Графіті з київських підземель

Сучасна археологія уявляється більшості людей наукою буденною. Захована у глибинах траншей, канав та розкопів, завалена купами одноманітного та невиразного череп’я, вона вже не в змозі, як раніше, захоплювати уяву знахідками скарбів та коштовних раритетів. Утім, і сьогодні в розкопках іноді трапляються речі екстраординарні, що поповнюють музейні експозиції та приватні колекції антикваріату. Крім того, уявлення про те, що саме слід вважати археологічною «сенсацією», в оцінках археологів і, скажімо, журналістів збігаються далеко не завжди. За сенсацію в археологічній науці іноді правлять непримітні зовні речі, які, проте, дають змогу фахівцям дійти важливих історичних висновків. До таких знахідок належать, зокрема, давні написи — графіті. Під цим терміном розуміють написи, окремі літери та малюнки, що їх стародавні люди карбували або видряпували на поверхнях різних речей та стінах монументальних споруд. Сучасними аналогами таких написів можна вважати різноманітні пам’ятні гравірування на цінних подарунках, меморіальні епітафії на надгробках та всюдисущі написи на зразок «Тут був Петро» або «Динамо — чемпіон». Що стосується останніх, то історичної цінності вони, зрозуміло, не становитимуть навіть і через п’ятсот років, — надто ж з огляду на нинішню загальну письменність. У минулому ж грамотність була якщо не винятковою, то принаймні рідкісною, отож нині кожен такий напис перетворюється на джерело важливої історичної інформації.

Стародавні графіті привернули увагу науковців ще на світанку археології, майже два століття тому. Перші знахідки речової та монументальної писемності викликали інтерес не менший, аніж відкриття давніх літописів, коштовних скарбів тощо. Проте справді науковим їх вивчення стало лише останніми десятиліттями. З’явились фундаментальні праці з описами, розшифровками та інтерпретаціями графіті, віднайдених на стінах стародавніх церков, археологічних предметах тощо. Свого часу київським графітам XI—XVII ст. була присвячена тритомна праця доктора історії С. Висоцького, який дослідив понад 300 написів та малюнків на стінах Софійського собору, та інших стародавніх церков Києва. Саме цьому досліднику належить першість у визначенні київських монументальних написів як унікального історичного джерела, яке за своїм значенням не поступається середньовічним рукописам. Втім, список цих пам’яток і досі залишається далеко не повним, і це, зокрема, стосується стародавніх графітів з київських печер.

Київські печери — одна з найзагадковіших сторінок історії міста. Сьогодні відомо понад 250 штучних київських підземель, найдавніші з яких з’явилися ще за князівських часів. Усі вони виконані у шарі лесового суглинку або ж каолінового пісковику на глибині від 3 до 15—20 м від сучасної поверхні. Більшість київських печер має горизонтальну спрямованість та досить складну лабіринтову будову. Довжина стародавніх підземель коливається від кількох до сотень метрів. Залежно від призначення печери поділяють на побутові (льохи, сховища тощо), фортифікаційні (підземні ходи, мінні та «слухові» галереї) та підземні (церкви, монастирські комплекси). Написи та малюнки на стінах київських підземель трапляються доволі часто, й особливо багаті на них монастирські печери. Звичайно, ми не ведемо мову про написи, що їх залишили по собі сучасні відвідувачі печер. На жаль, таких написів у підземеллях переважна більшість; подекуди вони перекривають та руйнують давні унікальні графіті або принаймні нівечать стародавні підземні інтер’єри. З іншого боку, жагу сучасників до увічнення своїх імен можна зрозуміти, адже й наші пращури не відмовляли собі в цьому. Значну частку стародавніх графітів на стінах підземель становлять саме написи, зроблені випадковими відвідувачами або ж численними прочанами. Такі написи мають характер або ж звичних «Тут був...» або ж складніших молитовних благань про спасіння власної душі. Нерідко такі написи супроводжуються датами відвідання печер, що значно полегшує датування як власне написів, так і самих стін. Найдавніші з таких написів стосуються XIV—XV ст.

Але найцікавішими, безумовно, є написи, що їх залишили по собі мешканці печер, а також безпосередні їх творці. Такі написи, як правило, залишались недатованими, а найдавнішим засобом хоча б приблизного датування епіграфічних пам’яток вважається т. зв. палеографічний аналіз. Відомо, що традиція зображення літер та знаків у межах одного етносу з плином часу набуває певних змін: кожна історична епоха випрацьовує власну каліграфію, власні естетичні норми письма. Палеографія — наука досить стара й розвинена, але ж досвід цієї науки формувався виключно на зразках звичайного, «паперового» письменства, для якого й було розроблено хронологічну шкалу літерних видозмін. Дослідники стародавніх графіті помітили, що стосовно предмета їх вивчення звичайні палеографічні методи потребують певного перегляду. Адже написи на твердих і здебільшого прямовисних поверхнях мають свою специфіку. Нині з’ясовано, що палеографічна шкала графіті вирізняється певним хронологічним «зсувом» відносно шкали давніх рукописів, «запізнюючись» приблизно на 50 років. Це викликано тим, що автори написів користувалися зразками писемності, створеними ще до часів їх особистого навчання, принаймні за півстоліття до виконання напису. Лише коли до написання графіті бралася людина освічена, палеографія напису більш-менш відповідала тогочасним критеріям каліграфії та правопису. Не менш цікавою є проблема достовірності печерних написів. І хоча ризик зустріти у підземеллях підробки давніх написів й існує, проте розпізнати фальшивку звичайно виявляється не так уже й важко. Навіть у разі вдалої стилізації новітній характер напису видають деякі його елементи або фізичний стан графітів.

З усіх відомих на сьогоднішній день київських печерних написів найдавнішими є графіті печерних монастирів. Крім славнозвісної Печерської лаври, існує ще декілька монастирських або пустельницьких печерних комплексів середньовічної доби. І, звичайно, найбільшу кількість написів можна віднайти у підземних монастирських кладовищах. Слід зазначити, що традиція печерних поховань сягає, мабуть, іще первісних часів. На території середньовічної Європи ця традиція поширилася завдяки місіонерству православного чернецтва. Майже всі київські печерні монастирі, що сформувалися протягом XIV—XVI ст., мають підземні некрополі. Графіті чернечих поховань — це здебільшого епітафії або ж визначальні написи. Найдавнішими з них можна вважати численні написи у підземному кладовищі Звіринецького монастиря, заснованого у XII ст.

Звіринецькі графіті виконані біля вхідних отворів до поховальних приміщень на лесових стінах підземних галерей. Найчастіше такі написи позначають ім’я похованого: «Андроннік печерник», «Федір каліка», «Климентій ігумен Звіринський» тощо. Як бачимо, поруч з власним іменем завжди присутнє й прізвисько або якась інша характеристика. Зокрема, прізвисько «печерник» означає, що людина або постійно мешкала у підземеллях, або ж була причетна до їх побудови; «каліками» у Давній Русі називали тих, хто спромігся здійснити паломництво у Святу землю; нарешті, «ігумен» — це настоятель чернечої братії. Саме згадка у настінних графіті про «ігуменів звіринецьких» дає змогу твердити про існування самостійного Звіринецького монастиря, хоч про нього й не згадується у жодному середньовічному літописі. За палеографічними ознаками ці графіті датовані XII—XIII ст., більшість з них стосується ще великокнязівських часів. Крім названих, у Звіринецьких печерах зустрічаємо й інші за формою написи на зразок: «Господи, пом’яни душу раба свого Климентія ігумена». Такі своєрідні епітафії здебільшого були окреслені рамкою. За даними останніх досліджень, обмежувальні рамки виконувались одночасно з викопуванням поховальних приміщень, а вже потім, після поховання, робився відповідний напис. Очевидно, що надгробні епітафії не були рідкістю для печерних кладовищ, — рештки давніх графіті та обмежувальних рамок досить часто трапляються на материкових стінах печерних монастирів Києва. Маємо підстави вважати, що чимало таких написів існувало й у межах лаврських підземних лабіринтів, але під час реконструкцій ХVІ—ХVШ ст. більшість з них було збито або ж закладено цеглою.

До різновиду поховальних епітафій, напевне, слід віднести й надзвичайно цікавий напис у ніші-жертовнику печерної церкви Звіринецького комплексу. Графіті, що за правописом можна датувати ХІІ-ХІІІ ст., складається з кількох щільно розміщених рядків, обмежених площиною тильної стінки ніші: «Ігуменів Звіринських Левонтія, Маркіяна, Михайла, Іони, Міни, Климентія, Мануїла». Кінцівка напису не збереглася, її було зчищено ще до початку розкопок у 1912 р.; водночас початок графіті чітко фіксується стінками та склепінням ніші. Звертає на себе увагу вживання усіх слів у родовому або ж знахідному відмінку, тобто — відсутність у реченні підмета й присудка. Зважаючи на місце розташування цього графіту, а також на його лексичні ознаки, напис можна реконструювати, додавши випущене традиційне: «Господи, пом’яни душі Твоїх рабів своїх...», і розглядати його як поминальну епітафію. З другого боку, напис можна трактувати як список-«синодик», за яким поминали померлих під час церковних літургій.

Дослідники Звіринецьких катакомб іще на початку нашого століття майже одностайно датували цей та деякі інші написи у печерах ледве не X ст., порівнюючи написання окремих літер з палеографією найдавніших писемних пам’яток. Відповідно до такого датування видатний український історик І. М. Каманін зробив спробу визначити осіб, названих у списку-синодику. За Каманіним виходило, що у графіті на стінах Звіринецьких підземель згадуються перший київський митрополит Михайло, відомі з давніх літописів руські митрополити та єпископи. Новітні дослідження звіринецьких графіті не дозволяють, проте, датувати їх часом раніше початку ХІІІ ст., тим більше сумнівною видається можливість здійснення особистої атрибуції наведених тут імен. Сьогодні можна твердити, що «список ігуменів» у Звіринецьких печерах було зроблено водночас однією людиною і що напис перелічує усіх настоятелів монастиря з дня його заснування. За кількістю імен (7) та датою виконання напису (близько середини XIII ст.) можна визначити приблизний час утворення монастиря: перша половина — середина XII ст. Звертає на себе увагу певна архаїчність у правописі імен Климентія та Андроніка — подвоєння деяких приголосних у середині слова («Клименьнтьии» та «Андьдроник»), — особливість, притаманна давньо-болгарській мові. Можливо, автором написів був болгарин, або ж графіті було виконано вже у XVI ст., коли південнослов’янська культура справляла відчутний вплив на формування давньоукраїнської культури.

Ще два надзвичайно цікавих за формою та змістом написи, пов’язаних з печерними чернечими похованнями, маємо у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Один з написів виконано в аркоподібній рамочці над вхідним отвором поховальної печери. Графіті зроблено високохудожніми уставними літерами, глибоко врізаними у материкову стіну; внутрішню поверхню літер пофарбовано у червоний колір. Напис свідчить, що «В лето 6558 ископахо место се на положение...» («Року 1150 викопано місце се для покладення...»). Кінцівка напису обсипалася; її можна реконструювати як «...для покладення тіла раба Божого такого-то». Можливо, пізніший припис — «Тимофій», зроблений на арочці-рамці, вказує на ім’я, що не збереглося у давньому графіті. Кого мав на увазі дописувач, тепер сказати важко. Враховуючи підкреслену урочистість напису, можна припустити, що йдеться про видатну людину, можливо, відомого з літописів печерського ігумена Тимофія, який керував монастирем близько середини XII ст.

Другий напис — незвичайний для київських печер. Його виконано як «дипінті», тобто не видряпано на стіні, а вималювано по материку червоною фарбою. За палеографією напис може бути датований XII— XIII ст., він розташований на тильній стіні поховальної камери у спеціальному нішоподібному заглибленні. Напис звучить так: «Сущий владико человеколюбче, не причти наю ошуюю, но одесную, амінь», що в перекладі на українську мову можна прочитати таким чином: «Сущий владико людинолюбний, не зараховуй нас до тих, що ліворуч від тебе, але до тих, що праворуч... Амінь». Нагадаємо, що за християнськими канонами на Страшному суді всі грішники стоятимуть ліворуч від Господа, а праведники — праворуч. Давньоруське «наю» перекладається як «нас двох»; це дає змогу припустити, що первісне поховання у крипті було подвійним. Подвійні поховання у давньоруських печерах не є чимось незвичайним: вони широковідомі й за даними археологічних досліджень, і за нечисленними письмовими джерелами того часу. Як свідчить «Києво-Печерський патерик», у такий спосіб ховали «духовних братів» — ченців, які за життя ділили один з одним труднощі монастирського побуту. Цікаво, що згадана крипта з написом та подвійним похованням мала тричасткову будову, але первісні поховання тут розміщались не симетрично до центральної осі, а в середній та правій частинах приміщення. Ліва ж частина крипти була, напевне, вільною, що й узгоджується з молитовним побажанням, наведеним у поховальному написі. В цілому даний напис-дипінті є одним з найдавніших прикладів т. зв. «разрешительной» (посмертної) молитви, що традиційно покладалася до труни померлого християнина.

Крім численних поховальних графіті, у київських чернечих печерах іноді трапляються й написи, що їх залишили по собі мешканці та відвідувачі підземель. Від печерників та відлюдників залишилися здебільшого самі тільки малюнки хрестів на стінах підземних помешкань — келій. Хрести, як правило, мають звичайну для православ’я чотири- або шестираменну конфігурацію та супроводжуються окремими літерами — ініціалами Ісуса Христа. Такі самі малюнки хрестів прикрашали й інтер’єри стародавніх печерних церков. У невеличкій підземній капличці з печери, відкритої у середині минулого століття поблизу Аскольдової могили, крім хрестів на стіні вівтарної ніші, збереглося схематичне іконографічне зображення погруддя св. Миколи. Поруч — написи, залишені ченцями, що навідувалися до печери для самотніх молінь та культових відправ. Зокрема, в одному графіті, датованому XVI ст., наводиться молитва: «Господи, допоможи рабу своєму Феодосію та Феофілу. Амінь. Многая літа». В іншій частині печери були знайдені ще два написи: «Іван грішний тут жив» та «Іванов гроб печерника». Деякі дослідники вважали, що у цих графіті згадуються відомі лаврські ченці Феодосій, Іван та Феофіл, проте для таких припущень, окрім відповідності імен, немає жодних інших підстав. Взагалі ця гіпотеза уявляється малоймовірною, оскільки печера біля Аскольдової могили навряд чи була пов’язана з Печерською обителлю, скоріше вона належала до Микільського монастиря. Крім того, усі написи в печері датуються часами після монгольської навали, тоді як вказані історичні особи жили ще в XI ст. Нарешті, звертає на себе увагу незрозуміле вживання у першому графіті «рабу своєму» замість необхідної множини («рабам своїм»). І, здається, тут справа не у граматичній помилці. Судячи з усього, обидва імені належали одній особі. Адже при постриженні чернець зрікався «мирського» імені й набував нового. Аналогічна зміна імен відбувалась при посвяченні ченця у «велику схиму», але при цьому попереднє чернече ім’я певний час зберігалося за ним; отож у графіті йдеться, очевидно, про ченця Феодосія, у схимі нареченого Феофілом. Усі згадані написи з печери біля Аскольдової могили, слід гадати, були залишені ченцями, що відвідували підземелля вже після смерті його мешканця — Івана-печерника. Багато аналогічних графіті збереглося й в інших печерах міста. Наприклад, у Гнилецьких печерах знаходимо написи: «...Тут був Симон-чернець» (XII—XIII) та «Ігумен Боніфат ходив тут» (XVIII ст.); у Лаврських печерах фіксуємо велику кількість паломницьких написів XV—XVII ст., серед них чимало графіті польською, латинською й навіть вірменською мовами. Написи цього різновиду трапляються не лише у монастирських підземеллях, а й у фортифікаційних печерах та пізньосередньовічних льохах «Старого міста» (починаючи від фундаційного графіту «Квітень 1680 року» у печері на вул. Стрітенській і закінчуючи написом новітніх часів «16.X.1943 р. ховалися від собак фашистів» на стіні підземної галереї на Смородинському узвозі). Київські підземелля ховають у собі ще багато загадок, — адже з кількох сотень відомих у Києві печер докладно вивчено не більше ніж півтора десятка.

На закінчення наведемо цікавий випадок, пов’язаний з київськими печерними написами. У квітні 1916 р. у садибі Софійського собору стався великий провал, що відкрив на глибині 4-5 м від сучасної поверхні якесь раніше не відоме підземелля. До розкопок узявся видатний київський археолог О. Д. Ертель. З’ясувалося, що ці підземелля досить давні за походженням, а в ХVІІ-ХVІІІ ст. вони використовувались як господарські або ж фортечні льохи. У стінах підземної галереї були видовбані великі ніші зі слідами зберігання дерев’яних діж — чи то винних, чи то порохових. Подекуди печеру обкладено цеглою, при цьому реконструкцію підземелля, яку здійснювали на початку XVIII ст., не було, очевидно, доведено до кінця. На стіні однієї з них дослідники побачили видряпаний напис: «Викопані гроші року...» На жаль, якого саме року, розібрати не вдалося. Попід написом у долівці ніші було заглиблення, здатне вмістити маленький горщик. Напевне, саме у ньому й зберігався скарб, знайдений автором напису. За палеографією напис датується кінцем XVII — початком XVIII ст., тобто саме тим часом, коли відбувалась реконструкція підземелля. Можна припустити, що скарб знайшли робітники, які обкладали стіни печери цеглою. При цьому, ймовірно, його було передано до софійської скарбниці, — адже в іншому разі відкривачі скарбу навряд чи наважилися б сповіщати про свою знахідку. Цікаво, що у цьому ж підземеллі й, можливо, за аналогічних обставин було відкрито ще одну схованку-скарбницю, про яку, однак, будівельники не залишили писемної згадки.

Нарешті, з цією печерою пов’язана ще одна епіграфічна пам’ятка. Під час розкопок 1916 р. на підлозі галереї безпосередньо під отвором підземної вентиляції було знайдено шматок березової кори з написом; «А хто знайде цей хід, той знайде великий скарб Ярослава». Напис ретельно вирізьблено у корі, після чого літери були забарвлені чорнилом. За палеографією напис може бути датований XVII ст., — тобто до самих часів Ярослава він аж ніяк не належить. Однак, на думку деяких дослідників, у написі йдеться не про скарб коштовностей, а про легендарну Ярославову бібліотеку, засновану князем 1037 р. при Софійському соборі. У XIX ст. у Києві почали говорити про те, що славнозвісну бібліотеку під час монгольської навали було заховано десь у підземеллях собору. І хоча вказаний напис є, безумовно, пізньо-середньовічною фальшивкою, він свідчить, що чутки про заховану бібліотеку ходили у місті вже у XVII ст., а отже, що вони небезпідставні. Хтозна, можливо, сучасним дослідникам київських печер пощастить натрапити на сліди Ярославового «скарбу», розкрити інші таємниці «підземного» Києва. І тут у пригоді їм стануть давні печерні написи — своєрідний літопис вітчизняної минувшини.

Людина і світ. — 1996. — №8. — С.17-21.

Тимур БОБРОВСЬКИЙ