і церкви Третього рейху загальмувалося з початком Другої світової війни; «остаточне й глобальне вирішення» проблеми було відкладене на повоєнний час. А задуми фюрера все далі відходили від християнства; він дедалі більше схилявся до думки, що його історична місія полягає у відновленні поганського культу германських племен (звичайно, з домішками нацизму).

Ідея повернення до релігії великих, хоча й неписьменних пращурів, не була новою. Вона з’явилася наприкінці XIX ст. під впливом праць француза Жозефа де Гобіно, основоположника «наукового» расизму. Тоді в Німеччині почали виникати численні релігійні громади так званого «німецького руху», вельми замішані на расизмі («Німецький бунд», «Німецька віра» тощо). Вони сповідують «національну, народну, суто німецьку» віру й протиставляють її всім «чужорідним» релігіям, серед них і християнству. «Нові вірні» визнавали верховним богом бога війни Одіна (Вотана), а однією з найважливіших цнот вважали чистоту крові. (1945 р. Міжнародний суд у Нюрнберзі визнав ці громади небезпечними для суспільства і заборонив їх. Однак і нині в Німеччині існує не одна прихована або явна група неонімецького руху).

Влітку 1941 p., попри майже остаточну відмову від християнства, Берлін проголосив політику «захисту християнської культури, віри та церкви від більшовизму» на окупованих територіях СРСР. Цей «захист» зводився здебільшого до всебічного контролювання новою владою відновленого церковного життя.
Ї
Міністр окупованих східних територій Альфред Розенберг, ідеолог нацизму й письменник, став під час війни найближчим радником фюрера з релігійних питань. Він був абсолютно переконаний, що християнство нав’язали германським племенам вороги, що його прийняття – то трагічна помилка великої нації. Обтяжений численними обов’язками, Розенберг знайшов час для того, щоб укласти «Програму Національної церкви Рейху», яка була схвалена Гітлером. Ось деякі з 30 членів «символу віри» фашистів:

«...5. Національна церква має намір рішуче і повністю викоренити чужорідну християнську віру, за середньовіччя занесену до Німеччини чужоземцями...

7. Національна церква не має пасторів, падре, капеланів тощо — перед віруючими промовляють оратори Третього рейху...

13. Національна церква вимагає негайно припинити в Німеччині видання та розповсюдження Біблії...

14. Національна церква проголошує, що для неї, а, отже, і для німецької нації, «Mein Kampf» є найважливішим в історії документом, де викладені, серед іншого, засади правдивої і чистої етики сучасного і майбутнього життя нації...

18. Національна церква бере на себе завдання очистити церкви й вівтарі від хрестів, Біблій та зображень святих.

19. На вівтарях не повинно бути нічого, окрім «Mein Kampf» — найсвятішої книги для німецької нації, а, отже, і для бога. Ліворуч вівтаря буде стояти меч...

30. У день заснування Національної церкви будуть зняті хрести з усіх кирх, храмів, каплиць; замість них буде встановлено єдиний і непереможний символ — свастику».

Реалізувати програму Розенберга, яка гарантувала б «німецькій нації расову безпеку» та «цілковите одужання від християнства», не судилося. 1945 рік покінчив з усіма проектами, у тому числі й релігійними, Адольфа Гітлера — Юліана Апостата сучасності. Вмираючи як отруєний щур у своєму бункері, фюрер міг би повторити слова імператора Юліана: «Ти переміг, Галілеянин!» Утім, порівнювати Гітлера з римським імператором IV ст., який змагався за повернення еллінських богів, було б принаймні блюзнірством.

Людина і світ. — 1996. — №7. — ст. 36-40.

Клара ҐУДЗИК