Зараз чимало хто, зокрема і в інтернеті, після чергового раунду «святкових суперечок» (навколо 8 березня/альтернатив/ і чи потрібні гендерні свята та навколо Масляної/Колодія) вибачається, вибачає та просить вибачення. А дехто продовжує чубитися між своїми. Можливо, взаємно «своїми» і не вважаючи. Гм, як для християн, наприклад, - взагалі дивно. Мені-то, як релігієзнавцю, начебто слід в першу чергу все записувати та враховувати в дослідженнях. Але настає і друга черга, для мене не менш важлива, і не друга, а така само перша: рефлексувати як людині і як українській патріотці.

І от, зібравши всі перераховані свої професійні, людські та громадянські якості, хочу зробити зараз дві речі.

По-перше, те, що завжди хочеться і для чого, слава Богу, завжди знаходяться причини: подякувати. Подякувати творцям та співробітникам цього сайту, тим, хто винайшов Інтернет та забезпечує його функціонування, тому, хто винайшов людей :) і допомагає їм співжити, і всім людям, які намагаються робити це по-людськи.

По-друге, попросити. Попросити не всіх, бо це явно забагато, а попросити українців – тих, хто себе такими вважає, всіх патріотів України, для кого це визначення – не пафосність, а потреба душі та дій, і наразі особливо – попросити дорогеньких западенців. Не чубтеся між своїми на радість вороженькам! На що я вже симпатизую отим западенцям, і досліджувати їх люблю, але зараз, гм, дещо заскочена. Що, ще не настали оті 5 хвилин перед самі_знаєте_чим?

Звідси, з сьогоднішнього Києва, тим, хто взагалі сваркам між українцями не радіє, переважно не надто й хочеться розбиратися, хто більше правий/неправий. Я навіть дещо заздрю тим, хто конче не мусить в тому розбиратися, бо то не надто приємно робити. На це, напевно, й розраховують ті, хто сварить українських п’ємонтців самих між собою. (Шановні п’ємонтці, цей титул не довічно даний, він важкий, розумію, але така вже Ваша доля). А фофудьїсти та малороси рученьки потирають та радо діляться коментарями на кшталт: ось бачите, оті католики та націоналюги навіть між собою не можуть знайти згоди.

Знаю, що є багато справжніх українських патріотів з обох «таборів». В центральній Україні це видно яскравіше. Не варто дискредитувати одне одного в очах тих, хто «новенький» в громаді українських патріотів, а надто тих, хто вагається. Якщо проблеми є, їх звісно треба вирішувати, але давайте якось по-сімейному, а? Щоб не виходило як в родині, де батьки сваряться, а діти розчаровуються…

Чим допомогти трохи «з боку», коли насправді на «боки» українська справа не ділиться?