Хрестові походи та духовно-рицарські ордени
Прокляття великого магістра
18 березня 1314 року паризький люд неабияк розважався. Вдень із Тампля — колишньої «штаб-квартири» рицарів-храмовників, а нині їхньої тюрми — до собору Нотр-Дам доставили чотирьох в’язнів на чолі із самим великим магістром Жаком де Моле. Там папський легат прочитав послання Святійшого отця — результат слідчої роботи інквізиції. Спочатку йшов перелік обвинувачень: буцімто рицарі — а їх було близько 15 тисяч — віддавались содомському гріху; вступаючи в орден, плювали на святе розп’яття, бо воно, мовляв, є лише шматком дерева, і тричі зрікались Ісуса Христа; поклонялися ідолу з котячою головою; займались магією та чаклунством і шанували диявола; розтринькували довірені їм гроші; змовлялись проти папи й короля...
Процес над тамплієрами тривав довго, дехто із засуджених уже знайшов смерть на вогнищі. Так, вони, як правило, зізнавались в усьому, у чому їх звинувачували. Але зізнавались під тортурами на кшталт «іспанського чобота» й диби, знесилені голодом, спрагою, холодом, темрявою підвалів, де вони лежали на соломі, прикуті ланцюгами до стін.
72-річний Жак де Моле, обурений облудністю звинувачень, раптом подав голос, попри знесилення гучний. Він заявив, що не підкоряється несправедливому вироку. Його підтримав один із товаришів, пріор Нормандії Жофруа де Шарне. Дбайливо підготовлений сценарій винесення вироку, про що подбав сам король, порушився, засуджених хутко відправили назад до в’язниці. А ввечері великого магістра та пріора спалили на вогнищі. До перелічених раніше провин було долучено бунт проти властей. З диму й полум’я присутні — серед них і король — знов почули гучний голос великого магістра: він прокляв папу Климента та короля Філіпа до тринадцятого коліна й викликав обох на суд Божий не пізніш як через рік.
І справді — не минуло й року, як обидва померли.
Скарби та майно храмовників дісталися почасти церкві, почасти державі та іншому духовно-рицарському ордену — іоанітам-госпітальєрам. Відійшла до них і фортеця Тампль, де вони влаштували притулок для хворих.
Спливали століття. Династію Валуа, до якої належав Філіп IV на прізвисько Красивий, змінила династія їхніх родичів Бурбонів (обидві гілки походили з роду Капетингів). У 1789 році французький народ повстав проти свого короля Луї XVI. Влітку 1792 року його з дружиною, дітьми й почтом ув’язнили в Тамплі, звідки їх життєвий шлях проліг уже лиш в одному напрямку — на гільйотину, де їм відтинали голови за вироком Конвенту.
Чи був то відгомін прокляття великого магістра? Чи вирок тамплієрам справді був несправедливий? Чому цей орден так скандально закінчив своє існування, а орден госпітальєрів, теж духовно-рицарський, заснований тієї ж доби й за тих самих обставин, існує досі?
Щоб відповісти на ці запитання, доведеться повернутись у ті часи, коли наприкінці XI ст. було започатковано майже двохсотлітню еру хрестових походів (так їх назвав французький історик Луї Мелебур у книзі, виданій 1675 р.).
Причини хрестових походів
Причин називають багато: стихійні лиха у Західній Європі, зубожіння народу, феодальні утиски й чвари, кривдження прочан у Палестині, ідея визволення Гробу Господнього... Можливо, причин навіть забагато для того, аби зрозуміти, чому все-таки саме 1095 року римський папа оголосив священну війну християнства проти мусульман, і сотні тисяч європейців різних національностей і соціального походження — від герцогів до віланів, різних уявлень про мораль — від загальновизнаних праведників до волоцюг та вбивць — рушили на Схід. Пішки, верхи, сушею й морем, поодинці, сім’ями й ватагами, продавши чи заставивши своє майно або взагалі без грошей...
До згаданих причин хрестових походів можна долучити ще одну. 1054 року давні суперечності між Західною і Східною християнськими церквами досягли апогею. Папа Лев IX і патріарх Керуларій прокляли один одного. (Відтоді почали формуватися комплекси католицизму й православ’я). Але не всі погоджувалися з розколом. 1073 року папа Григорій VII звернувся до василевса Михаїла VII Дуки з пропозицією поновити згоду між Римом і Константинополем. Той відмовив. І в Римі народилась думка зайти, так би мовити, «з флангу», — тобто натиснути на Візантію зі сходу під виглядом допомоги їй у боротьбі з невірними.
Так, причин хрестоносного руху називають багато. Але всі вони — голод, чвари, допомога одновірцям, захист Гробу Господнього і прочан — існували й раніше.
Враження таке, наче саме 1095 року її величність Історія вирішила: або тепер, або ніколи. Справді, тільки-но папа Урбан ІІ, перейшовши через Альпи на землю Франції, оголосив на соборі в Клермоні про похід на Схід, у Європі вибухнула справжнісінька істерія. Почали з’являтися різноманітні чудеса. Західний вітер гнав криваво-червоні хмари, в яких дехто бачив рицарів, розпалених битвою, і чув брязкіт зброї. Вдень на сонці з’являлися плями, вночі літали комети. Комусь на голову невідомо звідки падали якісь грамоти. У багатьох виступали на обличчі й на тілі стигмати — знаки хресного розп’яття.
Необхідно, мабуть, застосувати для розуміння феномена хрестових походів більш об’ємне пояснення. Таким видається теорія пасіонарності етносів, розроблена Л. М. Гумильовим. За цією теорією, в історії кожного етносу (або їх групи) спостерігаються періодичні сплески фізичної, інтелектуальної, культурної активності. Періодичність залежить від різноманітних факторів Космосу: тяжіння, сонячної активності, протистояння планет тощо. Розвиваючи цю теорію, сучасні вчені дійшли висновку, що сплески активності етносів виникають на зламі трьох головних стадій їхньої історії. Перший раз — у період формування етносу як генетично виокремленої системи. Другий сплеск може мати місце на стадії становлення оптимальної соціальної організації. Третій супроводжує стадію творчого, інтелектуального й культурного зльоту етносу. «Великі переселення народів» — навали гуннів, лангобардів, татаро-монголів тощо — це міграційно-експансіоністські хвилі на першій стадії формування. А на епоху хрестових походів припадає друга стадія — їх оптимальної соціальної організації. І справді: якщо учасники першого походу являють собою безладну, централізовано некеровану масу, то вже починаючи з другого (1147—1149 рр.) до складу хрестоносців вливаються регулярні сили європейських монархів. «Відтоді зміцнюється королівська влада, розпочинаються завзяті сутички між нею та великими феодалами, складається державний апарат управління, формується постійне військо. Саме на нього насамперед і спираються королі, намагаючись підрізати крила феодальному сепаратизму. Так було у французькій монархії Капетингів і в німецькій — Гогеніптауфенів, у Нормансько-Сицилійському королівстві і в Англії, де правила династія Плантагенетів», — пише М. А. Заборов, автор монографії «Хрестоносці на Сході».
Чуду святого спаса
Коли під час першого хрестового походу, влітку 1098 року після тривалої облоги хрестоносці нарешті захопили Антіохію, вони недовго святкували перемогу. Минуло кілька днів, і турецька армія Кербоги Мосульського зненацька оточила стіни новоздобутого міста. Зневіра охопила недавніх переможців. І тут до ватажка — графа Тулузького прийшов бідняк із провансальського ополчення П’єр Бартелемі. Він заявив, що вже вп’яте бачить один і той самий сон: апостола Андрія та апостола Петра. «Вони вдягнені в якусь брудну одежину, — розповідав П’єр. — Святий Андрій — у старій сорочці, подертій на плечах, і погано взутий; а Петро у довгій, до п’ят, ряднині. І апостол Андрій щоразу повторює, що в антіохійській церкві святого Петра під однією плитою закопано списа, яким римський сотник Лонгин прохромив тіло Ісуса на хресті. Якщо знайдеться цей спис, ми прорвемо облогу, — так сказав мені апостол».
Граф наказав влаштувати розкопки. І 14 червня 1098 року у церкві святого Петра під вказаною плитою й справді було знайдено проіржавлене вістря. За два тижні облогу було прорвано, армію Кербоги розбито. Раймунд Ажильський — капелан графа Тулузького і його хроніст, який і записав цю історію, — брав участь у битві, тримаючи в руках знайденого списа. Згодом реліквію було покладено до скарбниці рицарів Храму.
Щоправда, уже й за тих часів знаходилися скептики, які вважали, що реліквію підроблено, аби підняти бойовий дух хрестоносців. А тим часом П’єрові Бартелемі і далі снилися апостоли та святі з порадами й настановами. Проте ці настанови не всіх влаштовували, і їх почали приписувати підступам диявола. Врешті-решт П’єра для з’ясування істини вирішили піддати випробуванню вогнем. Нещасний П’єр помер від опіків на дванадцятий день, засвідчивши тим самим, згідно з уявленнями інквізиції, свою винуватість у зносинах з ворогом роду людського.
Тафури — бідні рицарі
Отже, облогу Антіохії вдалося зняти, але хрестоносне військо пробуло в ній аж до кінця року. До цього спричинилися чвари між графом Тулузьким і князем Тарентським за право володіння цим найбагатшим на Близькому Сході містом. Чвари закінчилися б братовбивчою війною, якби не тафури. Так називали ніким не керований загін вояків, які йшли окремо від інших земляцьких ополчень, озброєні лише палицями, ножами, сокирами та кам’яними молотами. Вони зневажали і зброю, і владу, і майно. Вони не мали навіть взуття на ногах (звідси й походить слово «тафур», що означає «босий народ» чи «босяк»). Душа, казали вони, йдучи до Христа, має позбутись усього земного. Якийсь рицар, почувши це, кинув свою зброю, коня, навіть одяг замінив на ганчір’я — і пристав до їхнього гурту. Його тафури й обрали згодом своїм ватажком, і він виявився того вартим: час від часу він наказував обшукувати своє воїнство, і якщо знаходив якусь цінність чи монету, — виганяв порушника із загону.
...Отже, тафури увірвалися якось до храму св. Петра, де зібралася рада сеньйорів. «Хто хоче отримувати прибуток з Антіохії, той нехай залишається, — заявили вони, — Ми ж, ідучи битися за Христа, рушаємо далі під Його проводом». Присоромлені їхньою безкорисливістю, тулузький і тарентський сеньйори знехотя уклали мир, і військо рушило підкоряти наступну фортецю — Мааррат. По здобутті міста граф хотів було залишити в ньому великий загін для охорони нового володіння. «То військо Боже повинно зменшитись?!» — обурились бідняки й розібрали по камінчику стіни, башти, й взагалі всі укріплення.
Єрусалимське королівсто
По здобутті Єрусалима влітку 1099 року першим його королем обрали герцога Годфрида Бульйонського. Він, як відомо, відмовився носити корону «там, де Христос носив терновий вінець». Але за рік Готфрид помер, і єрусалимське рицарство вирішило закликати на трон його брата, Бодуена Бдеського. Єрусалимський патріарх Даїмберт (перед тим папський легат, тобто представник Святого престолу в хрестоносному війську) мав свого кандидата — Боемунда Антіохійського. Але посланців патріарха було затримано в Латакії, а Боемунд тим часом потрапив у полон до сельджуків. Отже, трон дістався Бодуенові, і в грудні 1100 року патріарх змушений був покласти на його голову корону. Церемонія відбулась у віфлеємській церкві Різдва Христового.
«Я, Бодуен, що отримав Єрусалимське королівство з волі Божої», — так титулував себе новий монарх. Він правив 18 років. До його володінь, крім столиці, належали Віфлеєм і Яффа з прилеглими округами. Військо складалося з двох тисяч піхотинців і трьохсот кіннотників. Решта хрестоносців повернулася до Європи.
Взаємопроникнення культур
Характерним для нових християнських володінь був синтез європейських та місцевих форм державності. Держави ділились на баронії, відтак на феоди (ф’єфи), надані в ленне володіння окремим рицарям.
Селяни з Європи отримали у хрестоносних державах земельні наділи й попервах користувались, на відміну од місцевих, деякими привілеями. Але незабаром сеньйори почали накладати на них різного роду повинності, отож невдовзі європейців і місцевих селян стали називати однаково — віланами. Процвітала работоргівля, рабів купували і світські, й церковні феодали. Ціни на рабів були низькі; часом раб коштував утричі менше, ніж кінь.
Феод мав право на деякі державні прибутки: податки з ринку чи мито, монополію на ваги й міри тощо. Рицарі, що діставали в ленне володіння такі права, жили в місті.
Окрім світського територіального поділу, існував поділ церковний: на архиєпископства та єпископства. Усі жителі платили на їх користь десятину. З прочан, як і завжди, брали мито.
Етнічна і релігійна строкатість створювала своєрідну побутову й культурну атмосферу. Єдність на основі походження чи релігії часто порушувалась заради вигоди, і вчорашні вороги укладали спілку.
Бувало, що сутички між християнами й «невірними» призупинялись через якесь релігійне свято або заради перепочинку. Під час перемир’я суворо дотримувались законів рицарської честі. Барони та еміри з усім своїм почтом обмінювались візитами, влаштовували рицарські турніри. Рицарі обох сторін нерідко браталися: для цього належало, надрізавши собі жилу на лівій руці, з боку серця, крапнути крові у келих з вином, потім по черзі випити з нього й поцілуватись. Побратими не піднімали зброї один на одного, а коли один потрапляв у полон, то другий мусив за будь-яку ціну визволити чи викупити його.
У місцевих звичаях було чимало цікавого і незвичного для європейців. Приміром, вони зустрічали іноді дивних людей у грубому вовняному одязі з відстороненим виразом обличчя; або таких, що несамовито крутились на одному місці, аж їм каміння летіло з-під ніг. Це суфії, пояснювали місцеві жителі, або: це дервіші.
Таємне знання
Суфізм (від «суфі» — «вовна») — містична гілка ісламу, для якої є характерним сполучення ідеалістичної метафізики з аскетичною практикою. Дервіші — жебрущі аскети — були мандрівними послідовниками суфізму. Містики-суфії, як і християнські монахи, об’єднувались у громади та ордени різної спрямованості під керівництвом наставників (пірів), яким вони складали обітницю незаперечного послуху. Там навчались релігійної метафізики, підкріплюваної системою психофізичних вправ. Врешті-решт невеличкі громади ставали духовно мовби єдиним цілим.
...А бувало так, що співрозмовники допитливих європейців раптом замовкали й тривожно оглядалися. На запитання, кого вони бояться, відповідали пошепки: асасинів!
Старець з гори
Хасан Ібн Саббах народився в першій половині X сторіччя в поневоленому сельджуками Ірані й був за віросповіданням ісмаїліт. Проте методи його боротьби за істинну віру можна було б, вдаючись до сучасної лексики, схарактеризувати як політичний терор. Серед жертв терору були 8 государів, у тому числі троє халіфів; 6 візирів (перших міністрів), намісники областей, правителі міст, духовні особи різного рангу.
Весь Близький Схід називав Хасана «Старцем з Гори», бо він жив у неприступній фортеці у північно-західному Ірані, з якої не виходив аж до своєї смерті у 1124 році. Звідси він розсилав накази, які виконувались беззаперечно, бо всі вірили, що саме його обрав за повірника прихований імам.
З приходом європейців і вони потрапили в поле зору Старця з Гори. Князь Боемунд Антіохійський загинув од руки вбивці серед білого дня у міській брамі. 1105 року було вбито Раймунда Триполійського, 1192 року — маркграфа Конрада Монферратського. Дивним чином незриме панування асасинів на Близькому Сході тривало приблизно стільки ж, скільки й присутність там хрестоносців. Останні, в тому числі й орденські брати, вивчали тактику противника й застосовували її у власних цілях. (До речі, саме вони привезли гашиш у Європу). «Васалів» Хасана ібн Саббаха називали асасинами (від «хашашан» — «курець гашишу») ось чому. Старець з Гори розробив оригінальну систему вербування й виховання «кадрів». Його агенти вишукували молодих дужих хлопців, обкурювали їх гашишем і непритомних переводили до віддаленої фортеці Ламасар. У ній за високими стінами створено було подобу мусульманського раю: чудовий сад, дерева, квіти, водограї та дівчата невимовної краси — гурії. Очунявши, молодик якийсь час насолоджувався душею й тілом, усерйоз вважаючи, що вмер і потрапив до раю. Потім його знов обпоювали і привозили в Аламут. Там довірені особи Старця, а іноді й він сам, ставили його перед дилемою: або виконуватимеш накази й тоді знов потрапиш до раю, або смерть, цього разу справжня. Нещасний, згадуючи минулі радощі, вкрай дезорієнтований, до того ж уже залежний від наркотика, погоджувався. Тоді його починали вчити володіти зброєю, їздити верхи тощо. Та головним був моральний вишкіл. «Мета виправдовує засоби», — ось до чого він зводився. Заради досягнення поставленої мети дозволялося вбивати, зводити наклеп на невинних, зраджувати святині, зрікатись батьків і дітей. Розтлінні морально, отруєні фізично, спраглі втраченого раю та порції наркотика, фідаї — так вони себе називали — ставали добровольцями-смертниками, виконавцями злої волі Старця.
Сам він заборонив у себе в Аламуті не лише наркотики, а й вино, і музику, й розваги. Хоча жінок не цурався й мав двох синів. Та навіть до них не повертався спиною, боячись замаху на своє життя. Один з прибічників скористався з цього страху: вбив давнього соратника Старця й навів сфабриковані докази того, що це зробив його старший син, Устад. Устада стратили. Коли правда вийшла наяв, Старець наказав стратити й наклепника з дітьми.
Наклеп не обминув і молодшого сина, Мухаммеда. Йому підкинули глек з вином і донесли батькові. Той наказав відрубати синові голову в себе на очах.
Владу свою він заповів чотирьом прибічникам, у тому числі Умидові, коменданту фортеці Ламасар, де містився «рай». Минуло два роки, й Умид залишився сам, бо троє його товаришів так чи інакше загинули. Згодом орден асасинів очолив син Умида Мухаммед.
(Закінчення в наступному номері журналу)
Людина і світ. — 1996. — №8. — С.39 – 43.
Рита ЛОГИНОВА
