Останній київський воєвода
Зі старовинного портрета дивиться витончений шляхтич: одна рука стискає булаву, друга лежить на ефесі шаблі. Спокійне, аристократичне обличчя, багате вбрання, родинний герб угорі праворуч, посвяти в обрамленнях-віньєтках — все свідчить про його високе становище. В лівому верхньому куті — вид монастиря; очевидно, портрет є ктиторським. Давній майстер зобразив Адама Киселя за часів його молодості, у 1630-ті роки. Це перший, найбільш ранній з нечисленних відомих портрет знаного воєводи,
...Бородатий, похилого віку, втомлений життям чоловік у лицарських обладунках — це теж Адам Кисіль, але вже на скульптурному надгробку 1653 р. з церкви в Низкиничах. Між першим і другим зображеннями — близько чверті століття і прожите життя. Блискуча кар’єра вихідця з незнатного дворянського волинського роду, злети й розчарування, відхід від суспільно-політичного життя незадовго до смерті — все це ще буде в житті молодого аристократа з хвацько підкрученими вусами на портреті 1630-х, і все це вже було в житті постарілого бороданя на надгробку 1653 р.
Яким же він був, Адам Кисіль, київський каштелян, воєвода брацлавський і київський? Яка його роль в історії України?
Адам Григорович Кисіль народився 1600р. в родині незаможного дворянина з північно-західної Волині, в родинному маєтку Низкиничі. Він був єдиним з роду, хто досяг сенаторського звання й високого становища в Речі Посполитій. Втім, згідно з легендою, рід Киселів походить від київського воєводи Святолда або Свентолдича, який загинув у Києві під час захоплення міста Болеславом Хоробрим 1018 р. Легенда ця не має документальних підтверджень, і тому початок родоводу Киселя звичайно відносять до кінця XV ст., коли згадки про цей рід з’являються в документах.
Перші згадки про самого Адама Киселя датуються 1617р., коли він брав участь у воєнних діях південної армії Жолкевського. Через два роки Кисіль супроводжував Жолкевського під Оринін, а у 1620 р. — до Цецори. 1626 р. він брав участь у хотинському поході й далі продовжував військову кар’єру під керівництвом Ходкевича і Конецпольського. Спочатку, як людина з незаможного маловідомого роду, обіймав незначні посади, але вже через шість років був головою Хоругви, де служили його родичі. Незабаром Адам Кисіль повертається до родинного маєтку: смерть батька та родинні справи вимагали його присутності в Низкиничах. Він пробув там до смерті короля Сигізмунда III (30 квітня 1632 р.).
Відтоді ж починається швидка і блискуча кар’єра Киселя. Якщо під час правління Сигізмунда майбутній сенатор зазнавав утисків як захисник православ’я з боку католицької верхівки, то за правління королевича Владислава (згодом короля Владислава IV) він посідає високе становище при дворі. Милість короля Владислава пояснювалася тим, що на конвокаційному сеймі, який відбувся одразу після смерті Сигізмунда III, Кисіль виступив на підтримку королевича, відомого своєю віротерпимістю й, водночас, напруженими взаєминами з польськими магнатами. 1633 р. Кисіль дістає звання дворянина для особливо важливих доручень — «дворянина королівського». Спочатку йому доручається владнання окремих релігійних справ (передача володінь від уніатів до православних), згодом — охорона Сіверської землі під час розпочатої війни з Москвою. Успішні воєнні маневри козаків під проводом Киселя сприяли перемогам польського війська. І король жалує Киселю привілеї: за ленним правом йому було віддано міста Кобець і Козаргород у Чернігівському воєводстві, староство Носівське і посада чернігівського підкоморія. А головне, Кисіль отримав владу над козаками, у яких він уже здобув неабиякий авторитет своєю військовою звитягою. Кисіль був козацьким комісаром недовго: він не зміг дотримати свого слова про помилування, даного козацькому ватажкові Павлюку під час придушення козацького повстання 1637 р. Павлюка було страчено, довір’я козаків до Киселя похитнулося. 1638 р. він залишає посаду комісара козацького, у його діяльності настає новий період.
Наприкінці 30-х — на початку 40-х років Кисіль веде дипломатичні переговори щодо розмежування воєводств Київського та Чернігівського, працює в комісії з встановлення «вічних» кордонів з Росією, для чого 1646 р. відвідує Москву вже в чині каштеляна київського. Вибір короля був не випадковим: Кисіль якнайкраще підходив для таких переговорів. Видатний політик і дипломат своєї епохи, він вирізнявся унікальною освіченістю й даром красномовства. Вірний традиціям православ’я, Кисіль виступає лідером української православної шляхти, засновує Максаковський Преображенський монастир у своєму маєтку на Чернігівщині (в 1640-х рр.).
Усе згадане сприяло його порозумінню з московськими боярами. Киселю вдалося домовитись про визначення кордонів обох держав, про оборонний союз проти татар тощо. Як нагороду за вдалі переговори на початку 1648 р. король жалує йому титул брацлавського воєводи.
З початком воєнних дій під проводом Богдана Хмельницького Кисіль виступає як представник польського уряду на переговорах з козаками про мирну угоду. Переговори тривали досить довго, проте результатів не дали. Це пояснювалось кількома причинами, і насамперед тим, що обіцянки Киселя скасувати унію, на чому наполягали козаки, були нереальними; проти цього рішуче виступав польський сейм. Крім того, Кисіль і думки не припускав про можливість звільнення українських селян з-під влади польського пана як кінцеву мету козацького руху. Незважаючи на фактичний провал переговорів 1648—1652 рр., король, віддавши належне старанням Киселя, призначає його 1650 р. київським воєводою. Водночас зростає кількість звинувачень на його адресу — як з боку козаків, так і з боку шляхти, яка закидала йому спробу здійснення державного перевороту.
Київське помешкання Киселя знаходилось на Флорівській, або Замковій горі, де у IX—X ст. стояв приміський князівський палац, а у 70—80-х рр. XIV ст., коли Поділ став головним осередком Києва, — дерев’яний замок литовського воєводи. Замкова гора була на той час адміністративним центром Києва, через теперішній Андріївський узвіз було перекинуто підйомний міст на ланцюгах, який вів до замку через головні Драбські (від слова «драбант» — охоронець) ворота. Замок охоронявся з усіх боків і сполучався мостом з укріпленням на горі Здихальниці (Уздихальниці), становлячи з ним одне ціле (через що обидві гори мали спільну назву Замкової).
На реконструкції П. Юрченка палацу Адама Киселя на Замковій горі за малюнком Вестерфельда 1651 р. зображено дерев’яну двоповерхову будівлю, яка нагадує стародавні тереми і практично позбавлена рис оборонної споруди. Доля дерев’яного палацу не була щасливою. У 1651 р. повсталі козаки спалили замок, де засіли шляхтичі. Це був фактичний кінець адміністративного значення Замкової гори: про її запустіння писали вже 1654 р., після возз’єднання з Росією, надіслані до Києва російські військові спеціалісти з фортифікації. Російський уряд не став навіть розміщувати на цій горі гарнізон, і поступово її вкрили городи та баштани — це видно на плані російського полковника Івана Ушакова 1695 р. На Замковій горі в 1695 р. вже не залишається жодних слідів давніх оборонних споруд. Пізніше, з 1816 р., тут був міський цвинтар, а з 1854 р. — Флорівське монастирське кладовище.
Доля дерев’яного палацу певною мірою розділила долю його останнього господаря. Останнім актом політичної діяльності Адама Киселя була участь як посередника між польським урядом і козаками в Білоцерківській угоді, укладеній у вересні 1651 р. За цією угодою реєстрового війська вже мало бути лише 20 тисяч, і проживати козаки могли тільки в межах Київського воєводства. Ясна річ, про скасування унії більше не йшлося.
Укладеною угодою не були задоволені як козаки, так і шляхта. Постійні нападки й звинувачення Киселя з обох боків спричинились до того, що король поступово віддаляє його від себе. Останні роки свого життя київський воєвода прожив у Києві, — пригнічений невдачами й хворий, відійшовши від усіх суспільних справ. Про його розчарування в королівській політиці свідчить лист до короля від 23 січня 1652 р. Наостанку Кисіль вирішує взяти участь у Брестському поході, під час якого й помирає 3 травня 1653 р.
Відомості про Адама Киселя — останнього польського воєводи в Києві — зберегли численні документи; вони послужили основою для досліджень М. Костомарова та О. Новицького (останній присвятив Киселю дві праці: «А. Г. Кисель, киевский воєвода» та «К биографии Адама Киселя»). Докладні свідчення про Адама Киселя, факти його біографії містять майже всі дореволюційні (такі, як «Русский биографический словарь» 1897 р.) довідники, твори М. Грушевського та інших істориків. Про його портретні зображення також було написано чимало (зокрема, в книзі П. Белецького «Украинская портретная живопись XVII—XVIII веков»). А в самому Києві пам’ять про Адама Киселя збереглась у стародавній назві гори — Киселівка, на якій уже за радянських часів містився стратегічний об’єкт, а кілька років тому було встановлено великий дерев’яний хрест на честь загиблих під Крутами українських вояків.
Людина і світ. — 1997. — №5-6. — С. 40-42.
Юлія ІВАШКО,
архітектор
