- UK
Успенські читання – 2020
«Людська гідність і виклики пост-правди»,
Київ, 22 вересня 2020 року
Слава Ісусу Христу, шановне товариство! Щиро дякую за запрошення виступити на цих Успенських читаннях.
Нинішню свою доповідь я хотів би присвятити одвічному, але від цього не менш тривожному парадоксові. Як християнин, я вірю, що Ісус є Сином Божим і Його Воплоченим Словом. Вірю, що в Ісусовому Євангелії міститься ключ для спасіння цього світу. При житті Ісус одним своїм словом в одну мить преображав людські серця, зцілював людські тіла, зупиняв бурі, наказував стихіям, виганяв злих духів. І «кожен, хто призивав ім’я Господнє, спасався» (пор. Рим. 10:13).
Водночас навіть при житті Ісуса до Його слова залишалися глухими серця інших людей, які зберігали вірність старому Ізраїлю. Згодом слово Боже ширилось по світу, преображало його і водночас проходило повз вуха тих, на кого «впало засліплення» і кого Бог «замкнув у непослух» (пор. Рим. 10:25, 32).
Сьогодні ми маємо феномен байдужості – тепер поряд із релігійним світоглядом існує секуляризм, а він, кажучи словами Папи Павла VI, – це «така концепція світу, що пояснює світ ним самим без посилання на Бога, Який за такого пояснення стає зайвим і просто заважає» [Проголошення Євангелія, п. 55]. Тобто Ісусове слово перебуває з нами, воно поряд із нами, воно доступне – але світ може жити без нього. Чому? Чому Бог наче замкнув нас тепер уже у байдужість?
Недавно, виступаючи на Національному Круглому столі про культуру діалогу, я припустив, що думка експерта буде впливою лише тоді, коли інші люди будуть готові до неї дослухатися. Сьогодні українські еліти не мовчать – просто їхній голос у суспільстві не резонує. Так не резонують струни у скрипці, якщо пошкоджена її дека. Тоді зникає ефект резонансу, і струни стають безсилими.
В душі людини ефект резонансу творить віра. Тому й можливими ставали чуда, коли була віра: «Віра твоя спасла тебе» (Мт. 9:22, Мр. 5:34, 10:52, Лк. 7:50, 8:48, 17:19, 18:41). І тому не міг Ісус творити чуда, коли віри не було: «І не зробив там багато чуд з-за їхньої невіри» (Мт. 13:58).
Отож, відповідаючи на поставлене вище питання, можна ствердити: щоб прийняти слово Боже, його треба шукати, треба мати віру, що воно є, треба сповнитися бодай неусвідомленою тугою за Божою правдою. З Ісусових слів «І кожен, хто з правди, той чує Мій голос» (Йо. 18:37) якраз і випливає, що почути голос Божий можна лише тоді, коли розумієш, де правда, і настроєний на неї.
Мені ще з юності пригадується десь вичитана фраза: «Зерно істини падає на добре підготовлений ґрунт». Ізраїль багато в чому був підготовлений до сприйняття Божого слова й перебував в очікуванні Месії. Без цієї туги за Очікуваним не з’явилися б апостоли й перші християнські громади, які були здебільшого юдейськими. Врешті-решт, якби Ізраїль не знав слів пророка Ісаї: «Оце ж сам Господь дасть вам знак: Ось дівиця зачала, і породить сина і дасть йому ім'я Еммануїл» (Іс. 7:14), то й Марія не жила б цим очікуванням і не «величала б у душі своїй Господа» (пор. Лк. 1:46) ще з ранніх літ свого праведного життя.
Натомість наше суспільство загалом не живе очікуванням Божої Правди. Його «дека» спотворена ще з радянських часів, а тому навіть наявні євангельські струни не творять спасенної мелодії. Фейсбук сьогодні увиразнив оцю головну закономірність людського сприйняття: вона найкраще сприймає те, що хоче почути; те, чого вона очікує; те, на що настроєна її душа. А те, чого вона очікує, не є Божим словом. Часто є навпаки, і тоді маємо картину, описану Єремією: «Жахливе й страшне сталось у цім краї. Пророки пророкують іменем неправди… Народ же мій це любить!» (Єр. 5:30–31).
Душа Юди була настроєна на очікування славної ролі міністра при цареві Ізраїлю. Це цілковито відповідало уявленням старого Ізраїлю про роль Месії у відродженні втраченої держави. Тому всі переконування Ісуса, що «царство Його не від світу цього» (пор. Йо. 18:36), проходили повз Юдині вуха, бо не резонували з його очікуваннями.
Сьогодні в начебто християнській Україні більшість людей потрапило в Юдину пастку, бо хоч вряди годи й чують євангельське слово, в душі насправді відмахуються від нього, бо прив’язані до своїх стереотипних уявлень про майбутнє та очікують земної слави, багатств і влади. Сьогодні Ісус пройшов би повз нас, а ми його і не помітили б. З оцієї налаштованості суспільства в будь-яку мить зректися цінностей, якщо це вигідно задля кар’єри чи влади, виростає квінтесенція цієї налаштованості – безчесність керівних еліт. А все разом свідчить про зіпсованість деки й відсутність належного резонансу. І справи людські були б зовсім кепські, якби не пророцтво Амоса: «Ось дні надходять, — слово Господа Бога, — і Я пошлю на землю голод; не голод за хлібом, не спрагу за водою, лише за слуханням слова Господнього» (Ам. 8:11).
Що ж заважає християнам своєю вірою увиразнити оту спрагу за слуханням слова Господнього й витворити потрібний резонанс? Отут якраз і проявляються культурні імперативи нашого часу. Згадаю побіжно лише деякі з них.
З потужного хору голосів на цю тему виділю лише два:
(Здзіслав Краснодембський) Криза полягає не в тому, що норми втілюються в реальність частково або перекручуються, а в тому, що ми сумніваємося у важливості будь-яких норм, усіх ідеалів. [1]
(Джанні Ваттімо) У щораз більш матеріалістичному, споживацькому й вавилоноподібному світі відбувається розмивання сакральних цінностей […] втрачаються тверді, суворі характеристики божественної справедливості, а з ними й саме поняття гріха, реальність зла, а отже, й необхідність спасіння. [2]
Отже, постмодерний світ не вірить в Абсолютну Істину, а тому й не шукає її, не прагне настроїти свою деку на її вібрації. І в цьому міститься велика небезпека для світу. Як сказано в міжконфесійному документі «Туга за Правдою, яка визволяє»,
агресивний релятивізм має визнати своє фіаско, і в життя світу слід повернути вертикальний вимір, а саме: визнання, що Абсолютна Істина існує. Вона закодована в ДНК нашої цивілізації, і подальша руйнація цього коду призведе до руйнації всього світу. [3]
Ще однією особливістю епохи, що вносить великі дисонанси, є культурні війни.
Був час, коли західноєвропейська цивілізація приваблювала нас своїми імперативами свободи та гідності людини, верховенством права і підконтрольністю влади, відкритим доступом і вільною конкуренцією тощо. Сьогодні євроскептики бачать у європейських цінностях передусім «пропаганду содомії» і «культуру смерті» (гомосексуалізм і лесбіянство, легалізовану евтаназію, наркоманію, убивство ненароджених тощо). Західне суспільство починає асоціюватися для них зі зловживанням свободою і дехристиянізацією суспільного життя.
У пошуках альтернативи очі євроскептиків озираються довкола і натрапляють на Володимира Путіна, який упевнено осідлав риторику «захисту традиційних цінностей». В ньому євроскептики й бачать поборника християнських цінностей, впритул не помічаючи, що він зі своєю командою, кажучи словами Ісаї, «брехню зробив притулком своїм, і в брехні сховався» (пор. Іс. 28:15). Тож як можна поєднати з християнськими цінностями індустрію брехні, вбивства правдолюбів, загарбницькі війни, підкуп і шантаж, гординю й лукавство?!
Ми, українці, опинилися в світоглядній пастці. Роблячи європейський вибір, ми ризикуємо опинитись у царстві «новітньої глобальної етики», яка ставить за мету викорінити застарілі християнські норми. Не приймаючи неоліберальну Європу, ми неминуче заганяємо себе в обійми «русского міра», який за ширмою «традиційних цінностей» ховає імперський зашморг і пітьму брехні. І хитаючись отак поміж двома крайностями, ми щоразу проскакуємо момент істини.
Бо істина – ні на Заході, ні на Сході; вона – у глибині. У тих первинних засадах християнства, які спотворені нашими ідеологічними «дзеркалами» і культурними рамками. А щоб віднайти схований у глибині скарб, треба мати «металошукач», тобто настроїти деку своєї скрипки так, щоб вона могла резонувати на звук струни.
Окрім самого Євангелія, в нашій християнській історії таким скарбом є духовні джерела давньокиївської традиції. Ні, я не хочу уподібнити реалії Київської Русі небесному раєві. Наші нинішні слабинки – також звідти. Але увиразнюючи перед Україною оту «рогатку» поміж гріхом Заходу і гріхом Сходу, Господь не штовхає нас вибрати один із них, а запрошує «йти на глибоку воду». Тому не втягуватися в культурні війни сьогодення нам слід сьогодні, а розчищати витоки нашої традиції й там шукати розв’язків, які витримали випробування часом. Скажімо, якби нинішні наші судді та прокурори таки почули заклик Володимира Мономаха: «Не дайте сильним погубити людину», то олігархічний лад упав би в одну мить.
І нарешті, варто згадати ще одну причину відсутності духовного резонансу – гординю єдиноправильності.
Даруйте за певне нахабство, але замість конкретного аналізу я розповім вам власноруч укладену притчу. І, як кажуть у таких випадках, не шукайте в ній паралелей – схожість тут випадкова.
Був на світі один багатий і праведний господар, який мав трьох синів. Одного дня вирішив він переконатися, чи готові його сини до самостійного життя, і дав кожному певну випробувальну частку свого скарбу. Пішли сини у світ і ось як розпорядилися своєю долею.
Один син поклався на свій розум і з пошани до батька пустив отриманий скарб в обіг, отримав значний прибуток і сповнився гордості за свій успіх. Тому й проголосив, що увесь спадок батька має належати йому.
Другий син, так само прагнучи вшанувати батька, подрібнив свою долю на дрібніші частки, занурився в біржеву гру і так само отримав значний прибуток. Тому й заперечив право свого першого брата й гордо наполягав на своїй власній правоті.
Нарешті третій брат дійшов висновку, що монети, які перейшли через руки торговців і маклерів, уже не несуть у собі тепла батькових рук. Тому й постановив собі, що за всяку ціну збереже отриманий скарб недоторканним, а відтак поклав його у найпочеснішому місці своєї хати під скляний ковпак. І тим переконав себе, що він єдиний з-поміж трьох здобуде собі похвалу батька.
Чи можемо ми вгадати, яким було рішення батька? Здається мені, що, на відміну від Ісусових притч, ця притча не вказує на одного праведного чи одного грішного сина. Бо всі вони були добрими синами і всі почасти помилялися. Адже робили одну й ту саму помилку: вважали правими лише себе й претендували на спадок батька одноосібно. Кожен вважав, що схопив усю жар-птицю Істини, тоді як насправді мав у своїх руках лише жменьку пір’їн, а сама птиця все ще перебувала у батька.
Тому найреалістичніша кінцівка цієї притчі така: коли врешті зійшлися брати знову до оселі свого батька, то були ним почасти виправдані, бо прагнули якнайкраще виконати його волю, як вони її розуміли. Але водночас і були вони батьком присоромлені, бо впали в гординю єдиноправильності.
Чи має ця притча значення для нашого резонансу? Думаю, що так. Бо хоч кожен з нас і прагне своєю вірою уможливити резонанс, та настроєні ті часткові резонанси на різні ноти, а тому все ще не вловлюють однієї-єдиної ноти Небесного Отця.
Чи не найкраще цю думку передав Вселенський патріарх Атенагор, кажучи:
Найбільше відштовхує мене у богослов’ї гордість від усвідомлення своєї правоти, яка з догмата, а то й із Самого Бога творить зброю, що падає на голови інших… І врешті-решт богослов’я утвердилося на позиції найменш християнській: воно відмовилося йти до людей роззброєним, таким, що приймає світ, як Бог, Який роззброїв Себе аж до Хресної смерті, щоб прийняти нас. Богослов – це людина, яка залягла в обороні, на яку нападає страх, яка хоче, щоб правота завжди була на його боці, а не на чийомусь… Я бачу лиш істини, часткові, обрізані, які опинилися часом не на місці і претендують на те, щоб вловити в собі невичерпну таїну. [4]
Отже, усім нам потрібне смирення, оте «роззброєне богослов’я, що приймає світ, як Бог». Але що означає оця «роззброєність»?
Вернімось іще раз до часу земного проповідування Ісуса. Іноді ставалося так, що чим більш обізнаними у юдейському Законі почувалися люди старого Ізраїлю, тим менш готовими вони були до сприйняття Ісусового слова. Гординя володіння єдиноправильною доктриною не дозволяла відкритися на інші грані Божої Правди. Але жодна доктрина, хай навіть об’явлена Богом, але оформлена людським розумом, не охопить усієї мудрості Бога, а тому не може бути бездоганною.
Тому й маємо ми роззброїтися, щоб, не зрікаючись своєї правди, в яку віримо, створити в своєму розумі й серці простір для інших граней Божої Правди, що їх ми ще не пізнали, але які можуть доповнити наші знання про створений Богом світ. Тому й так важливо не лише проповідувати, а й слухати. Зрештою, без цієї відкритості на правду іншого не можна говорити про пошанування людської гідності іншого.
Множинність доктрин не є злом сама по собі, якщо ми визнаємо частковість своїх правд. Мало того, вона може підсилити нашу здатність розуміти Божу Істину, не дати нам закостеніти у своїй частковій правді. Кожна доктрина – це своя мова, якою люди описують Бога і Його світ. А тому до доктрин можна застосувати всі поняття, які стосуються мови, зокрема образ Вавілонської вежі. Вчора Анна-Марі Пеллетьє підкреслила, що після введення Богом у вежу багатоликості (Бу. 11:7) «застиглий світ Вавілону знову зміг рухатися, трепетати свободою і зустріччю, відкриватися на майбутнє».
Згадана Патріархом Атенагором «роззброєність» означає також сприймати світ з любов’ю. Ми, християни, вже дві тисячі літ повторюємо, що Бог це Любов, яка невіддільна від Правди. Але, проголошуючи свою правду, ми в той чи інший спосіб травмуємо Любов. Або ж, навпаки, виявляємо свою любов так, що травмуємо при цьому Правду.
Любов і є тією опорною нотою «ля» музичного камертона, від якої музиканти відраховують усі інші тональності: «…Але найбільша з них любов», казав апостол Павло (1Кор. 13:13). Це надзвичайно урочиста й натхненна мить, коли перед кожним концертом перша скрипка задає цю опорну ноту, й увесь оркестр підлаштовує під неї свої інструменти. І лише тоді можна дружно розпочати увертюру.
Якби вся земля очікувала цієї ноти, а тому й зуміла почути її, ця нота обов’язково зазвучала б. І тоді наш міжконфесійний оркестр швидко встановив би належну гармонію, і на землю прийшла б повнота часу.
Примітки:
