Інтерв'ю з Миколою Маломужем

"Держкомрелігій за те, щоб впровадити богослов’я і християнську етику у навчальних закладах"

Інтерв'ю з п. Миколою Маломужем, заступником голови Державного комітету України у справах релігій

– Пане Миколо, якою є позиція Державного комітету у справах релігій щодо проблем богословської освіти: акредитації духовних навчальних закладів, визнання богослов'я тощо?

– Питання, пов’язані з акредитацією духовних навчальних закладів, а також зі створенням світських навчальних закладів, але за ініціативою релігійних організацій, неодноразово розглядалися як Комітетом, так і Всеукраїнською Радою Церков (ВРЦ) за участю представників Комітету. У зв’язку з актуальністю цієї проблеми була створена робоча група за участю представників Державного комітету у справах релігій, Міністерства освіти, а також ВРЦ, до якої увійшли представники практично всіх великих конфесій України, а саме: трьох гілок православ’я, УГКЦ, РКЦ, а також протестантських Церков, юдейських громад і мусульманських духовних центрів. Ця група дійсно опрацювала широку методичну базу, тобто ті практичні рекомендації, які могли б стати за основу для вивчення духовних дисциплін у навчальних закладах світського типу, а також духовних навчальних закладах, а також поставила питання про відпрацювання законодавчих механізмів для акредитації дипломів та інших документів, які дійсно визначали б діяльність цих закладів та статус цих дисциплін. В першу чергу це стосується – якщо ми говоримо про систему вищої освіти – включення до переліку cпеціальності “богослов’я” або “теологія” (розглядаються – як альтернативні – обидва варіанти назви. Єдиної думки ще нема, тому що більшість представників Церков вважають, що це повинно бути “богослов’я”, а меншість – що “теологія”).

Напрацювання робочої групи після 10-разового розгляду проблеми на її засіданнях не були даремними. Вони вже були винесені на розгляд міжнародної науково-практичної конференції, яка відбулася 21-22 березня цього року за участю представників ВРЦ, освіти, Академії педагогічних наук, фахівців НАН і яка прийняла резолюцію під назвою “Духовна і світська система освіти. Спеціальні завдання в умовах українського суспільства”. У ній чітко розписано пропозиції про спеціальність “богослов’я”, про акредитацію навчальних закладів та визнання дипломів, про введення християнської етики у школах, розпочинаючи з початкової і середньої школи і т. ін. Певна проблема існує з Міністерством освіти України: згідно з Конституцією, в Україні Церква відділена від держави, тому не можна запроваджувати викладання у школах релігійних предметів, як і того, щоб у них викладали священнослужителі. Тому спершу повинен бути відкоригований Закон України про освіту, у який має бути внесено положення про приватні релігійні школи, засновниками яких виступатимуть Церкви і релігійні організації. Існують різні варіанти заснування шкіл, як, наприклад, загальноосвітніх, але під патронатом релігійної організації. Але християнська етика повинна бути введена і в чисто світські школи, щоб діти з 6 і вище років могли вивчати її і формуватися.

Мова ж іде не тільки про введення християнської етики, як навчальної дисципліни, але про формування твердої духовної основи, християнської моральності у дітей, починаючи з маленького віку, з дитячих садків, шкіл тощо, тобто про виховний процес.

З іншого боку, і я особливо хотів би це відзначити, що на це ж був націлений Указ Президента України № 279/2002 “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій”, у пункті 2 якого зазначено: “Міністерству освіти науки України, Державному комітету України у справах релігій разом з Академією педагогічних наук України за участю церков і релігійних організацій розробити пропозиції щодо впровадження духовно-моральних цінностей у навчально-виховний процес та подати їх у встановленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України”.

Отже база фактично вже готова. Думаю, що якраз ця інтелектуальна основа, напрацьована всіма представниками Церков, державних організацій – Держкомрелігій та Міносвіти, Академія Педагогічних Наук, науковців, людей-фахівців у цій сфері, послужить для підготовки програми, а відтак – реалізації на практиці. Комітет цілком є за те, щоб було введено обидві позиції – теологію чи богослов’я у вищих навчальних закладах і християнську етику – у середніх.

– Наступне запитання стосовно практичного впровадження предмету “Християнська етика”. Якщо у загальноосвітній школі навчаються визнавці різних конфесій, то чи матимуть вони вибір, хто їм викладатиме цей предмет, або чи буде він для них факультативом?

– Розглянемо два варіанти. Перший варіант простіший і його можна запровадити на першому етапі. Це факультативне відвідування, коли батьки чи діти, якщо вони вже більш дорослі, мають право вибору: йти чи не йти на це заняття, пов’язане з християнською етикою. Але ми підійшли трохи ширше, тобто предмет християнської етики буде адаптованим, тобто це не буде нав’язування якогось одного релігійного напрямку: православ’я, наприклад, чи католицизму, протестантизму і т. ін. Ми опрацювали багато навчальних посібників різних конфесій і за погодженням представників різних конфесій випрацювали єдиний посібник, який включає практично всі елементи християнської етики, але не містить протиріч між напрямками.

– А як бути визнавцям ісламу чи юдаїзму?

– Ми це питання також розглядали. У світовій практиці існує декілька підходів. Перший: у місцях, де є численні мусульманські чи юдейські релігійні громади, школи, в яких навчається багато їх членів, запроваджують у себе вивчення, відповідно, Корану чи Тори.

Другий підхід: у тих місцях, де визнавців цих релігій невелика кількість, їм надається альтернативна можливість факультативно вивчати положення своєї релігії, тобто моральні цінності, закладені основним Святим Писанням.

Третій підхід запропонували самі юдеї на останньому перед конференцією засіданні ВРЦ: на ближчий час, як спільний для всіх розв’язок, у школах можна було б ввести основи духовного виховання в цілому, не прив’язуючись до лише християнської етики.

Ще один момент: все це дійсне, якщо ми говоримо про виховний процес. Якщо ж говоримо про вивчення релігії – то це вже пізнавальний процес, тож у курсі релігієзнавства можна вивчати і християнство, і юдаїзм, і мусульманство тощо, незалежно від того, до якої конфесії належить аудиторія. Якщо ж аудиторія майже або стовідсотково християнська, то можна надати християнству більше уваги, а іншим – трохи менше, як пізнавальним програмам, але таку ситуацію повинні розглянути фахівці, які формують програми.

Ми стоїмо на тому, що основи християнської етики, богослов’я повинні викладати не священики, а педагоги: вчителі у школах та викладачі у вищих навчальних закладах (хоча, якщо священик має відповідні навички, тобто є викладачем чи вчителем, то теж може це робити).

Інтерв’ю взяв Тарас ГРИНЧИШИН
м. Київ, 28 березня 2002 р.

Див. також:

• Меморандум про співпрацю Міністерства освіти і науки України, Державного комітету України у справах релігій та Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій,
• Наказ Міністерства освіти і науки України “Про внесення змін і доповнень до Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями”