Мирослав Маринович: «І саме в цьому згущенні світового зла й буде отримано над ним остаточну перемогу»
Іван Швед
Сьогодні наш співрозмовник Мирослав Маринович – член-засновник правозахисної Української Гельсінської групи (1976), колишній політвʼязень радянського режиму (1977—1987), засновник та голова амністійного руху в Україні (1991—1997), філософ, релігієзнавець, публіцист, проректор Українського Католицького Університету. Він – людина, що вмістила в собі кілька епох: дисидентського руху, революціонерів-романтиків і людей, здатних на велику жертву заради Бога та України. Тому розпочнемо із дисидентства.
- Яка сила рухала вами в час, коли радянська імперія, здавалося, вкоренилась на віки? І на що тоді надіялися ви – кілька сотень одержимих ідеєю вільної нації інтелектуалів?
- Сьогодні, в час війни, я часом повторюю маловірам, що тепер повірити в перемогу значно легше, ніж у дисидентський час. Бо сьогодні агонія багатоликої, але завжди однакової Російської імперії вже очевидна. А тоді, щоб відчути трупний запах «всепереможного» СРСР, треба було мати особливий нюх. Точніше: тверду переконаність, що система, вибудувана на брехні, ненависті й насильстві, обов’язково западеться. Бо зло може вигравати багато битв, але війну воно обов’язково програє. Чи ж не цю віру ще задовго до дисидентів мав, скажімо, патріарх Йосиф Сліпий? Ніхто з нас не знав, коли це станеться, і я особисто в таборі не мав певності, що станеться це за мого життя. Але отой запах уже було виразно чутно, а тому саме в таборі я сформулював мотто своєї політичної надії: «Я не знаю, скільки ще генсеків має прийти після Брежнєва. Але я вірю, що врешті-решт прийде той, хто, прагнучи порятувати комуністичну систему, остаточно її погубить». До приходу Горбачова тоді ще лишалося кілька років…
- Що відчували ви, коли неймовірне в головах абсолютної більшості українців стало очевидним на нашій землі, і Україна безкровно отримала Незалежність? Чи прозрівали ви тоді, що розпочинається довгий шлях важких випробувань?
- Хоч я і вірив у звільнення України, та коли настав отой великий День проголошення незалежності, то це було для мене неймовірним чудом: «Невже це сталося ще за мого життя?!». Вражала передусім ота безкровність: Україна здобула свою незалежність Актом Верховної Ради 24 серпня 1991 року й підтвердила її розчерком пера 1 грудня 1991 року. Втім деякі старші борці за волю України стверджували тоді, що Росія так просто Україну не відпустить, і за нашу незалежність нам іще доведеться заплатити кров’ю. Мені ж хотілося вірити, що людство вже помудрішало й такої війни не допустить. Тепер визнаю, що мої старші побратими були далекогляднішими. Проте водночас у мене не було відчуття, що відтепер ми маршируватимемо у своє майбутнє урочисто, як на параді. Мало того, в ті перші місяці незалежності я почувався Кассандрою, яка в час загального радісного торжества бачить виразні небезпеки. І причиною цієї тривоги було передусім те, що прагнення незалежності в народі не доповнювалось розумінням того, як можна її утвердити й захистити.
- Чи ставили ви духовний діагноз нашому суспільству, коли в час правління Леоніда Кучми в Україні вкорінювалася олігархічна модель держави? Якщо так, то який?
- Передусім я скептично ставився до надії побудувати якісно іншу державу в Україні за умови, коли в наших головах зберігаються креслення старих державних конструкцій. Первинною для мене була не політика, а ментальність людини, її духовний світ. На словах люди промовляли антикомуністичні гасла, але моє «табірне» око відразу помічало, що їхні навички і ментальність усе ще залишалися радянськими. Тоді й визріло в мені бажання осмислити тодішній час і наші завдання, що й вилилось у написання моєї програмної статті «Україна на полях Святого Письма», яку в квітні 1990 року опублікувала дрогобицька «Галицька зоря». Там і містився головний для мене діагноз тодішнього українського суспільства, який лише розвинувся в часи Леоніда Кучми: «Дехристиянізація наших душ, мислення і світосприйняття стала доконаним фактом». І головне мотто тієї статті було таким: ми мусимо пройти через преображення наших душ, бо без нього не буде преображення нашої країни. І сьогодні можна постфактум зважитись на висновок: війни могло б і не бути, якби народ після 1991 року свідомо пішов Божим шляхом.
- Помаранчева революція на якийсь час відкрила в українцях те найкраще, що характеризує Божу подобу. Чому, на вашу думку, так сильно засвітившись, ми так швидко почали тьмяніти, що в значній масі підтримали ідею бандитської держави?
- Справді, у час Помаранчевої еволюції у мене було відчуття, що Господь відхилив перед нами невидиму завісу й показав нам: «Ось таким народом ви можете бути!», тобто таким здруженим, натхненним і чистим. А тоді закрив завісу, й виявилося, що ми Йому тоді не повірили. Бо почасти таки повернулись у звичний нам світ компромісів зі злом. Проте ця революція не була даремною: вона все-таки була революцією духу. Просто маємо розуміти: великі вершини не можна взяти з одного разу, а тому кожна спроба – на вагу золота. І Революція Гідності не була б настільки переможною, якби не духовний досвід революції Помаранчевої.
- Чи можна дивитися на Революцію Гідності як на іспит, який Бог дозволив нам пройти втретє після того, як ми двічі його провалили? Чи є війна продовженням цього іспиту?
- Що ж, із певної точки зору, нинішню війну справді можна вважати спокутною. Адже впродовж цього 30-ліття ми надто часто, навіть знаючи заповіді Божого Закону, відкладали їх у бік, дбаючи передусім про свої інтереси. І отримавши незалежність як безкровний дар, ми не виявили належну відповідальність за нього і не були на висоті нашого покликання. Проте я не хотів би акцентувати саме на вині людей, хоч і очевидній, бо мені ближчою є візія «зривання семи печатей», що є алюзією до Од. 5:1
-3. Пригасле київське ядро, що світило таким яскравим світлом у Х ст., було згодом запечатане сімома печатями. І так тривало довго, поки Господь не почав зривати їх. У своїй статті «Воєнні нотатки між рядками Святого письма» я детальніше описую ці етапи зривання, і через нинішню війну, як мені здається, Господь зриває останню печать нашого поневолення. А раз так, то це сповнює мене певним оптимізмом. Бо це значить, що попри різні наші пороки ми все-таки успішно проходимо цю школу Господньої педагогіки. Інакше Він зрікся б нас іще на самому початку. Це також означає, що кожен етап звільнення важливий і наближає нас до кінцевої мети.
- Чи хотіли б ви сьогодні щось додати до цієї статті чи відняти?
- Відняти – точно ні; лише додати. Бо само Святе Письмо невичерпне. Цими місяцями інтригує мене те, як світові політики своєю поведінкою доповнюють відому Ісусову притчу про розбійників і самарянина (Лк. 10:29-37). Один перехожий (тобто умовний політик) сказав собі: «Я мушу триматися здаля, щоб нападник не подумав, що я йому чимось загрожую». Інший подумав: «Треба посприяти припиненню насильства, але так, щоб нападник зберіг своє обличчя і міг з честю вийти з бійки». Знайшовся навіть такий, що подумав: «А якщо я крадькома моргну нападникові, то потім він поділиться зі мною майном убитого чоловіка». Але, на щастя, трапився тому чоловікові й такий, що сам відкрито подав йому засоби для самозахисту, не зважаючи на погрози нападника, та ще й кинувся переконувати інших перехожих, щоб допомогли жертві розбійника. А тепер кожен хай упізнає себе серед них сам і при цьому зізнається, хто ж насправді був тому атакованому чоловікові ближнім?
- Що, на вашу думку, чекає на Україну по завершенні війни?
- Передусім скажімо собі, що ця війна не є лише бездумною примхою кремлівського карлика. Так як розпад Союзу не був помилкою Горбачова. І навіть якщо й визнати дії Путіна безумними, то це той варіант, який окреслюється народною приказкою: «Коли Бог хоче когось покарати, то відбирає в нього розум». Тому в Україні сьогодні реалізуються не плани Путіна, а плани Бога, який єдиний є Господом історії. Кажучи про війну в Україні, Пітер Померанцев відзначив щось дуже важливе: «Саме завдяки такій концентрації катаклізмів у місці, де згущується світове зло, Україна народжує свої антидоти… Україна – це місце, де невидиме стає явним». І саме тому, що в цьому місці концентрується зло світового масштабу, ми маємо справу не лише з локальним конфліктом між двома народами, а з подією рівня Армаґеддону. І саме в цьому згущенні світового зла й буде отримано над ним остаточну перемогу. Тому уявити собі, якою буде Україна по цій війні, неможливо через те, що не можна уявити собі, як виглядатиме світ узагалі. Можна сказати лише одне: Україна обов’язково стане важливим елементом майбутньої конструкції світу.
