Між молотом і ковадлом

Православна церква в Лівобережній Україні під час гітлерівської окупації

Діяльність православної церкви в Україні за часів німецько-фашистської окупації досі залишається малодослідженою. До її вивчення зверталися переважно представники української діаспори Д. Бурко, І. Власовський, О. Воронін та ін. Проте більшість згаданих авторів брали безпосередню участь у змальованих ними подіях, а тому їхні праці позначені певним суб’єктивізмом. Архівні матеріали, які лише віднедавна стали доступними для дослідників, дають змогу заново розглянути складну проблему, що виходить далеко за межі суто наукового інтересу.

Внаслідок ірраціонально жорстокої боротьби більшовицької влади з релігією напередодні Другої світової війни на землях України, які входили до складу СРСР, функціонувало трохи більше десятка православних громад. Величезну кількість духовенства було ув’язнено, не лишилося жодного правлячого єпископа. Але, поза сумнівом (і це опосередковано визнавали партійні функціонери), переважна більшість населення залишалася релігійною. Німецько-фашистський окупаційний уряд намагався активно використовувати релігійний чинник для зміцнення «нового порядку» на загарбаній території. Окупаційна влада досить швидко дає дозвіл і певний час не перешкоджає відкриттю храмів, створенню церковних рад та релігійних відділів при міських управах. Вщерть заповнені щойно відкриті церкви не тільки промовисто продемонстрували «досягнення» сталінських «безбожних п’ятирічок», але й викликали подив, а згодом і занепокоєння окупантів. Спочатку вони поблажливо спостерігають за бурхливим відтворенням православних парафій. Те, що православні на Лівобережжі, як і в усій Україні, відразу поділилися на дві юрисдикції — автокефальну і автономну (остання визнавала зверхність Московського патріархату) — цілком відповідало інтересам окупаційної влади, яка небезпідставно остерігалася консолідації населення на будь-якому грунті й надзвичайно активно інспірувала всілякі поділи та конфлікти.

Організація парафій УАПЦ розпочалася уже восени 1941 р. Провідну роль у ній відіграли ті діячі українського автокефального руху, які під час сталінських репресій емігрували за кордон і тепер поверталися слідом за наступаючими фашистськими військами. Найбільш активно автокефальні громади утворювалися на Полтавщині та Харківщині. Так, у Полтаві на початку жовтня виникла церковна рада, що зареєструвала духовенство і сприяла відкриттю церков у містах області. Загалом на Полтавщині на кінець грудня 1941 р. відновили діяльність 74 храми (Див.: Державний архів Полтавської області. Ф. 4085, оп. 4, спр. 95, арк. 5). З січня 1942 р. почало функціонувати єпархіальне управління на чолі з протоієреєм О. Лотоцьким. Власного єпископа Полтава не мала. Згодом на території області оформилася ще одна єпархія УАПЦ — Лубенська, яку очолив єпископ Сильвестр (Гаївський). До неї входило близько 100 парафій. Стільки ж громад налічувала і Дніпропетровська (Січеславська) єпархія.

У Харкові відродження церкви розпочалося зі створення при міській управі релігійного відділу. Активну участь у його роботі брав колишній голова Всеукраїнської православної церковної ради В. Потієнко. У листопаді 1941 р. після обліку та обстеження почали відкривати храми. Тоді ж митрополит Харківський і Охтирський Феофіл Булдовський приступив до формування єпархіального управління. Йому судилося відіграти помітну роль у тогочасному житті православної церкви на Лівобережжі.

Тим часом екзарха Московського патріарха в Україні митрополита Михайла (Єрмакова) висилають з республіки, і 1924 р. єпископ Феофіл дістає дозвіл у патріарха Тихона на проведення Собору єпископів як вищого органу управління церквою в Україні. Підготовка до Собору збігалася із заздалегідь спланованою ДПУ УСРР акцією з розвалу патріаршої церкви і створення ще однієї паралельної православної структури, незалежної від Москви. Її мали очолити єпископи-українці, але такі, чий канонічний статус не викликав би сумнівів у консервативно налаштованих вірних. Таким чином чекісти намагалися остаточно «розтягти» РПЦ, в якій вони ще вбачали тоді найбільшу загрозу, і відірвати від неї тих православних українців, яких бентежила нетрадиційна хіротонія Василя Липківського. Зрозуміло, що про українізацію церкви тут ішлося найменше, понад це нова церковна структура мала конкурувати з УАПЦ, яка також мулила очі більшовицькій верхівці як у Москві, так і в Харкові.

Після «підготовчої роботи», здійсненої ДГГУ, прихильниками нового церковного угруповання, крім Феофіла, стали ще 4 єпископи, які скликали у червні 1925 р. у Лубнах Полтавської губернії Собор. Понад 20 архиєреїв відмовилися брати участь у цій сумнівній акції. ДПУ оцінило Собор як ліве крило патріаршої церкви, оскільки нова структура ставала на шлях активного співробітництва з радянською владою (Див.: Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГОУ). Справжньою метою угруповання Ф. Булдовського стала боротьба з традиційною церквою і зміцнення позицій т. зв. обновленства, до якого поблажливо ставилася влада і яке підтримувало ДПУ.

Проте розкольники не мали успіху: віруючі розпізнали справжню суть булдовщини. Не виправдали послідовники Ф. Булдовського і надій ДПУ. Утиски та переслідування змусили Феофіла, на той час уже митрополита, переїхати до Харкова, а потім до Луганська. Перед війною він мешкав у Харкові, перебиваючись випадковими заробітками, всіма забутий і покинутий. Війна дала йому змогу повернутися до церковного життя.

У першій половині 1942 р. завершилося організаційне оформлення УАПЦ і на Правобережній Україні. Активну участь у цьому процесі брав архиєпископ Полікарп (Сікорський), якого митрополит Варшавський за підтримки Константинопольського патріарха призначив адміністратором Автокефальної церкви на окупованих землях України.

Тривалий час між Полікарпом і Феофілом не було жодних контактів. Причина полягала не лише у труднощах зв’язку за умов воєнного часу. Очевидно, митрополит Феофіл, не визнаючи канонічності УАПЦ, сам сподівався очолити нову Українську автокефальну церкву. Спосіб проголошення незалежності він не оприлюднював. Лише після візиту до Харкова представника архиєпископа Полікарпа єпископа Мстислава (Скрипника) у липні 1942 р. відбулося об’єднання парафій у єдину УАПЦ. Паралельно розвивалася й Автономна церква, очолювана митрополитом Олексієм (Громадським). На Лівобережжі вона мала три єпархії — Ніжинську, Полтавську та Чернігівську. Автономістські парафії функціонували переважно у містах. У Полтаві їх було три, у Кременчуці їм належали майже всі храми.

Водночас у Харкові Автономна церква не набула значного поширення. Влітку 1942 р. групі духовенства та вірних вдалося створити єпархіальну раду, очолювану священиком С. Стилецьким, та відвоювати чотири храми. Митрополит Феофіл, зі свого боку, розробив систему заходів проти посилення впливу автономістів і вів з ними відчайдушну боротьбу (Див.: Архів Управління Служби безпеки України по Харківській області (далі АУСБУХО)).

З перших днів новостворені єпархії обох орієнтацій зіткнулися з серйозними труднощами: не вистачало духовенства, церковного начиння, одягу, богослужбової літератури. Майже всі церковні приміщення виявилися розграбованими й використовувалися не за призначенням.

Щоб якось компенсувати нестачу духовенства, єпископи вдавалися до висвят більш-менш підготовлених кандидатів. Як правило, це були вчителі, інженери, викладачі вузів. Крім цього, майже в усіх єпархіях окупаційна влада дозволила відкрити короткотермінові курси.

Не меншою перепоною для відновлення церковного життя стала відсутність приміщень. Траплялося, що віруючі займали під храми громадські споруди, колишні церкви, переобладнані комсомольцями у 30-х роках під клуби. Інколи священики віддавали навіть власні будинки (Див.: Державний архів Харківської області. Ф. 3858, оп. З, спр. 321, арк. 121).

Нерідко храми відбудовувались нашвидкуруч коштом віруючих, як це було, наприклад, у с. Вільшани поблизу Харкова, у м. Вогодухові. Зусиллями віруючих ремонтувалися Михайлівська та Івано-Вознесенська церкви Харкова, храми у с. Безлюдівці, Пісочині, Березівці, Миронівці та ін. (Див.: Львівські вісті. — 1942. — 4-5 січня). На Полтавщині у такий спосіб відбудували церкви у Котельві, Миргороді, у селах Хомутці та Зубівці Миргородського району.

Проблему нестачі церковного начиння та богослужбового одягу єпархіальні управління намагалися вирішити за допомогою музеїв, куди у 30-ті роки потрапила значна частина цих речей. Директори Полтавського краєзнавчого музею К. Мощенко та Харківської картинної галереї В. Кутепов дозволили єпархіальним управлінням узяти із запасників своїх музеїв церковне обладнання, яке не становило історичної цінності.

Після тривалої перерви православні дістали змогу задовольняти свої духовні потреби. Богослужіння перших місяців окупації збирали величезну кількість віруючих. У німецьких донесеннях повідомлялося: «Відбуваються масові хрещення по 200-300 чоловік одночасно, які у зв’язку з великою кількістю людей здійснюються у річці» (Див.: Центральний державний архів вищих органів влади України. Ф. КМФ-8, оп. 2, спр. 196, арк. 82).

Темпи відкриття храмів були настільки високими, що радянські розвідувальні органи вважали, ніби гітлерівці видали спеціальну постанову, згідно з якою у кожному селі мала існувати церква (Див.: ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 23, спр. 124, арк. 66). На Полтавщині 1942 р. з’явилося 193 парафії, на Харківщині — близько 200, у самому Харкові — 18. В середині року під юрисдикцією митрополита Феофіла перебувало майже 400 громад. Його владу визнала значна частина парафій Полтавської, Сумської, Луганської, Донецької, Курської та Воронезької областей.

Проте розвиток церковного життя в окупованій Україні не міг відбуватися нормально. І передусім через те, що гітлерівці у своїй церковній політиці прагнули не лише протиставити «новий порядок» сталінському режимові з його захланним викорененням релігійності, але й перетворити церкву на пропагандистське знаряддя, слухняний апарат окупаційної адміністрації. Від духовенства вимагалося прославляти Гітлера та його «непоборне воїнство» як визволителів українського народу, вести антирадянську агітацію, закликати молодь їхати на роботу до Німеччини тощо.

По-друге, окупанти встановили жорсткий контроль за діяльністю релігійних організацій. У червні 1942 р. рейхс-комісар України Кох видав спеціальну постанову, що узаконювала втручання органів влади у внутрішні справи церкви. Заборонялася подальша висвята єпископів, а частині уже висвячених не давали змоги керувати єпархіями. Обмежувалася кількість релігійних свят, заборонялося святкувати ті з них, які припадали на робочі дні.

Значною перешкодою для розвитку православ’я були напружені стосунки між його автономним і автокефальним напрямами, які часом переростали у відкриту ворожнечу. Обговорити шляхи вирішення цієї проблеми ієрархи УАПЦ планували на Соборі єпископів, що мав відбутися у Луцьку 4-8 жовтня 1942 р. Але окупаційна адміністрація заборонила проводити його. Відбулися лише приватні переговори архиєреїв на квартирі архиєпископа Полікарпа. Було підтверджено повноваження останнього як глави церкви та піднесено його в митрополичий сан.

Учасники наради направили делегацію у складі архиєпископа Никанора та єпископа Мстислава до глави Автономної церкви митрополита Олексія у Почаївську лавру. На переговорах ішлося про можливість об’єднання, і їх наслідком стало підписання 8 жовтня «Акта поєднання». Документ проголошував створення в Україні єдиної УАПЦ. Проте реалізувати задумане не вдалося, оскільки проти об’єднання виступили окупаційна влада і група єпископів-автономістів. Нині важко доконечно з’ясувати причини, що спонукали єпископів домагатися від Олексія, який підписав «Акт», відмовитися від свого підпису. Незаперечним є одне: окупанти були рішуче не зацікавлені в об’єднанні. Вони всіляко сприяли ворожнечі між гілками українського православ’я. Що ж до позицій єпископів, які виступили з різкою критикою «Акта», то вони не визнавали хіротоній ієрархів УАПЦ і тому не вважали за можливе вступати з ними в будь-які союзи.

Після цього стало очевидним, що митрополит Полікарп втратив можливість керувати Автокефальною церквою на всій території України. Він призначив митрополита Феофіла адміністратором Лівобережної України. Передбачаючи нове посилення утисків з боку окупантів, Полікарп видав розпорядження про висвяту єпископів у Суми, Сімферополь, Полтаву, Ніжин, Маріуполь та Луганськ (Див.: АУСБУХО. Сир. 021866, арк. 58).

Справу об’єднання православ’я в Україні намагався продовжити митрополит Феофіл, який планував провести першу сесію Синоду об’єднаної згідно з почаївським «Актом» православної церкви в Харкові наприкінці грудня 1942 р. Але зусилля виявилися марними: окупанти заборонили єпископам виїздити за межі власних єпархій.

На початку січня 1943 р. гітлерівці видали нове розпорядження, яке звело нанівець усі здобутки в розбудові православної церкви. Діяльність адміністрації УАПЦ обмежувалася генерал-комісаріатом Волинь-Поділля, ліквідовувався Собор єпископів, архиєреї виводилися з підлеглості митрополиту Полікарпу і підпорядковувалися генерал-комісарам на місцях. Це стосувалося й Автономної церкви.

У 1943 р. темпи відновлення церковного життя на Лівобережжі значно знизилися. Щоправда, відкриття церков тривало, хоч і набагато повільніше. На той час основна маса духовенства і вірних переконалися, яку саме «релігійну свободу» принесли нацисти.

З початком відступу німецьких військ частина духовенства (переважно вищого) як автономної, так і автокефальної орієнтації, побоюючись репресій, евакуювалася на Захід. Більшість парафіяльних священиків продовжували свою діяльність, але вже під юрисдикцією Московської патріархії.

Із православних архиєреїв не емігрував лише митрополит Феофіл. Після визволення Харкова він намагався встановити контакт з Московською патріархією. Дізнавшись про Архиєрейський собор 8 вересня 1943 р., митрополит послав привітальну телеграму новообраному патріархові Сергію. Він також прохав екзарха України стати посередником у справі його переходу під юрисдикцію Московського патріархату. У листі до нього від 10 листопада Феофіл писав: «...Я весь час болів душею і гірко каявся, згадуючи мої старі помилки... Я не стану зараз виправдовуватись, але скажу, що... його Блаженство (патріарх Сергій. — Авт.) введений в оману. Я ніколи не був ні шовіністом, ні автокефалістом, ні тим більше кар’єристом». У цьому ж листі він повідомляв, що патріарх надіслав телеграму з вимогою прибути до Москви. Феофіл сподівався виїхати найближчим часом (Див.: АУСБУХО. Спр. 021866, арк. 136).

Проте наступного дня його було заарештовано. Після багатогодинних, часто нічних, допитів, що тривали більше місяця, митрополит визнав себе винним з усіх статей пред’явлених йому звинувачень, головним серед яких було співробітництво з фашистами. 24 січня 1944 р., на 79 році життя Феофіл помер у тюремній лікарні.

Спочатку речники Московського патріархату вели мову про возз’єднання автокефальних громад (їх напередодні визволення налічувалося близько 500). Новопризначений екзарх України митрополит Іван (Соколов) допускав навіть можливість переговорів (Див.: Журнал Московской патриархии. — 1944. — № 6. — С. 36). Але ніяких переговорів так і не відбулося; автокефальні громади автоматично увійшли до складу Московського патріархату.

Що ж до закидів на адресу УАПЦ з боку радянських ідеологів, які звинувачували Автокефальну церкву в колабораціонізмі в роки окупації, то ця проблема потребує більш уважного розгляду. Православні обох орієнтацій опинилися в лабетах жорсткого контролю окупантів. Окупаційні власті придушували будь-яку самостійність, навіть спрямовану на розвиток внутрішньоцерковного життя. Декларуючи лояльне ставлення до Автономної і Автокефальної церков, вони підтримували здебільшого той напрям, котрий у тому чи іншому районі мав слабші позиції.

Опоненти автокефалістів на підтвердження тези про їх співробітництво з окупантами наводять чимало звернень, послань УАПЦ профашистського змісту. Але подібні документи з’являлись і за підписом архиєреїв Автономної церкви. До того ж слід узяти до уваги, що місцеві газети, як правило, контролювались українськими націоналістами, які віддавали перевагу авторам УАПЦ, не думаючи, що в майбутньому це може скомпрометувати церкву.

Звичайно, чимало священиків, єпископів УАПЦ були відвертими чи прихованими противниками радянської влади, від якої зазнали переслідувань та репресій. Вони усвідомлювали масштаби злочинів, вчинених сталінським режимом, і сподівалися на його повалення. Але гітлерівський нацизм виявився ще жорстокішим за більшовицький тоталітаризм. Були серед духовенства й такі, хто добровільно або з примусу активно співробітничав з нацистами.

Водночас звернімо увагу на те, що не тільки в документах КП(б)У, але й у церковних матеріалах повоєнного часу ми не знаходимо осуду автокефалістів (виняток становить позбавлення сану митрополита Полікарпа Московською патріархією у 1942 р.). Не знаходимо ми бодай натяку на співробітництво з фашистами духовенства УАПЦ і в мемуарах радянських партизанів — Д. Медведєва, С. Ковпака, П. Вернигори, О, Сабурова, С. Стахова та інших, які чимало сторінок присвятили УПА та українським націоналістам.

Загалом же стан, в якому опинилася православна церква на Лівобережжі, як і по всій Україні, за часів окупації, коротко можна охарактеризувати так: «між молотом і ковадлом». Ця сторінка української історії досі залишається не прочитаною до кінця, чекаючи на своїх дослідників.

Людина і світ. — 1996. — №6. — С. 18-21.

Юрій ВОЛОШИН,

Володимир ПАЩЕНКО,

доктор історичних наук, професор