Папа Пій ІХ (1792 – 1878) увійшов в історію Церкви, як папа з найдовшим понтифікатом, що тривав понад 30 років. Разом з тим він належить до числа найбільш контроверсійних пап в історії Римо-Католицької Церкви, який отримав назву «в’язня Ватикану» за спротив втручання світської влади, внаслідок чого було ліквідовано незалежну Паську державу.

Папа Пій ІХ (1792 – 1878) увійшов в історію Церкви, як папа з найдовшим понтифікатом, що тривав понад 30 років. Разом з тим він належить до числа найбільш контроверсійних пап в історії Римо-Католицької Церкви, який отримав назву «в’язня Ватикану» за спротив втручання світської влади, внаслідок чого було ліквідовано незалежну Паську державу. Останнє спонукало його скликати І Ватиканський вселенський собор (1870) та проголосити догматичною конституцією «Pastor Aeternus» одну з найбільш дискусійних догм – про непомильність папи, що навчає ex catedra у справах віри і моралі. За радикальний спротив цивільній владі одразу після смерті понтифіка Італія рішуче заявила протест проти порушення питання про беатифікацію папи, яку, не зважаючи на ці протести, довершив св. Іван Пало ІІ у 2000 році.

Догма про непомильність, включно із проголошеною 1854 році догмою про Непорочне зачаття Діви Марії, вважатимуться найбільш дискусійними в подальших діалогах між Католицькою та Православними Церквами. Цікаво, що з особою Пія ІХ пов’язано кілька важливих подій з історії Унійної Церкви (ГКЦ). Саме під час його понтифікату підносилось питання та був розроблений проект надання Галицькій митрополії статусу патріархату. Останнє не було реалізоване через спротив Польщі та Угорщини. Про серйозність намірів папи свідчить надання Зарваниці статусу відпустового місця та завершення процесу канонізації священномученика Йосафата Кунцевича, який провів Пій ІХ. 

Одним із продиктованих часом винаходів папи Пія ІХ вважають «Силлабус», себто список найважливіших помилкових та єретичних сучасних тез щодо релігії, віри, моралі світської влади Церкви і т. д., який став додатком до енцикліки «Quanta cura» (1885). В числі головних єретичних тез фігурують: пантеїзм, натуралізм і абсолютний та поміркований раціоналізм. Якщо приглянутись до окремих тез, вони висловлюють одну тему, яку о. Гавриїл Костельник називав «нівелювання тайни» та усунення «містичних інтуїцій», що сталося внаслідок експансії агресивного раціоналізму навіть в царину богослов’я. Для прикладу: «Слід заперечувати будь-яку можливість впливу Бога на людей та світ»; «Людський розум цілковито незалежний від Бога […] і його природніх сил достатньо, щоб забезпечити добробут людей і народів». Але з усіх тез, мабуть найдошкульніша оця: «Віра Христова протирічить людському розуму, а Божественне Одкровення  не лише безкорисне, але й перешкоджає вдосконаленню людини». Ці тези не втратили своєї негативного впливу й досі, ба навіть навпаки…

Утім Пію ІХ щастило на інтервенції надприродного характеру. Через чотири роки після проголошення догми про Непорочне Зачаття, на знак підтвердження її непомильності через просту дівчину із Лурду Бернадетту Субіру сама Діва Марія проголошує «Я – непорочне зачаття». Бернадетта помирає як черниця через рік після смерті папи, маленька печера в місцевості Лурд стає одним із найбільших паломницьких центрів Католицької Церкви, а найголовніше, там відбуваються численні зцілення, яким раціональна наука не має пояснень. Але й це не все. Тіло самої Бернадетти тричі піддавали ексгумації і тричі переконувалися, що її тіла не торкнулися природні процеси розпадання. І це був і є найсильніший удар по озвучених в «Силлабусі» тезах.

Взагалі кінець ХІХ і початок ХХ століття обрамлені з’явами Діви Марії, сила й таємничість яких досі не полишає нас байдужими. Цього року відзначається 100-а річниця з’яви Діви Марії у Фатімі. Як у Лурді, так і у випадку Фатіми, свідками таємничої присутності Богородиці є звичайні сільські діти, а місцем зустрічі не храм, а відлюдне місце на околиці. Якщо присутність Богородиці у Лурді супроводжувалась численними випадками дивовижних зцілень, фатімські з’яви натомість сповнені апокаліптичних знаків у природі («танець сонця») й таємницями, третя з яких надалі оповита невизначеністю. Окрім появ у 1917 році сестру Люсію Сантос (після смерті інших двох юних свідків стала монахинею), продовжують супроводжувати різного роду видіння. У зв’язку із забороною розкриття третьої частини таємниці, про с. Люсію ширитимуться різні майже детективного характеру чутки. Зокрема, священики із «Товариства Пія Х» (більш відомі, як «лефевристи»), твердитимуть, що справжню с. Люсію підмінили іншою сестрою, щоб приховати катастрофічну кризу та «гидоту запустіння» у Католицькій Церкві. Цікаво, що за десять років до появ у Фатімі папа Пій Х опублікував енцикліку «Pascendi Dominici Gregis» (1907), яку також супроводжував «Силлабус» фальшивих та єретичних тез, об’єднаних загальною назвою «модернізм». Попри те, що пік появ у Фатімі припадає на кризовий 1917 рік, тобто через три роки після смерті Пія Х, вбачають певний зв'язок між непослухом людства папським застереженням щодо ширення раціоналістичних єресей та катастрофою Першої, а відтак і Другої Світових воєн, страшними злочинами нацистського та комуністичного тоталітарних режимів. Особливо гостро звучала тема навернення Росії, яка під час цьогорічних відзначень століття появи Діви Марії у Фатімі прозвучала дуже актуально.

На межі між «Силлабусами» Пія ІХ і Пія Х, епохальними з’явами Богородиці у Лурді та Фатімі, стоїть історія душі скромної монахині-кармелітки св. Терези з Лізьє. Саме історія її духовного життя, спонтанно викладена у щоденнику, стала підставою для проголошення її вчителем Церкви – титул, яким зазвичай наділяли визначних теологів. Її перо не видало складних до розуміння теологічних сум, а лише скромний досвід життя у Бозі, позбавленого містичних втіх, інтелектуальних злетів, духовних видінь та амбіційних планів про мученицьку смерть у далекій місійній заморській країні. Шалях св. Терези – це «малий шлях» віри, який коротко можна описати євангельською цитатою: «Якщо не станете як діти, не ввійдете в царство небесне».

У щоденнику Тереза писатиме, що її шлях не знає духовних втіх, бо її «втіха – це не мати тут на землі жодних втіх». Без жодних видінь та об’явлень, складних аскетичних трактатів, які визначають шляхи досягнення ступенів досконалості, Терезу може потішити навіть одне слово, видобуте під час молитви, що розкриває перед нею книгу життя, а в ній лише одне знання – найвище знання Любові. У прагненні досконалого знання любові Тереза відчуває, що й сам Бог спраглий любові від свого творіння, натомість «зустрічає невдячних і байдужих серед учнів цього світу, в тому числі й серед власних учнів, нажаль». Але тим, кому дано збагнути найглибші таємниці Бога, бо навернулися, ставши як діти, відкривається безмежна кількість горизонтів. «Багато різноманітних відтінків безконечності, що тільки  палітра Небесного Художника після ночі цього життя зможе дати мені барви, здатні описати красу, яку Він відкриває перед очима моєї душі», писатиме в св. Тереза в власному щоденнику – «Історії однієї душі».

Із перспективи життя на зламі ХХ-ХХІ століття, доба між ХІХ та ХХ видається доволі динамічною. Тодішнім папам великою мірою щастило, бо попереджаючи людство про небезпеку тих, чи інших філософських раціоналістичних течій та політичних ідеологій, через прості, невинні дитячі душі вони отримували підтримку самого Неба. Власне, через дітей були засоромлені сильні та розумні світу цього. Сильні й розумні світу цього були засоромлені і через образ св. Терези, яка, лише на мить спалахнувши, крихтами свого «малого шляху» віри перевершила визначних богословів із академічними званнями та потвердженими габілітаціями. В цьому сенсі св. Тереза торувала шлях у ХХІ століття, в якому книги богословів будуть ще менш зрозумілими, папи не писатимуть «силлабусів», а Небо не подаватиме знаків через дитячі душі. А тим нечисленним, хто бажатиме жити справжнім духовним життям, доведеться обрати «малий шлях» віри св. Терези і насолоджуватися безмежними горизонтами видобутих під час молитви коротких фраз, або й поодиноких слів. Останнє, можливо, назвуть теологією всепроникаючого Божого слуху, чи охарактеризують як богословську культуру мовчазної Божої присутності.