Блог Мирослава Мариновича_image

Блог Мирослава Мариновича

Мій підпис під Хартією – для мене честь

25.12.2012, 14:51
Те, що «Українська Хартія вільної людини» викличе суперечливі емоції, було очевидним від самого моменту її оприлюднення. Більш несподіваною виявилась амплітуда оцінювання цього документа на інтернет-форумах: від цілковитого схвалення до нищівної критики. З пошани до всіх, хто зауважив Хартію, спробую бодай кількома думками вступити у діалог.

Те, що «Українська Хартія вільної людини» викличе суперечливі емоції, було очевидним від самого моменту її оприлюднення. Більш несподіваною виявилась амплітуда оцінювання цього документа на інтернет-форумах: від цілковитого схвалення до нищівної критики. З пошани до всіх, хто зауважив Хартію, спробую бодай кількома думками вступити у діалог.

Схвалюючи остаточний варіант Хартії, я сказав таке: «Поставити свій підпис під цим документом – для мене честь». Я готовий повторити ці слова і сьогодні, навіть ознайомившись із багатьма критичними зауваженнями.

Очевидно, людські реакції залежать від того, якими були їхні очікування.

Одні люди очікували сильного слова про потребу духовного і громадянського випростання людини – і вони його отримали. Про це захоплено писали мені мої друзі та знайомі. З опублікованих текстів можу послатися, скажімо, на виступ Геннадія Друзенка, якому Хартія допомогла у пошуках «ціннісної скелі, на якій можна збудувати новий український дім – Третю Республіку».

Мушу сказати, що укласти текст, який би вдовольнив водночас таких майстрів слова, як Блаженніший Любомир (Гузар), Євген Сверстюк чи Іван Дзюба, нелегко. Тому мене самого дивує, що текст Хартії ми прийняли однозначним консенсусом.

Важче класифікувати міркування тих, хто відчув розчарування. І передусім згадаю Семена Глузмана, для якого Хартія була «його останнім спільним текстом у Групі».

Як член цієї Групи, я вдячний йому за пройдений разом шлях. Його імʼя у складі Групи для багатьох було гарантією чесності й нелукавства. Я готовий був навіть сказати, що нам його бракуватиме, але вчасно схаменувся: Семен Глузман залишається у публічному дискурсі України. І щоб заохочувати суспільство жити за правдою і цінностями, йому не обовʼязково бути членом нашої Групи.

Проте як його друг, яким я себе вважаю ще з дисидентських часів, можу щиро сказати, що вважаю його вихід із Групи помилкою. Втім це крок, який продиктований волею його сумління, а тому не я буду йому суддею. Я не поділяю «етосу поразки», який так виразно прозвучав у його прощальному слові, але водночас вдячний Семенові, що його приязне ставлення до Групи залишає великий простір для дружби та співпраці.

Так само вдячний я і Костянтинові Матвієнку за те, що його критичність щодо Хартії не підважила його вочевидь шанобливого ставлення до Групи. Наскільки ж виграє його текст у порівнянні з тими розмашистими «вироками», що їх виносять на адресу Групи деякі часті бувальці інтернет-форумів!

Утім із кількома тезами п. Матвієнка погодитись я все-таки не можу. Передусім я маю застереження щодо того, що «головною причиною суспільних негараздів є щораз гірша якість влади» (від чого ми, члени Групи, начебто абстрагуємось). Але в тому-то й річ, що якість влади для мене не причина, а наслідок! Тобто наслідок глибинної кризи духу, що призводить до деградації як влади, так і тих, хто цю владу мав би контролювати. Ініціатива «Першого грудня» обʼєднала людей, які переконані, що «всі виразки нашого суспільства є лише проекціями головної проблеми — замулення нашого духу». Отже, докоряти нам, що ми не діємо з іншої світоглядної платформи, не зовсім справедливо.

Я погоджуюсь із Костянтином Матвієнком, що існує «суспільний запит на зміни», проте висновок, що учасники Групи «не задовольнили цей запит – не взяли на себе відповідальність, не окреслили шляхи суспільних трансформацій», як на мене, повисає в повітрі.

По-перше, ми не могли й не хотіли облаштовувати новітній Смольний, щоб стати керівниками суспільної революції. Висновок п. Матвієнка зроблений за логікою суспільно-політичних рухів, тоді як духовні трансформації починаються з людського серця і лише з нього.  Запропонована нами Хартія – це запрошення подивитися на проблеми України не зі звичної, соціополітичної перспективи, а з радикально іншої – духовної. У цій перспективі шляхи виходу з кризи, за означенням, будуть інші.

І ось ілюстрація цього. Пан Матвієнко пише: «Як відомо, все принципово нове народжується з хаосу». Так, це типова соціополітична формула. Духовна ж формула інша: «Все принципово нове народжується з жертви». Не вдаючись у розлогі богословські аргументації, скажу, що саме з жертвою Агнця повʼязана відома фраза: «Ось, нове творю все» (Об. 21:5).

Я щиро хотів би відгукнутися на аналіз Хартії, зроблений Юрієм Чорноморцем, оскільки поважаю цього небайдужого й талановитого богослова. Проте його текст містить методологічну хибу, яку я не зміг обійти: автор спершу переформульовує нашу позицію до часом невпізнаваного вигляду, а тоді її критикує. Моя аргументація зводилась би до постійного виправляння авторського тлумачення наших дій.

Ось приклад. Юрій Чорноморець докоряє авторам Хартії, що в ній багато мовиться про свободу, але пропущено мотивацію солідарності: «Щось пропущено, і тому я би після  ҅Хартії вільної людиниʼ думав про  ҅Хартію солідарностіʼ. Саме останньої не вистачає українському народові. Індивідуалізму у нас повно було в історії, і це вже довело нас до прірви. Ми або індивіди і наша хата скраю. Або натовп. А потрібно, залишаючись індивідами, налагодити зв’язки солідарності, інститути спілкування».

З думкою про потребу солідарності я цілком згоден – про це йдеться чи не в кожному моєму тексті, з яким я виступив за цей рік як член Групи. Та і в самій Хартії важко не зауважити цілих пасажів, у яких ідеться про потребу взаємної підтримки. Знайти їх – справа кількох хвилин. Інша річ, що ті думки висловлено інакше, ніж би їх висловив п. Юрій. Що ж, на це нема ради, і я гаряче заохочую його таки написати «Хартію солідарності». Це буде прекрасним доповненням наших зусиль.

Найпоширеніший докір відвідувачів інтернет-форумів полягає в тому, що ми, як і належиться «декабристам», «бесконечно далеки от народа». Мовляв, Хартія «не переконує». І навіть заслужені соціологи стурбовані, що цей документ не підтримала б більшість населення України.

Але ж саме ці соціологи і сформулювали висновок про те, що в Україні сформована «аморальна більшість»! Як можуть ті люди підтримати Хартію, якщо вона закликає їх чинити те, що для них є абсолютно програшним: жити чесно? Чи може такий документ переконати їх?

Ні, не більшість українського народу стане нашими прихильниками. Як сказав недавно у Ґнєзно чеський професор Томаш Галік, «все нове і творче виходить із очевидної меншості».  Ось чому моя надія на те, що спершу поодинокі люди визнають слушність нашої аргументації (або дійдуть тих самих висновків взагалі без нас), а потім знайдуть одне одного у загальному морі зневіри й обʼєднаються у «критичну масу» майбутнього суспільного преображення.

А частина людей й далі сидітиме біля своїх компʼютерів, пробігаючи очима Хартію чи подібні до неї тексти, і зневажливо констатуватиме: «Ні, мене це не переконало». Що ж, я мушу це прийняти, бо й сам повторюю цю фразу не раз, реагуючи на тексти інших людей: «Мене це не переконує». Але від того, що такий висновок робитиме чимало людей, не міняється моя віра в те, що саме ті кроки, що їх окреслено в Хартії, можуть вивести нас на шлях порятунку.

І, нарешті, згадаю про мову Хартії, яка також викликала суперечливі оцінки. На думку одних, Хартія «написана дуже простою і правильною мовою. Тут немає завчених західних або східних формулювань. Вона викликає довіру навіть на рівні стилістики» (Геннадій Друзенко). Для інших «текст епохи шістдесятих минулого століття виявився нудним» (Семен Глузман).

Що тут скажеш? Я радий, що Хартія промовила до одних, і мушу змиритися з тим, що вона не зачепить душу інших. Однак «несучасність» мови для мене не є мірилом її важливості. Це саме той випадок, коли справедливо буде сказати: «Нове – це добре забуте старе». Чи є заклик Солженіцина «Жить не по лжи», сформульований 50 років тому, застарілим і нудним? Не думаю. Я вже не кажу про ті євангельські перлини, яким уже дві тисячі літ, проте від яких у мене й зараз дух перехоплює, як-от, для прикладу: «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» чи «Хто з вас без гріха, – нехай перший кидає у неї камінь!».

Я свідомо згадую святу для мене Книгу, оскільки це дає мені нагоду повторити щось дуже важливе. Ніхто з членів Групи не домагатиметься від суспільства, щоб відтепер усі ми жили на цьому світі, керуючись виключно нашою Хартією. Вона є лише нагадуванням про ту одну-єдину «Хартію», яка дана нам раз і назавжди, – я маю на увазі, звичайно ж, «Хартію» Божих заповідей. Слухатися її – нам за честь, іти за нею  – нам на спасіння.

Тому все, що ми робимо, – це творення нагод, щоб привернути увагу суспільства до того виміру буття, що його модерність проголосила відсталим та архаїчним. Не треба бути істориком, щоб зауважити: як тільки диктатори чи завойовники здобували контроль над суспільством, перше, що вони робили, – це руйнували моральну основу попереднього ладу. Адже саме в ній була духовна сила, яка уможливлювала спротив.

Проте все мінялося, коли моральну основу було зламано. Тоді найважливішим ставало переконати людей, що головним є гроші і влада, в той час як мораль – це кумедна забавка для святенників. Отже, схиляння людей до думки, що духовна сфера – це щось відстале й несуттєве, є важливою частиною лукавої гри, яку веде з нами влада і на яку ведуться всі, що хоче бути обманутим.

Хай же не станеться так із тими, хто читатиме ці рядки!

Останні новини

Вчора