Увечері 14 липня у львівській кав’ярні-галереї «Штука» відбулася зустріч усіх охочих із релігієзнавцем, фахівцем у сфері церковної статистики й географії Тарасом Гринчишиним, який свого часу був РІСУвцем, а після тривалої праці на сайті поринув у інші сфери зацікавлень. Так, понад два роки тому в рамках співпраці із Львівською міськрадою було видано атлас-довідник «Львів сакральний» – шкода, що вийшов він невеликим накладом, бо здобув велику популярність своєю унікальністю, оформленням і точністю подання інформації. Дописує колега і до журналу «Патріярхат», де, зокрема, має серію публікацій про діаспорні Церкви.

Так от, після короткого представлення головного винуватця події в «Штуці», варто сказати, чим він там відзначився. В першу чергу – майже двогодинним викладом ретельно зібраної інформації про українські Церкви в країнах поселень, який час до часу переривався низкою запитань. Спробую коротенько відтворити зміст лекції. Т. Гринчишин мов по поличках розклав, як виникали певні Церкви в конкретних країнах світу, в чому їх особливості, зорієнтував з допомогою розробленої карти в цифрах і назвав деякі знакові прізвища. Присутні мовби мандрували з доповідачем земною кулею і перед ними поставала цікава панорама українських поселень та релігійного життя.. Лектор говорив як про позитивні, так і негативні моменти церковного життя наших земляків в Європі, обох Америках (виявляється, українські греко-католики вже служать навіть на Гаваях), Австралії… Дуже болючою постає проблема асиміляції молодших поколінь українців, що спричиняє їх відхід від українських парафій, незалежно від конфесії. Обділеними у релігійному плані залишаються численні українці в Російській Федерації, які не мають достатньої кількості священиків для духовної обслуги, а простори цієї країни відомо які. Особливо вже там, за Байкалом, аж до Владивостока і Камчатки, де свого часу трудився лише один молодий єромонах, якого жартома називали екзархом всія Сибірі та Далекого Сходу. Те ж саме в Казахстані, де священик приїхав до українців в колишню його столицю Алмати лише на початку цього року. На думку лектора, за умови достатнього забезпечення священнослужителями українських спільнот у світі (а також на Сході України) загальне число греко-католиків могло б становити не 4,5 мільйона як зараз, а 7,5!

Наразі ж нові громади, що постають унаслідок нової хвилі еміграції чи заробітчанства не завжди отримують достатню опіку з боку українських Церков – УГКЦ чи православних. Подолати цей стан покликані нові ініціативи Церкви у цій ділянці. І тут цікавою виявилася пов’язаність проблем діаспорних Церков із труднощами і проблемами взаємостосунків Церков в самій Україні. Не бракувало доповідачеві доброго гумору у наведенні прикладів цього, як от у історії про зустріч у рідному карпатському селі колишніх однокласників, а нині священиків різних конфесій у далеких світах, коли один з них (МП) не побажав вітатися з іншим (УГКЦ), бо, мовляв, владика не велів з «єретиками» навіть розмовляти…

Слід віддати належне доповідачу, який виклався на повну, зумівши справді зацікавити присутніх цією тематикою. Його володіння інформацією такого штибу стало результатом багаторічної праці і постійних контактів із представниками Церков в діаспорі. З власного досвіду, як упорядник кількох адресарів для «Календаря «Світла» і «Календаря «Місіонаря», усвідомлюю, скільки зусиль треба прикласти для впорядкування і систематизації подібного матеріалу.

Символічно, що в цій кав’ярні, де регулярно проводяться виставки фотомистецтва та живопису, по центру у рамці постійно висить невеликий фотопортрет Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького – постаті, яка свого часу була промотором розвитку українських Церков на поселеннях. Можливо, за заступництвом митрополита Андрея Тарас Гринчишин втілить ще не один проект, в тому числі друкований. Адже українці повинні знати, що «нашого цвіту по цілому світу»!