В ІІІ Частині міжнародної конференції «Парохія – місце надії» в Ньїредьгаза, Угорщині, що відбулася від 17 до 22 липня 2011, подавалися різні приклади із історії ІІ Світової Війни і Комуністичного переслідування християн, як люди жили в надії проти надії. Ця надія базувалася як на людських факторах, так і на сильній основі віри.

У останній ІV частині колоквіуму Альфонс Борас (Бельгія) говорив про парафію, як місце, де приходить Христос і дає людям надію. Апостол Павло пише до Євреїв (10:23): «Держімо непохитне визнання надії, – бо той, хто обіцяв, вірний». Життя в парафіях не основується тільки на співжитті людей даної місцевості і вияву власної віри. Велика надія стає проблематичною, коли в культурі забувається про історичне минуле і майбутнє. Щоб надіятися, треба ввійти в час, який Христос очистив, в час, який Христос взяв під своє керівництво. Без відчуття того часу не можливо жити великою надію. Нинішнє покоління шукає способи, як добре жити і закривається на собі, що унеможливлює ділення із іншими. Потрібно себе питати, як можу жити, щоб бути справді щасливим. Бути християнином – це вже переживати це, в що я вірю! Це переживати нерозуміння Христового хреста! І бачити своє сповнення в Бозі! Нині людина стривожена про свою особистість і надто переживає всякі ризики.

Парафія – спільнота для всіх, без ніяких попередніх умов. Вона дозволяє всім брати участь в Божих справах. Парафія – відкрита до місцевості. Радості і болі кварталу є перейняттями парафії. Відкриття парафії на всіх довкола – це не стратегія, а присутність Христа серед людської спільноти. Цьому заперечує надто велика увага парафії над своїм розвитком і стабільністю! Всі повинні мати місце в парафії, всі мають відчувати Божу любов і жити надією. Це місце для Слова і слова, де між собою розмовляють, де вчаться один одного слухати і чути. Це осередок молитви, яка приводить до надії. Для надії треба розширювати своє серце, а це може вчинити молитва. Це студія слухання Бога і людини. Парафія – це центр Євхаристії. «Ми очікуємо Твоє повернення у славі!» Місце, де і коли Господь скликає свій народ. Не емоції, а надія. Євхаристія приводить нас до активної любові до інших, де ми стаємо братами для всіх, бо Бог любить всіх людей (Літургія). Максим Ісповідник каже, що хто любить Бога, любить ближнього. Парафія – це місце, де ми набираємо впевненості в майбутнє.

Не треба уявляти життя, а жити нинішнім днем. Надія там, де ми надто не думаємо про майбутнє, бо це тоді надія-фікція, що є бідністю. Час повинен служити не на реформу суспільства, а на відновлення щоденного життя. Надія, що не зраджує, родиться в щоденному житті.

Надіятися в довірі. Надія, віра і милосердя пов’язані. Це Божі доброчесності, бо Бог це найперше робить супроти нас. (Не робити із власного майбутнього основу нашої дії – особливо для парафій). Церква, як і парафія, не існує сама для себе, але тільки, щоби сповнилося Царство.

Нині питання яке треба ставити, не – чому і для чого жити, а – як жити! А ми християни маємо надавати сенсу життю. Це має бути братерство не на завтра, а вже на нині. Парафія – це всі парафіяни, які щоденно будують свою надію. Як цього вечора, коли Ісус запалив серця учнів з Еммаусу, так і нинішні люди зможуть бути досягненні Ісусом, бути приближені на дорозі і могти сумніватися, дискутувати з Ісусом.

Інший експерт «Європейського Колоквіюму Парафій», Лука Брессан (Італія), поставив питання: Що можна практично зробити в парафіях? Кардинал Мартіні постійно себе запитував, де є місце парафії в Церкві і відповідав, що вона подібна до Йони, що втікає! Це поведінка зовсім протилежна від Давида, який все планує, а потім бореться супроти Голіята і перемагає. Парафія з боязню переживає свою дійсність, бо переміни в житті суспільства змінюють всякі звичаї. Треба їй ставати альтернативною спільнотою, де звертати увагу на такі пункти: 1. притягання, атракція; 2. проголошення; 3. випромінювання; 4. дріжджі; 5. переконання.

Парафії потрібний есхатологічний вимір через гарну відправу Літургій, і солідарність, коли всіх людей кличуть, і всіх люблять. Оскільки парафія не є сектою, чи окремою організацією, церковні приміщення мають служити місцем де можна щось альтернативного доброго зробити, що де інде не можна.

На кінець Губерт Віндіш (Німеччина) зробив висновки конференції, сказавши, що робота розпочалася із запитання – чи наші парафії є місцями надії?

У відповідь можна сказати, що так, парафії можуть бути місцями християнської надії. Для того дуже повчаючим є духовний підхід Сходу для розуміння і практики Церкви. Потрібно вчитися одні від других.

Другий наголос, що людська надія – це базова потреба кожної людини зокрема в тяжких часах. В таких моментах приязність між терплячими і обмін досвідом є корисними.

На запитання, як ми можемо окреслити надію простими словами треба відповісти, що надія завжди зв’язана із прагненням чогось, чеканням на щось. Вона має в собі силу боротьби, яка звернена в майбутнє, йдучи в два напрямки: це надія на зміну і надія на це, щоб щось лишилося так як є. Хворий хоче щоб щось змінилося, а здоровий, щоб цей стан лишився. Надія може бути напрямлена на маленькі і великі цілі. Дві великі цілі життя людини: а) бути або ставати свобідними, вільними – коли ув’язнений (дія зло), або коли щось стається (дія диявола); б) батьківщина (не туземна, а як земля, праця і хата і ще здоров’я, любов) – глибокі прагнення, все що вважаємо святим.

На інше запитання, яким чином парафії стають місцями надії, відповідь складається із двох чинників – людського і божого. Парафія, це місце людської надії, бо ми у світі, не поза світом. Але ця надія прикріплена до якоря, який тримає нас близько неба (Євр. 6: 19-20): «В ньому маємо, неначе якір душі, безпечний та міцний, що входить аж до середини за завісу, куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши архиєреєм повіки, на зразок Мелхиседека.» Це нас відрізняє від інших людей. Християнська надія приходить від Бога – це Божа чеснота для нас, бо Він перший довірився нам. Всі люди, які творять парафію, показують цю Божу дійсність, як монстранція чи як ікона. Не треба дивуватися, що з такою місією, ми чужинці у світі.

На останнє запитання, що означає бути носієм надії можна так відповісти, що мимо всього що робимо, не треба нам забувати щось представляти і кого чи що маємо ми представляємо? Ми маємо показувати небо (як монстранція чи ікона). Маємо впроваджувати в практику мотто ПРАЦЮЙ і МОЛИСЯ. Бо молитва – це якір, який зв’язує, тримає в небеснім Царстві. Не можна ніколи втратити контакт, погляд на Христовий хрест. Шалон Шорін каже, що напис на хресті «ІНЦІ», це те саме, що «ЯГВЕ» - Господь Бог. Це значить, що Христос каже: не бійтеся, я тут. Прочитаймо лист до Римлян 5:1-5: «Оправдані ж вірою, ми маємо мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа, через якого ми вірою одержали доступ до тієї ласки, що в ній стоїмо і хвалимося надією на славу Божу. Та й не тільки це, але ми хвалимось і в утисках, знаючи, що утиск виробляє терпеливість, терпеливість - досвід, а досвід - надію. Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний.» Виправдані вірою, маємо мир в Бозі. Через нього у вірі, ми сягаємо благодаті в якій живемо. І хочемо Його хвалити в надії слави. Ми хочемо Його прославляти і своїми болями, бо це надає терпеливість…