Блог Катерини Новікової - Рісувські читання_image

Блог Катерини Новікової - Рісувські читання

Небезпечні зв’язки

22.06.2010, 12:19
Якось приятель повернувся з подорожі Західною Україною і розповів мені, як гід назвав власника замку в Олеськові «колишнім українцем».

Якось приятель повернувся з подорожі Західною Україною і розповів мені, як гід назвав власника замку в Олеськові «колишнім українцем». Приятель, вельми здивувався і відразу перепитав: «Скажіть, будь ласка, як це можливо бути «колишнім українцем»?» Той, анітрішки не розгубившись, роз’яснив: «Так, адже він став католиком». Це ще більше приголомшило мого знайомого. Я спробувала представити йому цей випадок як приклад стереотипів «українець–православний» та «поляк–католик», які викарбувались у ході нашої історії, але тільки більше його заплутала. Він відповів мені, що знає українців римо-католиків, і одне одному зовсім не заперечить.

Ця розповідь, з одного боку, показує актуальність старих етнорелігійних поділів та наслідки політики латинізації і католичення, яку проводили на українських землях поляки. А з другого, є свідченням нового, більш відкритого розуміння релігійності. Примусова атеїзація за часів СРСР певною мірою зробила можливим вільність релігійного вибору, без етнічної чи політичної обумовленості.

Тим часом всередині церков, які відновили свою діяльність після розвалу СРСР, подеколи відбувається оживання старих етнорелігійних зв’язків і поділів. Передусім слід згадати УПЦ (МП), яка плекає ідею «російського світу» («русский мир»), невід’ємну частку давньої експансивної політики Москви. Про цю діяльність російської церкви вже багато написано, особливо у зв’язку зі святкуванням хрещення Русі та останніми президентськими виборами. Натомість УГКЦ своїм сильним пов’язанням з української культурою інколи претендує на ототожнення української нації та національної ідеї з греко-католицизмом.

У жовтні минулого року, підчас подорожі на IV конференцію «Україна-Ватикан. У контексті культурно-цивілізаційного діалогу: історія і сучасність», один із її співорганізаторів, греко-католицький священик, звернувся до учасників з наполегливою пропозицією замислитись, «наскільки ви є ватиканськими, а отже, українськими». Він був впевнений, що приналежність до католицької церкви є українською долею, додає відтінку респектабельності та європейськості на відміну від «московщини», причетність до якої лише становить регрес. Ця друга розповідь вказує, що розуміння майбутнього України тільки з Ватиканом є отаким своєрідним європейським вибором на ґрунті релігії цієї течії греко-католиків «західників» на чолі з Софроном Мудрим. Слід зазначити, що справді єдність з Римом допомогла українській церкві зберегти візантійську спадщину і захиститись від латинізації – з одного боку, а з другого – від політичного впливу московської церкви, що в сукупності сприяло розвитку нашої культури. У часи комуністичного режиму УГКЦ переслідувалась на рівні з українськими визвольними рухами, а набуття державою незалежності співпало з легалізацією церкви.

Польський релігієзнавець Я.С.Бистронь зауважив цікаве явище, підтверджене сучасними розвідками, межі польсько-українського і польсько-українського. Він стверджував, що на етнічній «польсько-руській» межі національна свідомість формувалась під сильним впливом відчуття приналежності до певного віросповідання, католицького чи православного. Науковець наголошував, що до другої половини, а можливо, й до кінця XIX ст. на терені Галіції (особливо східної) селяни не мали визначеного почуття національної приналежності й часом навіть протиставлялись «полякам». Тож засадничий вплив на формування народної свідомості справила релігійна приналежність. Бистронь писав: «Хто ходить до латинської церкви, хоч би й не знав польської, вважався ближчим польсько-латинській культурі, ніж хтось, хто без знання руської, ходив до церкви уніатської чи православної. Догматичні різниці були байдужі народу, він не розбирався у засадничій відмінності вірувань […], але вважав їх зовсім окремими світами: світ католицької церкви і світ православної церкви, світ руський і світ польський» (J. S. Bystro?: Kultura ludowa. – Warszawa 1936. С. 420-421).

Принагідно у цьому моменті згадати мою розмову з сестрою з безгабітової конгрегації. Я назвала їх «українською» через те, що до конгрегації належать лише українки і вона має незалежну інфраструктуру для підготовки кандидатів в Україні. В той час більшість чернечих орденів Римо-католицької церкви мусять відряджати своїх послушників (які у переважній більшості – іноземці) проходити формацію за кордоном. Але це ствердження викликало протест співбесідниці й вона уточнила, що сестри мають польське походження і багато хто отримав «карту поляка».

Можливо, ця третя розповідь доводить, що релігія приречена на зв’язок з нацією, а стереотипи – це ніщо інше, як культурні парадигми?

Безперечно, релігія як культурне явище глибоко укорінене у певній національній формі, набуваючи своєї оригінальності та неповторності. Католицизм приходив на українські землі з Польщі, тому й сьогодні не втратив виразного польського характеру. Це відображається, зокрема, у мові духовенства і чернецтва, рясно насиченій полонізмами. Так відбувається, певною мірою, з причини проходження ченцями формації у Польщі та користування у семінаріях польськомовною теологічною літературою. Проте й серед вірян римо-католиків дуже поширене (особливо у перші роки незалежності після виходу церкви з підпілля) уподобання літургії і молитов польською мовою, що і зараз можна простежити у прагненні вірян не-поляків ту мову вивчати. Подеколи бувало так, що священики-поляки (на відміну від їх колег-українців) наполягали на впровадженні української мови до богослужіння. Навіть повстали чисельні жарти щодо цього замилування польською мовою в церкві як «єнзика нашей вяри» – мови нашої віри. Певною мірою можна говорити про це явище як про тенденцію сакралізації польської мови у релігійному житті римо-католиків України.

Повертаючись до історії, варто зазначити, що у питаннях таких міжнаціональних конфліктів, як на Волині або на Бещадах у Польщі, та переселення українців під час Акції Вісла, католики завжди стають на позицію поляків у звинуваченні українців. Православ’я, натомість, часто поєднувалось з ідеєю месіанства російського народу. Релігійність проходить крізь російську філософію, навіть атеїстичну. Саме тому символ купола чітко асоціюється з Росією й, відповідно, зображується в логотипах різних російськознавчих і православнознавчих товариств у Західній Європі.

Тож, гід з Олеськова має рацію?

У відповіді хотілось би звернути увагу на те, що після розпаду СРСР багато людей приходили або до католицької церкви – з огляду на її більш раціональний підхід в осмисленні християнської віри, або до протестантських церков – через їхній харизматичний характер і наголошення особистого зв’язку з Богом. Однак й всередині самої католицької церкви відбувались зміни. Розвиток нових форм церковного життя, зокрема рух віднови у Святому Дусі, неокатехуменат, діяльність екуменічної спільноти з Тезе тощо, привертаючи людей з різних середовищ і національностей, розбивали старі етнорелігійні поділи. Ці рухи саме з огляду на міжнародний масштаб підкреслювали універсальний характер католицької церкви.

Врешті варто прислухатись до думки Івана Франка. Письменник (який був також народознавцем) жив у часи поділеної України, коли на Галичині головною силою інтелігенції було духовенство греко-католицької церкви, а інші землі перебували під впливом російського православ’я. Він зауважив небезпечність етнорелігійних зв’язків, хоч тісно пов’язував релігію з розвитком народу, розглядаючи другий як ланку в ланцюгу розвитку першої. Франко зауважив, що українська ідея невизначена і часом стає предметом віри. Історія релігії – це водночас історія народу. Однак він застерігав ототожнювати націю з конкретним віросповіданням. Мислитель вирізняв дві підстави народності: географію, расу і мову як національну форму, й «культурний зміст», що здобувається у процесі життя.

Видається, франкова думка може стати своєрідною «критичною засадою», яка допоможе релігії не обмежуватись народною формою, не консервуватись на певному відтинку історичного розвитку. Адже релігія, що вказує на трансцендентну дійсність Бога, виходить поза межі знаків виразу. Франко розрізняв релігію і духовність, а церква як інституція може стати статичною структурою, що стримує живу динаміку віри. Так само релігія служить розвитку нації до певного моменту, але не становить його сутнісний елемент. Тож християнство як релігія діалогу не може бути причиною цементування і творення поділів.