Історія Бабиного Яру в минулому сторіччі, зокрема в часи Другої світової війни страшна і повчальна. Десятки тисяч жертв – це реальна ціна за людську безвідповідальність і маніакальне бажання панувати над світом. Водночас, це повчальний урок для нинішнього покоління, яке має знати усю правду про одну з найбільших трагедій людства.

Не зважаючи на те, що в історичній літературі та публіцистиці здебільшого висвітлюється єврейський аспект теми, вже сьогодні можна стверджувати про український, в тому числі християнський вимір Бабиного Яру.

Як відомо, з приходом у вересні-жовтні 1941 року до Києва перших похідних груп ОУН, в столиці України почало активно відроджуватися культурне, громадське, церковно-релігійне, адміністративне та політичне життя. Так, реальним фактом стало існування Української Національної Ради, своєрідного передпарламенту майбутньої Української держави, до відновлення якої закликала ОУН. Накладом понад 50 тисяч примірників виходила газета «Українське Слово» під редакцією закарпатського поета Івана Рогача. Справжнім осередком національного відродження стала Українська спілка письменників та журнал «Литаври», що їх очолювала відома поетеса Олена Теліга.

Кипіло життя в міській управі, на плечі якої лягло важке завдання забезпечити киян теплом і продуктами харчування. Саме при міській управі у вересні 1941 року було утворено Всеукраїнську православну раду, покликану започаткувати повноцінне церковне життя, яке майже повністю було знищене атеїстичною комуністичною владою радянської України. Уже невдовзі розпочалися богослужіння у Володимирському соборі, інших церквах столиці. У грудні до Києва прибув відомий церковний діяч владика Пантелеймон (Рудик), який зайнявся відродженням монашого життя та відкриттям занедбаних монастирів.

Цікавим епізодом тодішньої дійсності, який характеризує намагання українських патріотів налагодити повноцінне державне і церковно-релігійне життя в Україні, є взаємини Української Національної Ради, на чолі якої стояв професор О.Величківський, з Главою Української Греко-Католицької Церкви Митрополитом Андреєм (Шептицьким). У листопаді 1941 року Митрополит звернувся до голови УНРади О. Величківського з листом, у якому зазначав: «При першій нагоді, Пане Професоре, скличте Пленум Української Національної Ради і на цьому Пленумі поставте питання про державний герб України. До нашого державного герба необхідно додати зверху хреста. Коли б ми в часі наших визвольних змагань в 1917-1918 рр. мали зверху нашого державного герба хрест, то не втратили б своєї держави, як це сталося без Христа. Але цього не ставте від мого імені, щоб бува, не подумали, що ми, галичани, хочемо мати верх у політиці України. Ми, галицька Україна, є тільки малою волостю єдиної соборної Української держави».

Як видно із змісту листа, владика Андрей не лише цікавився і глибоко переймався державницькими аспіраціями на Великій Україні, а й дбав про його християнську основу. При цьому виявляв великій такт, мудрість і справжній соборницько-український патріотизм.

Та «не довго гомонів Київ». Не маючи наміру толерувати державницькі стремління українців, окупаційна німецька влада перейшла до арештів, терору і масових розстрілів. Саме Бабин Яр став останнім місцем спочинку для Олени Теліги та її чоловіка Михайла, співробітників «Українського Слова», членів ОУН, патріотів. Ось далеко не повний перелік замордованих у Бабиному Яру українців: Іван Рошко-Ірлявський, Іван Кошик, Костянтин Гупало, Роман Фодчук, Іван Рогач, Ярослав Оршана-Чемеринський з дружиною Дарією Чемеринською (Гузар), Петро Олійник, Василь Кобрин, Іван Яковенко, Володимира Багазій разом із сином Ігорем, Тодот Чередніченко, О. Перевертуна, Бондаренко разом з дружиною і дітьми, Петро Романіва, Сінченко, Василь Кузьмик (Петренко), Роман Біда (Гордон) Володимир Терещенко (Богуславський), Володимир Кравченко, Михайло Зеленко. Зенон (Зиновій) Домазар (Діброва), відомий член ОУН, який на стінах Лук’янівської в’язниці кров’ю написав: «Бог і Україна».

Жорна гестапо не оминули і українських священиків. Від рук гестапівців, за те що відмовився молитися за фюрера та закликали до опору нацистам, загинули архимандрит Олександр і протоєрей Павло. Навіть перебуваючи на межі між життям і смертю, священики не забули про свій людський і християнський обов’язки, зокрема вихрещували євреїв, щоб цим актом врятувати їх від смерті. Загалом у роки німецької окупації в Бабиному Яру загинуло 100 тис. чоловік, більшість з яких українці, росіяни, представники інших національностей, а також близько 40 тис. євреїв.       

Сьогодні на тлі монументальних споруд, які символізують трагедію єврейського народу, майже загубилися пам’ятні хрести, що не дають забути про українські жертви. З ініціативи ОУН на честь 50-ї річниці трагічної загибелі у Бабиному Яру Олени Теліги та інших учасників націоналістичного підпілля було встановлено дубовий Пам’ятний Хрест. До речі, впродовж останніх двох років цей Хрест декілька разів намагалися зруйнувати невідомі особи, що свідчить про неприхований наступ на українську пам'ять Бабиного Яру. Вже у 2000 році на місці, де 6 листопада 1941 року були розстріляні архимандрит Олександр і протоєрей Павло, встановлено інший Пам’ятний Хрест. На цьому місці відбуваються регулярні богослужіння, а за Хрестом доглядають прихожани церкви Святого Михаїла.

У березні цього року на території Бабиного Яру УГКЦ провела «Страсні моління». Участь у моліннях взяли всі греко-католицькі парафії Києва. Християни молилися за жертв тоталітарних репресій, які понесли свої страсті за любов до Бога, до Церкви, до держави.

Іншими словами, Бабин Яр поступово стає важливим символом збереження національної пам’яті українського народу, його християнських коренів. Проте, на жаль, український, в тому числі християнський голос Бабиного Яру ще не співмірно слабкий із масштабами людської трагедії, що відбулася тут в роки останньої війни. І це прямий докір усім нам.

Богдан Червак,

парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі