Блоґ Павла Береста. Про духовне й гріховне_image

Блоґ Павла Береста. Про духовне й гріховне

Назад в минуле: від УПЦ до МП

27.07.2010, 12:41
Росія в чергове доводить ефективність формули: в скрутні часи обіцяй те, що від тебе хочуть. Прийде момент – візьмеш все. Останні візити Кирила до України підтвердили: Москва перечекала «смутноє время» з мінімалізацією втрат, а тепер збирається забрати все, що їй НЕ належить.

Росія в чергове доводить ефективність формули: в скрутні часи обіцяй те, що від тебе хочуть. Прийде момент – візьмеш все.

Вже вкотре в українській церковній (та й не тільки) історії, Росія проводить шаблонну, але досить дієву, декілька ходову комбінацію. Спочатку під натиском обставин, внутрішніх або зовнішніх факторів, обіцяє Український Православній Церкві: автономність чи незалежність. Потім – підкопивши сили – задушує її в своїх братніх обіймах.

Останні візити Кирила до України підтвердили: Москва перечекала «смутноє время» з мінімалізацією втрат, а тепер збирається забрати все, що їй НЕ належить.

Так було на початках підпорядкування УПЦ під «амофор» МП. Тоді, 1686 року, перебираючи від Константинополя контроль над Київської митрополією (доречи в досить сумнівний з канонічної точки зору спосіб) Московія обіцяла все, що від неї хотіли українські ієрархи. В Грамотах царів та Московського патріярха надісланих гетьманові І. Самойловичу та митрополитові Ґедеонові гарантувалось збереження за Українською Церквою широкої автономії. А саме:

1. Київська митрополія непідсудна Московському патріярхові;

2. Київського митрополита вільно обирають за старими звичаями, і він залишається доживотно митрополитом;

3. Йому підвладні всі єпископії, ігуменства, манастирі, церкви;

4. Залишається Братська школа і вільне навчання в ній;

5. Залишаються права друкування;

6. Залишаються церковні маєтки, в тому числі й за Дніпром;

7. Київська митрополія вважається вищою, ніж інші;

8. В справах управління єпархіями, що залишилися, під Польщею, митрополит мусить радитися з гетьманом.

Слід відзначити, що на момент переходу Київської митрополії з-під юрисдикції Константинополя під юрисдикцію Московського Патріархату до УПЦ належали такі єпархії: Київська (митрополича), Чернігівська,  Луцька,  Львівська,  Перемиська, Мстиславсько-Могилівська (Білоруська).  Ці єпархії й повинні були залишитись у складі митрополії.

Крім того, у травні 1686 року Константинопольський патріарх Діонісій виписав шість грамот: дві до царів, московському патріарху, київському митрополиту, гетьману та українському народу. В яких зазначалось, що переходячи до московського патріархату за Київською митрополією залишаються всі її давні права, київського митрополита мають вільно обирати, на посвячення до Москви йому їхати необов’язково, а під час богослужінь має спочатку поминатися константинопольський, а потім московський патріархи.

Проте, Москва дуже швидко стала порушувати дані нею обіцянки. Почалось все з «малого». Титул Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси був швиденько перероблений на новий: «Митрополит Київський, Галицький та Малої Росії». Майже відразу від Київської митрополії забрали Мстиславсько-Могилівську та Чернігівську єпархії.  А через деякий час митрополити перетворились на звичайних єпископів, якоїсь звичайної Київської єпархії РПЦ.

Ту саму оборудку «обіцяй й забирай» МП робила вже двічі й в буремному ХХ столітті. Так, 1918 року, коли спочатку уряд УНР, а потім гетьман П. Скоропадський активно виступали за незалежність Української Церкви, Москва «дарує автономію» церкві в Україні. Проте з приходом білогвардійців, а пізніше й більшовиків до Києва, про це «дарування» швиденько забувають.

Другий раз про автономію УПЦ Московський патріархат згадав, з початком окупації України нацисткою Німеччиною. 18 серпня 1941 року на Соборі Єпископів у Почаєві під проводом митрополита Олексія Громадського була проголошена Українська автономна православна церква (УАПЦ). Ця «УАПЦ» визнавала канонічне підпорядкування Московській Патріархії, і тут саме цікаве -  «посилаючись на «Положення» Російської Православної Церкви від 1918 року, яке запевняло автономію церкві в Україні».

Звісно ця «автономна церква» була створена не від раптового прозріння промосковських попів, а від того, що в той час активно діяла й набирала сили справжня УАПЦ.

Декретом від 24 грудня 1941 року предстоятель Польської Православної Церкви Діонісій (Валединський) затвердив єпископа Полікарпа (Сікорського) на посаду адміністратора «Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України» з наданням йому сану архієпископа. Саме від цього бере свій початок існування Української Автокефальної Православної Церкви. Тут слід відмітити, що у своєму Томосі про дарування ППЦ автокефалії (від 13 листопада 1924 року) Вселенський Патріарх Константинополя Григорій VII писав: «вiддiлення вiд Нашого Престолу Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних Митрополiй Литви та Польщi, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонiчних правил, а також не дотримано всього того, що було установленно вiдносно повної церковної автономiї Київського митрополита, який носив титул Єкзарха Вселенського Престолу». Отже тоді, Константинополь розглядав ППЦ, як правонаступницю Київської митрополії. Саме тому митрополит Діонісій й проголосив створення УАПЦ на теренах України.

Слід також відмітити й ту обставину, що УАПЦ (МП) активно протидіючі справжній УАПЦ, при цьому дуже активно співробітничала з німцями. Про це, до речі, багато написано в історичних розвідках російських церковних істориків. Німці ж, хоча офіційно й зберігали нейтралітет, але насправді всіляко підтримували «автономістів».

Звісно, майже вся ця УАПЦ (МП) з поверненням в Україну радянських військ дружно влилася в «стройні ряди» РПЦ, вже не згадуючи ні про яку автономію «даровану 1918 року».

Для чого я все це перераховую? Мабуть, для того, щоб підкреслити відому істину: історія вчить тільки тому, що нічому не вчить. Якщо її забувають.

В наш час й Україна, й УПЦ, політики й прості миряни бачать, що ми знову наступаємо на ті ж самі граблі, які для нас дуже турботливо підклали брати-сусіди.

1990 року, коли в Україні відбулось національне, релігійне піднесення, коли країна виборювала свою незалежність, постало питання й про незалежність церковну. І тут, втретє за одне століття, Москва розігрує ту саму карту: Пообіцяти, вичекати, забрати.

Так в Грамоті Патріарха Алексія ІІ, митрополиту Київському і всієї  України Філарету від 27 жовтня 1990 року говориться: «быть отныне Православной Украинской Церкви независимой и самостоятельной в своем управлении, а Вам, единогласно избранному 9 июля 1990 года епископатом Украинской Православной Церкви, — ее Предстоятелем». Більше того, Архієрейський Собор (в складі 91 ієрарха) під головуванням Патріарха Московського прийняв наступне «Украинской Православной Церкви предоставляется независимость и самостоятельность в ее управлении».

Після того почалась розбудова УПЦ (МП). Навіть незважаючи на розколи початку 1990-х ця церква залишилась найбільшою православною в Україні, й постійно претендувала не лише на ексклюзивну «канонічність», але й на те, що вона є самостійною, незалежною й майже «автономною» Українською церквою. Сам предстоятель УПЦ (МП), митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан) в інтерв'ю агенції «Assotiated Press» казав: «Української Православної Церкви Московського Патріархату» не існує. Є «Українська Православна Церква».

Можливо так і було. В мріях митрополита, в мріях багатьох єпископів й священиків, в сподіваннях мільйонів вірян УПЦ (МП). Але так НЕ було в планах Москви й очільників РПЦ, так не було де-юре, й зараз все менше стає де-факто.

Росія відчула, що настала слушна нагода зробити з УПЦ (МП) всього лиш часточку МП. Єдину й нероздільну. Хоча, якщо бути цілком об’єктивним, то в Москві (на відміну від Києва) ніколи й не розглядали УПЦ (МП), як щось окреме й «самостійне», як структуровану адміністративну одиницю. Скоріш за все це була лиш вимушений крок й «відступ для наступу».

Достатньо подивитись офіційний сайт РПЦ, щоб у розділі «Організації» побачити, що існує «Белорусский экзархат Московского Патриархата», є «Виленская и Литовская єпархія», є «Латвийская самоуправляемая Православная Церков», але – «Українською православної церкви» нема. Є Київська, Одеська, Харківська та інші єпархії, як окремі складові МП.

Хоча, звісно, якщо пошукати, то в новинах можна знайти повідомлення й про «Предстоятеля Украинской Православной Церкви», а в офіційних документах можна побачити устав РПЦ, в якому, серед іншого, записано: «Украинская Православная Церковь является самоуправляемой с правами широкой автономии. В своей жизни и деятельности она руководствуется Томосом Патриарха Московского и всея Руси 1990 года и Уставом Украинской Православной Церкви, который утверждается ее Предстоятелем и одобряется Патриархом Московским и всея Руси».  В підсумку – права «широкие», а управление – из Москвы.

І тепер, щоб ні в кого не було сумнівів, хто ж справді керує «УПЦ» в Україні, й яка тут церква «єдина канонічна» - й було організовано черговий «пасторський» візит Кирила «на Україну».

Розмови про створення з Києво-Печерської Лаври «Ватікану для РПЦ», розвідка реакцій на ініціативу надання Московському патріарху титулу «Києво-Московський»,  підкріплюються планами відновлення в Одесі «резиденції» патріарха, закликами повернутися й покаятися всім розкольникам, й завершується все – досить символічної й знаковою літургією в Святій Софії та обіцянками, що Кирило тепер буде дуже частим гостем в Україні. Чи то вже - не гостем, а справжнім хазяїном.

Нема сумніву, що всі ці його візити, окрім символічного й пропагандистського значення, мають ще й цілком практичний. Знайти й заручитись підтримкою такої кількості лояльних єпископів в УПЦ (МП) якої вистачить для будь-якого рішення продиктованого з Москви.

Адже недарма, одразу після виборів нинішнього патріарха архиепископ Тульчинський  та Брацлавський Іонафан заявив чітко й недвозначно:  «Делегаты на Поместный Собор РПЦ от всех епархий УПЦ на предсоборном совещании в Киеве 17 января (за единичными исключениями) активно не поддержали идею отделения УПЦ от Патриаршей Русской Церкви, а в Москве подавляющим большинством избрали своим новым Патриархом митрополита Смоленского и Калининградского Кирилла - сторонника единства УПЦ с Московским Патриархатом. За него призвал голосовать и Блаженнейший Митрополит Владимир. Этим всё сказано. Имеющие уши слышать, да слышат и разумеют! ".

Отже, «чи добре ви мене чуєте, бандерлоги. Підійдіть поближче» - як казав пітон Ка з казки про Мауглі. Тепер патріарх К. їздить Україною й дає зрозуміти всім: часи УПЦ підходять до кінця. Попереду - часи МП.

Останні новини

Вчора