Він був Істинним Пастором. Можливо навіть своєрідним еталоном священика.
Сім років тому, 24 лютого 2004 року помер отець Петро Періжок.
Минулої осені мені повідомили, що планується видання книжки про Рясну Руську, де хотіли помістити також і спогади про нього. Каюся, нічого не зміг написати. Про цю Людину було важко щось писати нашвидкуруч. Бо якщо спитати: «Чи бачив ти Світло?», то я, наприклад, зможу відповісти ствердно - після відносно короткого, півторарічного знайомства із отцем Петром.
Він був Істинним Пастором. Можливо навіть своєрідним еталоном священика. Не таким, який неможливо перевершити, але власне таким, на якого варто рівнятися.
Його пам’ятають тисячі людей. Цілком різних за своїм ставленням до релігії, соціальним і матеріальним статусом та віком. Всі вони мали спільного Пастиря, а він до кожного із них мав свій індивідуальний підхід. Таке враження, що бачив людину наскрізь, всі приховані проблеми та їхні причини.
Коли благословляв, то клав обидві руки вам на голову, підносив своє обличчя вгору і, прикривши очі, прохав Господа про ласку. У той момент світу для нього не існувало - він відходив у простір Духа. А той, на кому спочивали його долоні відчував неймовірну їхню енергетичну силу, в момент благословення ніби легким струмом пронизувало тіло.
Він був переселенцем з-під Сандомира, із традиційної селянської, дуже релігійної родини. Господь обдарував його гарним голосом, фізичною спритністю і погідністю духа. До війни у своєму українському селі на території теперішньої Польщі він співав у церкві. Згодом став дияконом, але про високу гідність священика не мріяв – у ті часи для простих бідних селян стати священиком було мало ймовірним. Але сталися трагічні зміни - радянські репресії, депортація українців із споконвічних західних земель та руйнування УГКЦ. Пізніше, коли його вже висвятили, то розповідав, що мама відразу і назавжди почала звертатися до нього лише на «Ви, отче». А висвячував його у підпіллі одночасно із Василем Вороновським 15 серпня 1959 року владика Слезюк.
Споминав, що вмів дуже добре бігати. Коли міг вивільнитися і побігти, то вже знав, що напевно втече. Одного разу біг, коли у спину стріляли з автомата – кулі свистіли поряд, але жодна не зачепила. Знав, що це був захист від Богородиці, бо біжучи молився до Неї.
Іншим разом був затриманий і допроваджений в обласне НКВД, «на Дзержинського». Тортура полягала в наповненні камери гарячою ядучою парою так, щоб не можна було дихнути. Якимось чином зумів дихати крізь дверну шпаринку для ключа. А потім якимось чудом відімкнув ті двері та неустанно молячись пройшов коридорами не зауважений, переліз через огорожу у Парк культури і, не знаючи плану міста Львова, вийшов на західне передмістя та подався у напрямку знайомих йому сіл. Вважав це Божим чудом.
Одне із найстрашніших затримань відбулось у повоєнні роки, вночі поблизу кордону, коли йшов у якесь село. Сприйняли його за шпигуна, зв’язали руки і кинули у глибоку яму. Для надійності прикидали зверху якимись дошками і повідомили, що вранці розстріляють. Почав молитися, просити помочі, благати Господа про порятунок. Постовий солдат періодично його окликав, бо було геть темно. Коли промовив 500 разів «Богородице, Діво…» зненацька почув: «Як зможеш розв’язатися, то будеш жити». Здираючи шкіру зумів вивільнити руки. А потім згадав, що коли падав у яму, то зауважив, що вона вирита поряд із глибоким ровом. Скривавленими руками прорив короткий тунельчик із ями у рів. Після чергової відповіді на окрик постового просунувся у рів, відповз по ньому і побіг геть. Ще люди розповідали, що одного разу НКВД-исти його побили до смерті і закопали. А селяни тихцем через добу вночі відкопали, щоб похоронити, а він ожив. Не знаю, може це розповідь про іншу подію, а може просто людський творчий переказ попередньої, яку оповідав мені особисто.
Після війни вчителював у Щирці. Мав гарний голос, вчив грати на акордеоні, керував хором, водив дітей у краєзнавчі екскурсії. І тихцем проповідував Слово Боже. Декілька його учнів потім присвятили себе Господу. Однією із них була пані Марія Боса, котра фактично стала монахинею, хоча провадила звичайне життя, працювала у лікарні. Вона опікувалася отцем Петром і була його господинею до самої його смерті. Це була велика допомога, бо отець все своє життя був самотнім.
Одна із його помічниць Марія Шведа трагічно загинула у 1982 році. Ось як описує цю подію пані Катерина Лабінська:
«Події трагічного 29 вересня розгортались немов за сценарієм. Того дня Марія збиралась поїхати ввечері на іменини до мами Софії. Після роботи пішла на Службу Божу до катедри. Зустрілась із отцем Петром Періжком. Вони трамваєм доїхали до церкви св. Єлизавети і Ольги (колишній костел св. Єлизавети). Там сіли на лавці й розмовляли, священик подарував дівчині образок із Спасителем для мами. У цей момент до них підійшли два «дружинники». Попросили в отця документи. Марійка тим часом тихо відійшла із сумкою священика, де були ризи, молитовник, речі для Служби Божої. Побігла вулицею Тургенєва і забігла в браму будинку №10. «Охоронці» побігли за нею. Одна із мешканок, старенька росіянка, піднімаючись сходами, побачила молоду дівчину, яка, спершись на підвіконня, усміхалась. Високий чоловік гортав релігійну книгу. Потім почулась якась метушня. Спустившись, старенька побачила, як дівчина зробила кілька кроків, тримаючись за стіну і, знесилена, впала. Високий чоловік втік. На стіні видніли криваві відбитки пальців і рук. Сусіди викликали швидку, однак врятувати дівчину не вдалося. Її готували в лікарні до операції, поголили голову, але вона померла через півтори години після «фахового удару в переносицю кулаком з металевим предметом – масивною печаткою або кастетом», – як сказано у висновку судмедекспертизи. Наступними діями «органів» стало звинувачення у вбивстві... о. Періжка, якого вони затримали, але, врешті-решт, відпустили. Жодного розслідування справи не було. Аж на п’ятий день тіло дівчини віддали рідним. Ховали її у родинному селі Яремкові.»
Отець Петро ніколи не мав своєї парафії, а тому був цілком вільним від спокус священичого заробітчанства. В часи підпілля парафії мати не міг. А після виходу Церкви з підпілля мав вже 66 років і про отримання парафії не подбав. Взагалі не дбав про матеріальне. Часто перебував у Рясній-Руській, де залишилася від батьків низенька стара хата, а в одній із кімнат у кутку був обладнаний вівтар, на якому колись правили підпільні Служби Божі. У Львові мешкав у малесенькій «кавалерці» на вулиці Городоцькій, 80. Ця квартира йому не належала, але міг нею користуватися необмежено. У кутку кімнати також був обладнаний вівтар, на якому щоденно правив Служби Божі. На одній із них я був присутній. Прислуговувала отцеві пані Марія, Служба тривала менше 40 хвилин. Все відбувалося так, як у підпільні часи, лише без казання. Цю атмосферу чистоти, первісного, канонічного Богослужіння важко передати. Воно було здійснене так скромно і високодуховно, як у часи підпілля радянського. Можливо, що подібна атмосфера панувала на Богослужіннях ще у Римській Імперії, бо обидві імперії однаково християн переслідували.
Не дивно, що отець Петро не прагнув отримати парафію. Він побував на вершині Духа, приносив Господу жертви в атмосфері істинного, переслідуваного служіння і, напевне, вже не хотів переходити у формат рутинної церковної обрядовості. До кінця своїх днів отець правив Служби Божі так, як умів найкраще, як робив це у часи переслідувань.
Поблизу його квартири була церква Свв. Ольги і Єлизавети, куди він часто приходив сповідати чи співслужити. Там я його побачив вперше.
Була серпнева неділя 2002 року – дев’ятий день після страшної Скнилівської авіакатастрофи. Я зауважив, як під час Служби із захристії вийшов невисокий старий священик і сів сповідати людей. Відразу до нього утворилася велика черга, напевне мав значний авторитет, що люди попереходили із черг до інших священиків. Коли Служба закінчилася і всі пішли до виходу, цей старий священик вийшов на середину подіуму і ні до кого не звертаючись почав викрикувати короткі різкі фрази. Люди реагували по-різному – одні продовжували пробиратися до виходу, інші підійшли ближче до промовця, а від одного я почув фразу «Ну Періжок дає!…». Я зрозумів, що цей, зовнішньо подібний на Сократа отець власне і є Петром Періжком, про котрого я вже багато начувся від свого колеги по роботі. А він тим часом викрикував: «Покайтеся, люди! Сатана лютує, сіє смерть. Така трагедія сталася, а мене сьогодні на весілля запрошують – чи ви у своєму розумі!? Як можна святкувати на дев’ятий день після такої масакри? Одумайтеся і покайтеся, моліться за загиблих!...». Він ні до кого не звертався, фрази кидав понад головами людей. Був дуже подібний на біблійного пророка, котрий промовляє до натовпу боговідступників. Так, ніби говорив не від себе, а виконував місію, передавав сенс якогось пророчого видіння.
Любив їздити на різні релігійні заходи. Одного разу ми поїхали з отцем на празник у селище, де він колись служив дияконом. Службу Божу правило багато священиків, парох одночасно був місцевим деканом. Опісля всіх запросили на другий поверх дзвіниці, де був накритий святковий стіл. Отець Петро настояв, щоб ми залишилися з ним – не лише пані Марія, але також я із своїм співробітником, бо допомагали отцеві подолати круті сходи наверх. За багато накритим столом сиділи виключно священики із дружинами. Вони косо дивилися, як ми підходимо до столу разом із отцем, кидали іронічні репліки. Розмовляли поміж собою отим специфічним корпоративним священичим сленгом, ще й підсиленим особливими клерико-провінційними зворотами та реверансами. Отець Петро так якби щось відчув і тому не сідав - стоячи за столом почав проповідувати, під іронічними поглядами та тихими смішками присутніх. Але він на то не зважав і особливо наголошував на заповіді «Не Вбий!». Не знаємо, чому. Потім виникло припущення, що отець відчув у когось із присутніх гріх убивства, наприклад, можливо котрась із присутніх їмостей зробила аборт.
Зрештою він сів за стіл і, частуючись, ще робив якісь зауваження, зокрема щодо надмірної любові до алкоголю. Як згодом виявилося, такий гріх мав один із присутніх молодих отців. Врешті зауважив, що пора би і парохові вже нарешті сюди прийти, бо і так всіх грошей самотужки заробити не зможе – хай би доручив завершити «мировання» комусь із своїх співробітників. Сріблолюбство пароха було таким помітним, що навіть і ми це змогли зауважити.
Прийшов парох і перше, що зробив – підійшов до нас із колегою і пошепки, але у різких безпардонних виразах порекомендував забиратися геть. Не зважаючи на протести отця Петра ми зійшли вниз, однак настояли, щоб пані Марія залишилася. Було навіть трохи лячно залишати отця самого у цій недоброзичливій атмосфері трапези «престольного празника». Чекали, сидячи на лавочці під дзвіницею, а незабаром до нас приєдналася дружина того падкого на випивку отця разом із своїм малим сином. Вона давно знала отця Петра і розповідала, який то незвичайний, Божий чоловік. А також старалася загладити прикрість ситуації та перепросити нас за поведінку пароха, хоча не мала до цього жодного стосунку.
Невдовзі зі сходів зійшов отець Петро у супроводі пані Марії та пароха. Дружина священика попросила благословення і отець відразу приступив до нього – поклав обидві руки їй на голову, підняв очі до Неба і зашепотів благословляючі прохання до Отця Небесного. Аж тут трапилося щось зовсім неймовірне. Пароху напевно кортіло повернутися чимскоріше до столу і він, не дочекавшись завершення благословення їмості, відняв одну з отцевих рук від її голови, піднирнув під неї і заходився цілувати навхрест отця із словами «Бувайте здорові, отче, Христос посеред нас!». А закінчивши прощання відразу побіг сходами дзвіниці нагору – до веселої та вже підпилої компанії своїх колег та підлеглих.
Ми стояли ошелешені, а бідна їмость, котра так хотіла отримати неймовірне і заворожуюче благословення, виглядала як обкрадена. Ми наочно побачили два полюси священичого стану – бідного колишнього підпільника, слугу Божого, котрий ніколи не мав ані сім’ї, ні своєї парафії і все життя присвятив служінню Господу і людям. А поряд із ним – представника сучасної заможної і впливової церковної «номенклатури», аморального фарисея-заробітчанина, прости його, Господи.
Спілкуючись і подорожуючи з отцем Петром таких уроків життя можна було отримати дуже багато. Брат мого напарника одного разу повіз отця на відпустовий празник на Тернопільщину. Була вже осіння, не дуже тепла пора. Отець надворі сів сповідати і відразу до нього вишикувалася черга. Сповідав він уважно, докладно. Брат мого напарника, також на ім’я Петро, вже втомився чекати отця і сів у машину. Стемніло, похолодніло, почав накрапати дощик. Петро в машині заснув. Прокинувся, коли вже світало. Дивиться – а отець все ще сповідає і черга до нього все ще стоїть. Звідки лише бралося стільки сил у цього тоді вже 78-річного чоловіка?
Інший випадок трапився по дорозі у Крим. Отець любив бувати в Євпаторії, хоча міг собі це дозволити вкрай рідко. Тамтешній клімат і грязеві процедури дуже допомагали на його покалічене побоями тіло і переморожені ноги. Їдучи автомобілем, зауважили на трасі жахливу аварію. Зупинилися. Один чоловік лежав мертвий, так сказали інші люди, серед котрих був лікар. Але отець повернувся до машини і приніс єлей. Зашепотів молитви, докладно помазав єлеєм лежачого і молився доти, доки той не очуняв. Присутні були шоковані, це виглядало як повернення з тамтого світу.
Потім отець нам розповідав, що у випадку смерті у перші дві години конче потрібно здійснити єлеопомазання, душа на нього чекає. А Господь вирішить, що із цією людиною робити – може і повернути знову до життя. Отець висміював тих, хто будучи хворим, сприймав єлеопомазання виключно як вже останню процедуру перед кончиною і намагався відтермінувати його якнайдовше. Адже помазання є на благо, на очищення і здоров’я, а вже Господь вирішує, скільки кому жити.
На виїзді зі Львова у селі Рясна-Руська коло церкви є невелике кладовище. Це унікальне місце, де перед церквою покоїться Блаженний Олексій Зарицький, а на кладовищі - отець Петро Періжок.
Блаженними визнано порівняно небагато мучеників і сповідників УГКЦ. Але Господь сам визначає достойних, лише Він знає своїх. Коли отець Петро помер, то громада села хотіла поховати його поряд із отцем Зарицьким. Але ті, хто знав заповіт отця Петра, настояли, щоб покоївся він на кладовищі, поряд із своїми батьками.
Наступного дня після смерті отця Петра знайомий ясновидець нам сказав: «Він вже на Небі. Я бачив видіння – отець Петро іде від нас у всьому білому, а поза його плечима - постать Ангела».