Коментар до Указу Президента України № 279/2002 від 21.03.2002 р. “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков...”

Олексій БРАСЛАВЕЦЬ, Медіа-центр Римо-Католицької Церкви в Україні,м. Київ

21 березня 2003 р. виповнилася перша річниця підписання Указу Президента України, який мав би сприяти остаточному подоланню негативних наслідків тоталітарної політики щодо порушення прав церков (NB! – слово “церква” з маленької букви: так в тексті Указу – тут і надалі зауваження автора) і релігійних організацій. В українському суспільстві, зокрема, цей указ одержав неофіційну назву “Указ про реституцію майна”, хоча власне про безумовну реституцію в тексті самого документа не йдеться.

Власне текст Указу складається з чотирьох основних позицій, кожна з яких, на думку Президента, повинна забезпечити подолання наслідків порушення прав церков (NB! – так в тексті Указу) та релігійних організацій. Крім того, за духом указ передбачає подолання наслідків порушення як матеріальних, так і моральних й особистих нематеріальних прав Церков (NB! – Церква з великої літери, виділення автора) і релігійних організацій.

Для забезпечення поновлення матеріальних прав Указ пропонує ряд організаційних заходів, які повинні тільки створити умови для поновлення порушених в минулому прав релігійних організацій. Наприклад, у п. 1 Указу уряду України пропонується створити міжвідомчу комісію для підготовки відповідних пропозицій та опрацювання механізмів подолання наслідків тоталітарної політики. Крім того, уряд мусить в обумовлений термін (до 1 вересня 2002 року) розробити перспективний план заходів, спрямованих на, зокрема, повернення колишніх культових будівель та іншого церковного майна (в тому числі приміщень). В цьому контексті важливо, що Указ чітко розрізняє передбачені Конституцією України існуючі в нашій країні форми власності на колишні культові будівлі та споруди, які нині є об'єктами права державної або комунальної власності. Тому, на нашу думку, важливо звернути увагу на такі нюанси.

Насамперед, чіткі вказівки розробити певні заходи дані Кабінету Міністрів України як органу, який від імені держави здійснює управління об’єктами права державної власності. Це означає, що тільки стосовно повернення об’єктів, формальним власником яких наразі є держава, релігійні громади можуть звертатися до Уряду України. Або, з іншого боку, Уряд України може вирішувати питання щодо поновлення прав релігійних організацій та/або Церков тільки відносно тих колишніх церковних будівель і споруд, які юридично перебувають у загальнодержавній власності. Таким чином, п. 1 Указу № 279/2002 стосується тільки тих об’єктів, які нині перебувають у віданні центрального Уряду України. Натомість Указ жодним чином не розв’язує проблем стосовно тих колишніх церковних будівель і споруд, які зараз юридично є об’єктами права комунальної власності – тобто, належать органам місцевого самоврядування. Про це свідчить п. 4 Указу № 279/2002, який тільки рекомендує (NB!) органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо відновлення порушених прав Церков і релігійних організацій, зокрема, в частині повернення майна. Оскільки питання розпорядження об’єктами комунальної власності знаходяться поза межами компетенції Уряду України, а належать винятково до компетенції представницьких та виконавчих органів місцевого самоврядування, можна з певністю прогнозувати, що навряд чи теперішні власники колишніх церковних будівель добровільно прислуховуватимуться до рекомендацій і поспішатимуть також добровільно повертати майно релігійним громадам, поновлюючи тим самим їхні порушені майнові права. Тому вважаємо, що оскільки Указ не передбачає конкретних механізмів поновлення порушених майнових прав релігійних організацій, то його ефективність, з одного боку, є сумнівною, а з іншого боку – в умовах загального правового безкультур’я, – може призвести до конфліктних ситуацій, про що додатково можуть свідчити нещодавні події навколо окремих сакральних споруд у Києві (йдеться, зокрема, про несанкціоноване “відчуження” приміщень Іонівського та Введенського монастирів).

Крім того, напевно можна стверджувати, що “рекомендаційний” характер цієї норми Указу надає можливість чиновникам органів місцевого самоврядування зловживати службовим становищем й вибірково підходити до питання повернення окремих об’єктів комунальної власності окремим громадам (NB!) – достатньо порівняти, наприклад, ситуацію з католицьким храмом святого Миколая у Києві, приміщення якого вже кілька років руйнується, однак, незважаючи на звернення релігійної громади, тим не менш не повертається в її розпорядження.

Звичайно, великий інтерес викликає четвертий абзац п. 1 цього Указу, який передбачає резервування та фінансування в бюджетах на 2003 та наступні роки видатків, пов’язаних з реалізацією Урядом відповідного плану заходів. Зазначимо, що аналіз цього аспекту потребує додаткового більш ґрунтовного вивчення, однак, беремо на себе сміливість припустити, що в бюджеті на 2003 рік ця норма Указу навряд чи була врахована.

Дві інших норми повинні, за задумом автора Указу, поновити соціальний статус релігійних організацій та Церков. Так, п. 2 Указу приписує Міністерству освіти і науки України за участю інших зацікавлених сторін розробити пропозиції щодо впровадження духовно-моральних цінностей в навчальний процес. Вважаємо, що ця норма Указу була виконана лише в частині опублікування Наказу Міністерства освіти і науки України “Про внесення змін і доповнень до Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями” № 280 від 29.04.2002. Одночасно цей наказ скоріше не розв’язує, а поглиблює проблеми й суперечності (або, принаймні, ставить більше запитань, ніж дає відповідей) стосовно існуючих сучасних відносин між Церквами (релігійними організаціями) і державою в царині освіти й інкорпорації богословської освіти в освітню систему України. Про ці суперечності та проблеми в контексті наказу № 280 Міністерства освіти і науки неодноразово писала як світська, так і церковна преса (в тому числі греко- та римо-католицька. Дивись, наприклад, такі джерела:

1. Зеркало недели. – 2002. – № 38 (413). – 05 октября (світська газета).
2. Вірую. – 2002. – №№ 23-24. – листопад (газета Української Греко-Католицької Церкви).
3. Вірую. – 2003. – № 1. – лютий (газета УГКЦ).
4. Нова Зоря. – 2002. – № 34 (щотижневик УГКЦ).
5. Парафіяльна Газета. – 2002. – № 31. (щотижневик Римо-Католицької Церкви)

Стосовно ж п. 3, згідно з яким Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення запропоновано забезпечити широке висвітлення в ЗМІ заходів, передбачених цим Указом, то наразі складається думка, що на тлі відсутності видимих наслідків дії цього Указу годі сподіватися широкого висвітлення цих наслідків.

Підсумовуючи сказане зазначимо, що проаналізований Указ Президента є скоріше декларацією про добрі наміри, аніж дієвим документом, спроможним створити справжнє демократичне правове поле, яке виступатиме гарантією “остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій”.