«Кацапи приходили вночі, стукали. Говорили чеченською»: як росіяни спустошили село на Фастівщині
Любомира Ремажевська, Олександр Волошин
Журналісти «Слідства.Інфо» зʼїздили у спустошену Ясногородку на Фастівщині і поговорили з місцевими про те, що відбувається у маленькому селі на сім сотень людей від початку повномаштабної війни.
Дорога до Ясногородки, що за 30 кілометрів від столиці на захід, — неспокійна. На блок-постах уточнюємо, який шлях краще обрати. За привідкритим вікном автівки раз по разу чути вибухи. Всього в 10 кілометрах звідси проходить та ділянка Житомирської траси, де йдуть бої. Дорога веде через поля, тому намагаємося проїхати ці відкриті ділянки якнайшвидше. Аж врешті заїжджаємо в ліс. Дорогу частково перегороджує повалене дерево. І їх таких, посічених та зламаних, чимало.
За лісом починається село. Колись, мабуть, людне перехрестя за вʼїздом зараз нагадує кадри з постапокаліптичного кіно: практично жодної вцілілої будівлі тут немає — невеличкий магазинчик розтрощило, білборд через дорогу розірвало. А від будинків залишилися лише купи цегли та згарища.
Церкві, що стоїть на цьому роздоріжжі, рознесло купол, поруч із нею — розкидані уламки покрівлі та будівельних матеріалів. Хвилин 15 не бачимо жодної живої душі — лише чути, як вітер перекидає уламки покрівлі по той бік шляху, та гучні вибухи з Житомирської траси.
Поруч із церквою вцілілий невеликий двоповерховий будиночок. Поруч стоїть автівка, тож питаємося, чи є хтось. Двері відчиняє отець Роман — настоятель місцевої церкви. Він тут живе разом зі своїм собакою — німецькою вівчаркою Ріком. Також настоятель підгодовує місцевих псів, що прибилися після того, як більшість мешканців покинула село.
Отець Роман добре памʼятає події того дня, коли росіяни розстріляли блок-пост.
«Вони (військові на блок-пості — ред.) не почули, як вийшли танки. БМП і два танки зайшли, розстріляли тут блок-пост. Пʼятеро людей загинуло. Якраз під час цих подій я погуляв з собакою і зайшов до будинку. Ну вони заскочили в село, пройшли в центр, повернулись назад, і знову зайшли», — пригадує він.
У будинку навпроти перехрестя тоді загинула літня жінка.
«Напроти, де зруйнований будинок, жила родина: чоловік з дружиною і старенька мама. Вона почула постріли, підійшла до вікна, її уламком вбило. А чоловік з дружиною в цей час пішли у центр по хліб», — каже він.
А вже наступного дня російський снаряд влучив у церкву. Священика врятувала фактично сама церква, яка прийняла удар.
«Ми знаходились тут на території, за храмом. Приїхали ще друзі. Чуємо, щось свистить. Я як стояв, так і упав, інші присіли там біля тину. І дві ракети. Якби вони не попали в купол, то, мабуть лягли б метри 4-5 біля нас», — розповідає він.
Далі, за його словами, близько восьми днів у селі не відбувалося активних бойових дій. Але його постійно обстрілювали.
«Прилітало постійно. Тут в Ясногородці будинків 30 згоріло, а пошкоджених — я навіть не знаю, скільки. Навіть вчора (28 березня — ред.) там, де дерева, горіли… три пожежі було — то «градами» накривали. Декілька днів підряд. Били всім, що є. Окрім авіації, мабуть. «Гради», артилерія, гармати, танки, ракети, міномети», — розповідає отець Роман.
Погоджується показати місцеву церкву — ту, у яку влучила ракета. Каже, що вона була найгарнішою на Макарівщині. Торік зробили новий дах, адже старий підтікав. А ще недавно храм розписали — цим займався художник із Луганщини, який у 2014 році покинув свою домівку через бойові дії на Донбасі. Від потрапляння в купол двері вигнуло, тож доводиться їх підпирати, аби не зайшли чужі.
Внутрішнє убранство храму знищене, розписи — потрощені. Замість купола у стелі зяє діра, а на місці ликів — тріщини, із яких звисає мінеральна вата. З підлоги на це все сумно дивиться самотнє око когось із святих.
Попри те, що в Ясногородку і досі влучають російські снаряди, священик не збирається покидати село.
«Знаєте, від себе не втечеш. «Де серце ваше, там і багатство ваше», розумієте. Те, чим ви живете — це і є справжнє ваше багатство. Не гроші, машина. Тут моє серце», — каже отець.
Щодня йому пишуть і дзвонять віряни. Хоча звʼязку немає, на другому поверсі його помешкання вдається інколи зловити мобільний сигнал. Хтось потребує розради. Деякі просто спитати, чи живий.
«Пишуть: хоч «плюсик» надішліть, будемо знати, що ви в порядку», — каже настоятель.
Сам отець Роман роздає гуманітарну допомогу: щось підвозять місцеві депутати та волонтери, щось — віддає із власних запасів. Каже, що підгодовують місцеві. Правда, залишилося їх не так багато — близько тридцяти людей із колись майже 700.
Поки розмовляємо, до церкви підʼїжджає автівка, з неї двоє чоловіків починають вивантажувати продукти. Питаємо у місцевих, куди не варто їхати. Один із них каже: «Можете проїхати до центру села, але там дорогу сильно побило. А от в бік ферми страусів (у Ясногородці розташовувався контактний зоопарк та страусяча ферма — ред.) їхати не варто — там у дорозі застрягло дві нерозірваних міни; та й стріляють з того боку сильно».
На тому ж перехресті бачимо фактично пустир — раніше на його місці стояли будинки, тепер там руїни та пустка. У полі за будинками — три величезні вирви, глибиною метрів зо пʼять. Навпроти цих будинків — зруйнована прямим влучанням російського снаряду заправка.
Погода стрімко змінюється — здіймається сильний вітер, який підіймає хмари піску та жбурляє просто через перехрестя величезні шматки металу із покрівель зруйнованих окупантами будинків. Починається злива.
Під дощем просуваємося вглиб села. Навколо — покинуті та порожні хати. Деякі зруйновані. Деякі — із затягнутими плівкою вікнами. Щоближче до центру, то вікна ціліші.
Проїжджаємо місцеву бібліотеку. Тут вибите лише одне вікно, і всередині помітні фотографії дітей на стіні; у кімнаті поруч складені настільні ігри та глобус. За бібліотекою на підвісній мийці стоїть забуте дитяче рідке мило. Виглядає так, наче все це полишили нещодавно і мають повернутися.
Повертаємо на одну з вулиць, про яку казали місцеві, і на лавці бачимо літню жінку. Каже, що приїхала до села та залишилася — сама ж мешкала у Києві. Виглядає її сусідка Надія, вона розповідає, що російські снаряди прилітали до сусідів у город, і погоджується провести нас до них. Показує, як уламками посікло вікно.
Далі проводить до сусідів. На городі сліди від кількох вирв; їх уже засипали землею. Поруч лежить покручений велосипед. Замість сараю — лише купа дощок та уламків металу. Однак будинок більш-менш цілий. Всередині нас зустрічають господарі — літнє подружжя Надія та Павло. Розповідають, що активні бойові дії розпочалися у селі майже відразу після початку повномаштабної війни.
«Танки проїхали тут 25 числа (лютого — ред.), колона російських танків. Наступного дня вже хата згоріла там у кінці села. І оце бомблять, і бомблять, і бомблять», — розповідає жінка.
Близько двох тижнів тому постраждало й їхнє обійстя.
«Хвилею вікна повибивало. А ми в хаті були. Відразу бомбануло, вона (дружина — ред.) каже «йдемо в погріб», — розповідає Павло. — По шиферу лупити почало. І всі вікна повилітали. Ми вже з хати нікуди не виходили, я зранку подивився… пішли у підвал, там до 5-ї ранку ми сиділи тої ночі».
Каже, врятувало хату те, що він напередодні поставив під двері великий шмат металу, тому вони вціліли. Сарай за хатою ж рознесло вщент, та добряче посікло дах. Та крім бомбардувань, до села заходили й самі окупанти. Кілька тижнів тому навіть стукали до хат.
«Кацапи приходили вночі, стукали. Це було десь пів на десяту вечора. До того тарабанили, що страшне, — згадує жінка. — А до сусідки приходили, вона каже, десь годині о другій ночі».
«У них голод почався, їм не було, що їсти там а вони прийшли і стукали у вікно. Говорили чеченською, в неї колега був чеченець, то вона їхню мову трохи розуміє. Вони посвітили у вікно, подивилися, шо там немає що глядіти, накурили, накидали цигарок і потім пішли».
За їхніми словами, до інших сусідів у підвал залізли, і машину відкрили. Згодом окупанти пішли з села. Але обстріли продовжилися і тривають досі.
Подружжя каже, що молодь уся виїхала ще у перші дні; залишилися здебільшого старші люди, які ховаються по підвалах у вцілілих будинках. Самі ж залишаються, поки є можливість, бо «куди нам, старим, їхати», та допомагають Збройним силам України — як можуть.
Поки говоримо, вибухи стають все гучнішими та частішими. Прощаємося та прямуємо у бік ферми, аби дізнатися, чи вивезли тварин.
Згодом місцеві розповіли, що частину страусів випустили, ще частину — вивезли. А частину — зʼїли місцеві, аби не голодувати. На роздоріжжі чоловік вискакує з автівки і махає руками, та кричить до нас: «Стійте! Там накриє! Розвертайтесь!».
Розвертаємося та покидаємо пусте село тією ж дорогою. Схоже, це була найбільш залюднена вулиця Ясногородки, адже дорогою назад не зустрічаємо більше нікого.
