На те місце, де я похрестив армійця, бомба впала, але не розірвалась — військовий капелан бригади ТрО

Дмитро Горбунов

Про свою роботу щодо донесення до побратимів Слова Божого молодший лейтенант капеланської служби Потикун охоче розповів кореспондентові АрміяInform.

— Юрію Павловичу, як ви стали військовим капеланом такої бойової частини?

— Строкову службу я відслужив ще за радянських часів у прикордонних військах. Коли у 2014-му почалась війна, то добровільно прийшов до Українського війська й потрапив до окремої механізованої бригади імені Івана Сірка. На посаді командира механізованого відділення одного з підрозділів ми виконували бойові завдання біля міста Щастя та на інших важливих напрямках. Маю вищу юридичну освіту й тому згодом став виконувати обов’язки помічника командира бригади з правової роботи та набув первинне офіцерське звання. На той час я вже довгий термін був церковною людиною, і коли наприкінці 2015 року правлячий архієрей запропонував стати священником, то я погодився.

Після демобілізації у 2016-му повністю присвятив себе парафіяльному служінню в селі Лиман Харківської області. На той час в рідному Зміївському районі формувався окремий батальйон тероборони, яким я й опікувався як капелан аж до початку 2022 року.

Поступово я зростав як священник і здобував досвід капеланського служіння під час усіх військових зборів, одноденних стрілецьких днів, проведення полігонів тощо.

Після 24 лютого 2022 року став бригадним капеланом і як працівник ЗСУ задовольняв потреби військовослужбовців Збройних Сил України. Наприкінці ж 2022-го після реорганізації капеланської служби став військовослужбовцем та обійняв посаду офіцера капеланської служби.

Тож я крок за кроком просувався до цієї важливої справи та зараз щасливий від того, що можу допомагати людям.

— Розкажіть про Вашу роботу протягом перших місяців від моменту широкомасштабного вторгнення росії в Україну?

— До нас тоді прибувало чимало добровольців і вони після відпрацювання певних заходів направлялися на фронт, бо ворог уже був на окружній дорозі Харкова. Тож я організував проведення щоденної святої літургії в таких місцях, де я би нікому не заважав. Також я завжди прагну, щоб усі бачили, що капелан завжди на відстані витягнутої руки й до нього можна звернутися.

У той час окупанти активізували свої ракетні та авіаційні удари на Харківщині. Особливо страждали розташування військових частин та важливі об’єкти. Пригадую цікавий випадок, що стався на початку березня 2022-го. Він залишиться в моєму серці до кінця життя.

Так, у розташуванні одного з підрозділів бригади я готувався до чергової святої літургії та ніс до визначеного місця свою похідну церкву. У цей момент воїн, на ім’я Сергій, який йшов на чергування, покликав мене й попросив похрестити його, бо це йому було вкрай важливо. Я відклав справи та задовільнив прохання армійця. Уже пізно ввечері, відслуживши літургію, пішов до іншого місця за 100-150 метрів, щоб трошки відпочити. Тієї ж ночі на нас було скинуто чотири авіабомби. Дивовижно, але на те місце, де я напередодні похрестив армійця, бомба також впала, але не розірвалась.

— З чого починається та чим закінчується Ваш звичайний робочий день?

— Я намагаюся розпочати будь-який ранок із молитви, а потім відвідую підрозділи, до яких можу дістатися. Великі відстані між батальйонами мене ніколи не зупиняли. При цьому я планую кожну свою поїздку не менш ніж на день-два. Також стараюся, щоб мене не сприймали там як «гостя» зі штабу бригади, а бачили в мені того, хто несе слово Боже й може дійсно допомогти. Прибувши на якийсь «опорник», спочатку знайомлюсь з усіма, відповідаю на запитання та обираю місце для проведення служби. Потім свої дії погоджую з командиром та разом з ним повідомляємо про це воїнів.

Святе причастя завжди зі мною, і якщо хтось мене попросить його висповідати чи причастити, то це відбувається просто на позиціях. Окрім цього, я охоче спілкуюся, відповідаю на різні запитання та знаходжусь із ними стільки часу, скільки маю.

До речі, моя дружина Галина від перших днів війни займається волонтерською діяльністю і часто-густо наші шляхи перетинаються. Я вдячний Богові, що маю таку неймовірну підтримку в тилу.

— У чому, на Вашу думку, полягають головні завдання військового капелану на цьому етапі війни?

— Військовий капелан задовольняє потреби не тільки віруючих власної віри, але також і інших воїнів, які вірять, так би мовити, по-іншому. Як православний священник я не повинен користуватися моментом і перехрещувати у свою віру іновірних. Капелан має поважно ставитися до світогляду кожної людини, вміти встановлювати контакт із представниками інших вірувань і знаходити можливості, щоб задовольнили їхні потреби за допомогою їхнього власного обряду.

Зараз Сили оборони України звільняють від окупантів чимало населених пунктів. Воїни нашої бригади завжди опікуються цивільними людьми із селищ, що перебувають у прифронтових смугах. Це стосується й мене. Якщо десь немає місцевого священника, а церква зачинена на замок, то я пропоную містянам прийти до мене на Службу Божу. Часто такі заходи проводжу в приміщеннях, де поруч із військовими перебувають і цивільні.

Джерелом мого натхнення під час донесення Слова Божого є Святе Євангеліє. Такий підхід мене ніколи не зраджував, він завжди актуальний та приносить користь тим, хто це Слово вміє слухати.

У своїх молитвах я звертаюсь до Бога з такими простими словами: «Господи! Нехай у цій війні буде Твоя перемога! Перемога така, як Ти її бачиш!».