Митрополит Київський і всієї України Епіфаній: «Ми не хочемо особливих умов і не прагнемо бути державною церквою»
Як ви пояснюєте високий рівень довіри до Церкви в українському суспільстві?
— Це можна пояснити набожністю, чи, як кажуть світською мовою — релігійністю нашого народу. Українці традиційно більше відвідують богослужіння та беруть участь у церковному житті, ніж, приміром, наші північні сусіди. Церква пройшла випробування і в боротьбі з радянським державним атеїзмом, і в боротьбі за своє становлення в незалежній Україні. Люди сприймають її як свою, близьку до народу. Власне, з цим пов’язана і та шалена боротьба, яку Московський патріархат веде в Україні. Там розуміють, що Церква відіграє значну роль у нашому суспільстві, а тому щосили намагаються хоч якось зберегти свій вплив.
Західний світ іде шляхом секуляризації, в Європі, особливо Західній, авторитет католицької церкви і протестантських конфесій падає. Молоді українці — як правило, ті з них, що мають непогану освіту і досвід життя за кордоном, — скептичні щодо релігійності своїх співвітчизників. На думку багатьох із них, релігія — це атавізм. Якої ви думки про цю «моду»? Де місце Церкви у ХХІ столітті?
— Немає нічого нового під сонцем. Подібні рухи вже були і в минулому. Згадаймо хоча б прихід до влади більшовиків і їхню боротьбу з «релігійними атавізмами». До чого це призвело? До масового терору та жахливих репресій. Хоча і тоді посилалися на освіченість.
Нині ми спостерігаємо процеси, які можна назвати кризою духовності. І якщо на наших теренах це виявляється здебільшого у високому рівні злочинності, корупції, наркоманії, асоціальному способі життя тощо, то у західному світі ситуація трохи інша. Там існує намагання позбутися Церкви на тлі певних економічних та соціальних досягнень. Але це утопія. Людина ніколи не зможе повністю знищити частину себе — свою духовну складову. Причина ж кризи усюди однакова: це гріх, який діє в нас, і вилікуватися самостійно від нього ми не зможемо. Саме для того щоб допомогти нам у цьому, Господь і заснував Церкву. Місце ж її у ХХІ столітті залишилося там само, де і було у І столітті — в серці людини, в її світогляді, вчинках та ставленні до ближніх.
Якою є стратегія ПЦУ в інформаційній війні? Російська пропаганда, панічні настрої, ковід-дисидентство, конспірологічні теорії — усі ці явища не оминають і церковних кіл. Як ви їм протидієте?
— Наша стратегія дуже проста: показувати правду та ефективно й зрозуміло доносити її до суспільства. Машина російської пропаганди працює проти нас уже не одне десятиліття, але ми навчилися протистояти, і кількість вірян нашої Церкви увесь час збільшується. Про це говорять усі авторитетні соціологічні дослідження на цю тему. Деструктивним явищам в інформаційному полі намагаємося протидіяти, зокрема, спростуваннями міфів і облуди в соціальних мережах та підтримкою об’єктивних медичних і соціальних медійних ініціатив.
Добу, в якій ми живемо, все частіше починають називати «новим середньовіччям». Чи прийде за ним «нове просвітництво»? Чи буде воно християнським за змістом?
— Ось ви щойно говорили про процеси у Європі. Але ж зараз технології надають необмежений доступ до інформації — чому ж ви кажете про «нове середньовіччя»? Практично всі вміють читати, отримання освіти загальнодоступне. То в чому ж корінь проблеми? Можливо, в тому, що просвіта сама собою не змінює людину? Від того, що людина більше знає, вона автоматично не змінюється до кращого — для цього треба працювати над собою у моральній площині. Важко щось достеменно спрогнозувати у нашому мінливому світі. Проте у планах на майбутнє, на мою думку, варто сподіватися на краще й робити для цього усе, що можливо, однак завжди готуватися і до гіршого. Ми, безперечно, і надалі прагнутимемо до просвітництва, заснованого на християнських моральних цінностях, це один із пріоритетних напрямків нашої діяльності.
Як ви оцінюєте нинішній стан ПЦУ: що перешкоджає масштабній розбудові автокефальної Церкви? Скільки парафій ПЦУ матиме за рік, за два? Який би сценарій ви назвали оптимістичним, а який песимістичним?
— Наразі ми активно працюємо над розбудовою і становленням наших інституцій. Однак я не вимірював би результат саме у кількості парафій, адже для нас передовсім мають значення люди, а не будівлі. Хоча й кількість храмів у нас збільшується. Думаю, що з часом, коли ми все ж здолаємо пандемію — а ми її неодмінно здолаємо, — відбудеться і нова хвиля переходів громад із Московського патріархату. Цей процес неминучий, хоч може відбуватися не так стрімко, як нам цього б хотілося. Зрештою, у випадку ПЦУ я би сказав, що події усе одно розгортаються у турборежимі, бо зазвичай для розв’язання подібних церковних питань минало значно більше часу. Приміром, РПЦ, яка зараз понад усе намагається протидіяти нашому визнанню, очікувала на своє власне визнання майже півтора століття. Метою і найоптимістичнішим сценарієм я вбачаю об’єднання більшості православних громад України навколо нашого автокефального Київського престолу. І це цілком реально, щоправда, потребуватиме часу та значних зусиль.
Але я переконаний, що з Божою допомогою ми зможемо цього досягти. Вже зараз я чую, що багато хто хотів би доєднатися, однак боїться з огляду на масовий і показовий тиск, який Московський патріархат влаштовує по кожному переходу. Це і цькування, і величезна кількість судових позовів, на які звичайні громади невеликих міст і селищ не мають ресурсів повноцінно відповідати. Проте за мудрим промислом Божим зараз час працює на нас, і наші антагоністи не зможуть постійно підтримувати свій тиск. Тож невеличкими кроками ми поступово все одно досягнемо утвердження правди й справедливості. Я не кажу, що Московський патріархат повністю припинить своє існування в Україні, ні, — в найближчій перспективі цього точно не буде. Однак вектор і динаміка, з якою віряни в Україні роблять свій вибір, однозначні й очевидні. Що раніше представники Московського Патріархату в Україні приймуть цю незручну для них правду, то краще, у тому числі і для них самих.
Чи сприяє нинішня влада розбудові ПЦУ?
— Я би сказав, що центральна влада нам не заважає, і це вже дуже добре. Більшого ми і не просимо. Ми не хочемо особливих умов і не прагнемо бути державною Церквою. Рівне ставлення цілковито нас влаштовує, хоча питання національної безпеки у випадку релігійного впливу країни-агресора все одно залишається. І як показує ситуація в Криму й на Донбасі, це далеко не другорядне питання. Також на місцях нерідко ми бачимо прояви свавілля, коли регіональні чиновники відверто блокують втілення законного права громади на зміну юрисдикційної належності. Це викликає у нас занепокоєння й сподівання, що найближчим часом ситуація зміниться. Про судову гілку влади в контексті релігійних питань, мабуть, уже знає вся країна. Судді одного загальновідомого суду Києва, які, згідно з оприлюдненими аудіозаписами, найімовірніше, з особистих мотивів приймають рішення на користь Московського патріархату, вже стали джерелом мемів у релігійному середовищі. Хоча для всіх очевидно, що це насправді зовсім не весела історія, а неприпустиме явище.
Як сприймають ПЦУ у православному світі? Які помісні Церкви готові завтра визнати нашу автокефалію?
— Якщо говорити про православний світ, то зараз є два його варіанти: реальний і альтернативний. Альтернативний — це «потьомкінські дєрєвні», у справжності яких Москва хоче усіх переконати. Так, ми чули, що начебто «томосу ніколи не буде», потім — що «з підписами проблема», згодом — що «не буде наступного визнання», а потім ще одного, потім — що воно нібито «неповноцінне» і так далі. А що на практиці? Все це розбивалося об реальність, і наші опоненти переходили до «дискредитації» наступного випадку, забуваючи, що нещодавно казали те саме про попередній. У реальності ж процес іде, за церковними мірками, доволі жваво, всупереч величезним потугам Москви його заблокувати. Наразі ми маємо визнання уже чотирьох помісних церков: Константинопольського патріархату, Александрійського патріархату, Церкви Кіпру та Елладської церкви. З іншими церквами у нас теж відбуваються перемовини, консультації і подекуди співслужіння. Не кажучи вже про неформальні контакти. У ситуації з визнанням час знову грає на нашому боці, адже, окрім російської церкви, жодна не розірвала Євхаристійного спілкування (співслужіння зі спільним причастям, яке є ключовим виразником православної єдності) з тими, хто нас визнав. А раз не розірвали, значить, щонайменше опосередковано визнають їхню і, відповідно, нашу правоту. Оскільки, згідно з церковними канонами, той, хто продовжує співслужіння з порушником канонів, сам стає порушником канонів, то очевидно, що інші церкви офіційно такого порушення не бачать.
З початком пандемії можливість повноцінних контактів скоротилася, але вони, звісно ж, не припинилися. Я не озвучуватиму зараз, із ким саме і на якому рівні ми контактуємо та від кого очікуємо визнання. Можу лише сказати, що якщо хтось стверджує, що процес можна зупинити чи тим паче відмотати назад, то він або навмисно говорить неправду, або погано розуміється на цьому питанні.
За яких обставин, на вашу думку, вплив УПЦ МП в Україні міг би знизитись до мінімуму?
— Для початку потрібно просто називати речі своїми іменами. Я вже згадував про сумнозвісне рішення одного з судів. Так от, це рішення стосувалося найменування структури, яка чомусь панічно боїться своєї правдивої назви — «Російська православна церква в Україні». Хоча насправді вона відповідає і їхньому статуту — де вказано, що вони є хоч і самокерованою, але частиною РПЦ, і статутним документам усієї РПЦ і, власне, самій їхній суті. Натомість гібридним чином використовується найменування «Українська православна церква». В одних регіонах вони до цієї назви додають «Московського патріархату», як, наприклад, у випадку статуту Феодосійської єпархії, а в інших, зокрема західних, усіляко цураються цієї приставки. Причина цього очевидна — маніпуляції.
Отже, на мою думку, почати треба з малого — правдивої назви, а далі люди, бачачи правду, поступово самі зроблять вибір.
Свого часу УПЦ КП, а згодом і ПЦУ нерідко закидали певне епігонство до московських практик. Від приходського дрескоду до архітектурного стилю — більшість сучасних українських храмів зводяться у російському стилі. Як би ви схарактеризували зовнішні, естетичні відмінності власне українського православ’я?
— Я не погоджуюся з твердженням, що більшість храмів, які будуються в ПЦУ — московського стилю. За минулий рік я здійснив понад 70 візитів у різні куточки України, зокрема і для освячення храмів, тож маю підстави так говорити. Подібні випадки дійсно бувають, але часто вони стаються через те, що храм проєктувався і закладався, ще коли громада перебувала у Московському патріархаті. Стосовно церковного одягу священнослужителів, то більшість його елементів — загальноправославні, а не московські. І навіть ті, які справді пов’язані з московською традицією, у нас поступово відходять. Як приклад можу навести камилавку (особливий головний убір священнослужителів). Зараз більшість нашого духовенства воліє носити грецьку її версію замість московської, і це без будь-якої особливої вказівки чи тим паче примусу. Також можна згадати про нещодавнє затвердження нашим Священним синодом власного Місяцеслова (церковного календаря із зазначенням днів пам’яті святих і церковних свят). Він уже відображає особливості ідентичності нашої Церкви і позбавлений певних моментів, успадкованих від традицій російського православ’я, коли під виглядом побожності нам нав’язувалися московські імперські стереотипи. Робота у цьому напрямку триває.
Якою ви бачите роль ПЦУ у відбудові і реінтеграції Донбасу? Чи не вважаєте ви критично малою нинішню кількість українських парафій у цьому регіоні?
— На жаль, Донбас, який зараз потерпає від військової агресії, є регіоном багаторічного домінування проросійських сил і Московського патріархату зокрема. Вже на самому цьому прикладі можна пересвідчитися у «ефективності» місіонерської та об’єднавчої діяльності останнього. Це також є відповіддю на запитання щодо невеликої кількості наших парафій там. Я вже тричі бував на Донбасі з часу обрання Предстоятелем, тож можу із власного досвіду сказати, що відбудова й реінтеграція цього регіону є надзвичайно складним завданням. Тут самовіддано трудиться наш архієпископ Донецький і Маріупольський Сергій, працює єпископ Луганський і Старобільський Афанасій, але ресурси неспівмірні. Проте духовенство не опускає рук, а навпаки виявляє неабияке завзяття.
Це вже дає свій плід: громади на Донбасі хоч і повільно, але зростають. Зрозуміло, що йдеться лише про підконтрольні Україні території. Що ж до непідконтрольних, то після виводу звідти російських військових формувань роль ПЦУ полягатиме у служінні та благодійній і суспільній діяльності нашого духовенства. Роз’яснюватимемо й доноситимемо думку про єдність народу України, спростовуватимемо пропагандистські штампи щодо нашої автокефалії, мови, культури та української національної ідеї в цілому. Без насилля, примусу чи залякування, лише з відкритим серцем. Я свідомий того, що це вельми тернистий шлях і на ньому нам ставитимуть перепони, як роблять це зараз із переходом громад, але ми усе одно торуватимемо цей шлях, бо це наш обов’язок і наша Богом дана Батьківщина.
---------------
Митрополит Епіфаній (Думенко) народився 1979 року на Одещині. 1999 року закінчив Київську духовну семінарію, 2003-го — Київську духовну академію. У 2006–2007 роках стажувався на філософському факультеті Афінського університету. 2009 року отримав єпископський сан. 2012-го здобув ступінь доктора богословських наук. 15 грудня 2018-го обраний Предстоятелем Православної церкви в Україні.
Дмитро Крапивенко
