В Частині ІІ міжнародної конференції «Парохія – місце надії» в Ньїредьгаза, Угорщині, що відбулася від 17 до 22 липня 2011, йшла мова про надію, яку породжує екуменічне мислення в Церкві. Також  було сказано, що парафія, яка молиться, це умістилище вогню, а християни – носії вогню! Наголошено, що оскільки Бог є таїною, то Літургія є добрим засобом, щоб відкритися до таїнственного, зокрема в добу постмодернізму.

Оскільки в людській історії були різні приклади, коли люди жили і надіялися мимо зовнішніх несприятливих обставинах, конференція застановилася про переслідування Церков на Сході Європи і на пошук надії у страшних воєнних обставинах. Про Українську Греко-Католицьку Церкву вдало розповіла Леся Крип’якевич, про що написала Лілія Ковалик в статті «На Католицькому конгресі в Ньїредьгазі представлені свідчення про комуністичні переслідування духовенства УГКЦ», що появилася на РІСУ (http://risu.org.ua/ua/index/all_news/catholics/catholic_world/43429/).

Німецька учена д-р Фредеріка Маєр говорила про «Надію у воєнних листах». Такі листи, вона знайшла в Демендінгенському архіві, де збережені 8000 рукописних документів, більшість про ІІ світову війну. Такий архів також знаходиться в Ареццо, і він послужив прикладом для німецької колекції.

Доктор Маєр передала кілька думок із щоденника Карін фон Еренбах, яка 26.3.1945, так висловлювалась: «Я нині вирішила писати, для того щоб мати надію…» В цьому щоденнику знаходимо ще інші вислови надії, як наприклад: «Боже дай мені надію»; «Я хочу жити»; «Із глибин кричу до Бога – допоможи мені»; «Я борюся, щоб не бути переможена злом».

Щоденники є важливими джерелами, бо вони показують боязні і надії кожної найпростішої людини, які не можна відчути в загальній історії, яка переважно говорить про полководців. Воєнні щоденники є основним джерелом історії тих, які хотіли вижити, а саме: 1. жінок, які писали про війну, голод, очікування чоловіка, втечу, хворобу; і: 2. солдати, які спочатку були захоплені переможними битвами, а згодом зрозумівши зміст війни, її відкидали, висловлювали свої очікування, зокрема мріяли про родину і свободу. Ця надія була дуже сильною навіть у безвиході: «Навіть якщо не знаю куди йду, маю надію». Писати – це вже був спротив безнадії. Це означало творити віддаль між тим, що переживаю і тим що думаю; це укладення архіву, щоб збирався досвід, який не пропаде для майбутніх поколінь; це усвідомлення своєї ситуації в ширшому контексті часу і простору; це повітряна подушка, вентиляція між безнадією і тобою, щоб вона тебе не схопила і не знищила.

Яка надія зустрічається в щоденниках німецьких воїнів? Це бажання з’єднання родини, повернутися до хати, пережити війну, це будучність для Німеччини – щоб добре воювати, а потім, щоб війна закінчилася.

Надія, що можливо витримати проти всякої надії присутня наприклад в Анни Крігер, мати малої дитини, яка чекає знак життя від чоловіка. 16.12.44, вона пише: «Дорогий Боже, пришли Тата назад… Чи може бути такий страшний Бог, щоб Тато не повернувся? Тату повернися! А вже рік пізніше, 13.11.45, написано: «Тато живе, я це хочу кричати всьому світу. Все освітлене для нас. Бог не такий страшний. Тепер нічого більше мене не захитає.»

Надія і безнадія – близькі. Це що чоловік міг померти не згадується, бо це могло б стати реальністю! Жінка обробляє город як знак надії, що чоловік поверне. Найважче нести надію в святкові дні. Часами в щоденниках, Бог страшний, часами – добрий. Діти мають велику роль, щоб згадувати Тата і наприклад пишуть: «Молімося, і таким чином Мама буде думати, що Тато поверне».

Вернер Мюллер заарештований в Богемії і відданий росіянам писав 16.5.1945: «Вдень роздумую в тіні намету». А коли довідався про це, що є на листі звільнених: «Я зараз відчуваю тверду землю під собою, що дає мені основу для польоту».

У своїх працях, в’язень і науковець Віктор Франкл показує, як ідентичність людини в таборі є в небезпеці – чуєшся іграшкою в руках долі. Для багатьох новина про звільнення є важким випробуванням, який може й довести до смерті. Для  цього, щоб надія в майбутнє, надія у вічність жили, не треба щоб було щось конкретне (як поворот до хати). Бо в різних випадках люди поверталися і вже не могли дійти до себе. Щоденник – це стратегія проти безнадії, коли людина звертається до свого я, і щось собі уявляє. Інший спосіб творити надію, це – заприязнитися із іншими і обговорювати з ними свої життєві історії. Також важливо собі установити шкалу вартостей і жити згідно них. Щоденник – це теж спосіб лічби часу. В щоденниках зустрічається гумор, що значить: «живу мимо всього». Сміх проти надії і проти утиску є теж методом для відчуття благословення, який діє в часі переслідування і утиску.

Наука, яку можна витягнути із німецьких воєнних щоденників така, що зажди можна піднятися із безнадії. Надія – це активна дія усвідомлення дійсності та віднаходження цього, що Бог хоче від людини в час її терпіння і переживання.

На однові доповіді д-ра Маєр, отець Альфонс Борас, один із експертів «Європейського Колоквіюму Парафій» (Бельгія), поставив запитання: Що лишається коли нічого більше нема, коли ми без надії, коли живемо загрозу власній ідентичності, коли нас хочуть знищити?

Відповідь така: 1. Людська надія є основоположною потребою, яка нам дає самоусвідомлення того, що хочемо пережити загрозу. Це також відношення до часу і справа взаємопідтримки – Бог, сусіди, родини. 2. До того додається богословський вимір, що є відкриттям себе до реальності Бога, до якого ми звертаємося, коли нам земля провалюється під ногами. Коли Бог нам говорить, Він робить те, що єдиний може зробити – Він себе об’являє. Християнська надія – це Бог який відкриває себе, не для того, щоб нас інформувати про себе, а щоб з нами нав’язати відносини.

Таке відкриття і пізнання Бога настає через молитву, бо через неї Бог нам говорить і себе показує. Таким чином Бог входить в нашу історію і змінює наше життя. Говорити про надію, це усвідомлення того, що ми не завжди повертаємося до старого. Час стає освячений та існує бажання передати віру. Нема того перегону, який є характеристикою комунізму, що хотів поміняти віру в ідеологію.

Коли спочатку Господь говорив, Він не звертався до християн, їх не було! Надія спочиває у вірі, але віра теж потребує надії. Вони взаємно пов’язані. Є дві ситуації – переслідування (яке вимагає уваги) і розмита ситуація (яка вимагає, щоб була основа віри). Екуменізм вимагає нашої внутрішньої єдності, щоб міг відбуватися діалог, основою якого є власне сопричастя з Богом. Парафія, де ми особисто знаємося, має бути місцем обміну дарів.