Патріархат "Україна"

Клерикалізм як управлінська модель із істотним впливом церковних керманичів на процеси організації суспільних справ ? знаний у світовій політології феномен. Його суть, однак, не зводиться лише до контролю релігійними діячами державної влади та переплетінні релігії з політикою, але, передусім, полягає у моделюванні структури суспільної свідомості громадян даної держави саме у контексті релігійних формул.

Клерикалізм як управлінська модель із істотним впливом церковних керманичів на процеси організації суспільних справ − знаний у світовій політології феномен. Його суть, однак, не зводиться лише до контролю релігійними діячами державної влади та переплетінні релігії з політикою, але, передусім, полягає у моделюванні структури суспільної свідомості громадян даної держави саме у контексті релігійних формул. Головним чином йдеться про неспроможність відділити мову внутрішнього релігійного світу від мови зовнішньої публічної влади. Таке зрощення релігійності і політики було і залишається дуже частим політичним явищем. Чого у нім більше: користі чи небезпеки; якими видаються його ознаки; де у цій системі координат є − а де має бути − наша країна: на ці теми подальші міркування.

Основи православного протестантизму
Добре відомо, що економічний успіх європейських суспільств значною мірою пов’язується із історичними передумовами − а саме, імплементацією серед управлінських еліт тих країн ідей відділення церкви від держави: або у повному форматі «світськості» або в редукованому − «протестантизму». Натомість, глибинна суть цього стратегічного розлучення знана менше. Йдеться далеко не стільки про факт обмеження впливу церковних керманичів на свідомість людей, скільки про усунення церковної ідеології з державотворчих технік: релігійна свідомість не повинна залучатися у процеси суспільного управління.

Кожен у здоровому демократичному суспільстві здатен розрізнити себе як «індивіда» (із важливим значенням релігії для відповіді на власні Богопошуки) та «громадянина» (із повним відкиданням релігійного детермінізму і поясненням соціальних явищ та процесів ступенем розгніваності богів чи злих сил). Зрештою, мультиідентичність − невід’ємна складова кожного з нас: не є шизофренією відчуття себе, в залежності від контексту, у статусі пасажира, покупця, батька, сина, онука, начальника, підлеглого, абонента, курця, пацієнта, студента: радше навпаки, міряння усього безміру суспільних контекстів одним ціннісним «аршином» і є ознакою психічного розладу: релігійного фанатизму і фаталістичного детермінізму.

Як не дивно, для української християнської ментальності, віками зрошеної смертельними дозами імперського самодержавства та комуністичної пропаганди, релігія вже давно перестала бути лише справою індивідуального спасіння-вдосконалення, але перетворилася на спосіб політичного становлення. Багато-хто щиро вірить, у те, що Біблія дає відповіді на усі питання соціального розвитку. Мій добрий приятель, доктор права, оце нещодавно переконував мене у тім, що він віднайшов і розшифрував застереження про Чорнобильську катастрофу в Одкровенні Івана Богослова! Наша цілісна свідомість неспроможна загалом розділяти алегоричність від буквальності, а індивідуальність від публічної сфери. Біблія є нам як Книгою Спасіння, так і кришталевою кулею для передбачення майбутнього, євангелісти − одночасно є благовісниками Христових правд та конспіраторами–нострадамусами, що знають все наперед: лиш варто знайти код!

Якби відважився хтось винести на референдум питання про те, чи повинен загальновизнаний патріарх об’єднаної в майбутньому української православної церкви вважатися духовним главою нації − відповідь народу була б, поза сумнівом, схвальною: патріарх бо − не лише «звучить гордо», але він напевне краще знає «як й куди нам всім вступати: чи в ЄС, чи в СОТ чи в НАТО»…

Два лики свободи
Питання свободи − що і етимологічно, і сутнісно є стрижневими для ліберальних концепцій − споконвіку належало до основних у філософських поясненнях світу, соціуму і Людини. У ХІХ столітті всесвітньо визнаний класик релігійного екзистенціалізму киянин Микола Бердяєв «перекладає» на прийнятний нашому культурному архетипові «християн-сковородинців» код давню тезу про позитивну й негативну свободи в контексті осмислення сутності феномену творчості Бога й Людини.

Негативна свобода − це акт скасування кордонів і меж, а її прямим синонімом є поняття «звільнення», «визволення із» та «свобода від». Натомість свобода позитивна передбачає наявність цілі, осмисленості і «доданої вартості», що ототожнюється із актом творчості − причому, «творчості» не як мистецтва, але перманентного феномену кожної осмисленої людської дії, думки, міркування, богоспілкування, тобто «свобода для».

Негативна свобода − недостатній для індивіда стан; «звільнення від» − є лише проміжним етапом на шляху до «звільнення для». Задля досягнення останнього, можливим є проходження горнила випробувань та покладення на вівтарі власних духовних практик низки чеснот. Релігійне вдосконалення майже апріорі передбачає упокорення, страждання, смирення: опущену голову і повне прийняття негараздів як даності на шляху до «Свободи», «Блаженства», «Раю» абощо. Природно, що позитивна свобода у ціннісній шкалі такої філософії є вищим і більш бажаним станом: станом, на який органічно «запрограмовані» душі й серця кожної людини.

Однак, коли дана парадигма мислення екстраполюється на суспільні стосунки, коли держава стає церквою, і навпаки, «раби Божі» враз стають «рабами кесаревими». Світоглядна пастка, що криється у такому висновку, полягає у тім, що ідеї, котрі є вигідними для Людини, необов’язково (а й навіть «досить рідко») співпадають із рецептами суспільного розвитку. Те, що для внутрішнього світу людини є ознакою покори, самоорганізації та акту творчого пізнавання, на рівні суспільних програм перетворюється на знаряддя для одурманення народу, середньовічне мракобісся та ідеологічне обґрунтування авторитаризму.

Євангельська формула «Богові − Боже, кесареві − кесареве» і є тим «дешифрувальним ключем», що допомагає відділити світ індивідуальний від світу колективного − «світ цей» (тобто, зорганізоване у державу суспільство) від «Царства Небесного» (що індивідуального світу, що «всередині нас»).

Протиставлення цих двох світів здебільшого пояснюється як боротьба із «гріховним світом, яким панує диявол», однак, суть не в цьому. Основа тези про «меч, що приніс Христос у цей світ» полягає у наголошенні на світоглядному розділенні, розсіканні духовних вчень та рецептів самовдосконалення від суспільних ідеологій та уявлень про управління державою. Саме на цей ідеологічний недуг страждають усі світові релігії, саме у ньому плекали свої ідейні корені палії відьом та борці із інакомисленням, середньовічні інквізитори і сучасні терористи-смертники.

Буквальне тлумачення релігійних вчень, та перенесення їх індивідуальної суті на суспільний контекст є і буде невмирущим джерелом релігійного і політичного фанатизму. Лише світськість, поміркованість та віднайдення у власній душі істинних фібр гуманізму і самоповаги є шляхом для обмеження тотемізації релігійних доктрин чи їх перетворення на виправдальні формули для політичних шахраїв-пройдисвітів.

Індивід і Громадянин
Теза про боротьбу двох світів є світоглядним парадоксом, оскільки ідеї, що є цілющими для індивіда, є згубними для суспільства, і навпаки. Християнська етика є виключно індивідуальною, а соціальні експерименти та намагання запровадити її ідеали у суспільний контекст завжди закінчуються фіаско. Релігійне місіонерство щодо індивіда є священним актом його навернення, релігійне місіонерство щодо громадянина − брутальним актом зомбування, джерелом авторитаризму та соціального рабства.

Світобачення комунізму є апогеєм соціалізації християнства: де «Царством Божим» є «світла мета», «раєм» − «комунізм», «Спасителем» − «дідусь Ілліч», «пророками» − «Маркс і Енгельс», «мучениками» − «герої війни і революції», «Сатаною» − «Захід», «церквою» − «партія», «Отче Наш» − «Інтернаціонал», «соборами» − «з’їзди», «Іудою» − «вороги народу», «Великим Постом» − «Голодомор»… Усі жили для «колись-в-майбутньому». Кожен ладен був терпіти страждання, аби потім десь його діти увійшли до раю-комунізму. Ніхто при авторитаризмі не думає про «тепер». Кожен, хто думає про «тепер» автоматично стає ворогом системи. Ціль при авторитаризмі завжди виправдовує засоби, одиниця − завжди «нуль».

Відрадно, що «осуспільнене» християнство, перенесення релігійних індивідуальних уявлень на суспільну організацію, не має нічого спільного із візуально подібним явищем − соціальною доктриною церкви, а також її суспільним служінням. Адже в останнім випадку йдеться про імплементацію гуманістичних християнських начал милосердя у практику щоденних дій індивідів, тоді як «осуспільнення» християнства передбачає тлумачення Євангелії у системі координат публічної самоорганізації громадян.

Коли церква освячує танки − вона діє як допоміжний інструмент легітимізації зовнішньої публічної агресії. В такім випадку танкіст − не просто громадянин, що виконує перед державою свій публічний обов’язок. Після освяти, цей танкіст стає також і людиною, що на індивідуальному світоглядному рівні вірить у власну правоту та богоугодність справи: він ненавидить своїх ворогів, готовий покласти власне життя та долі десятка своїх близьких на вівтар служіння. Така цілісна свідомість боронитиме оголошені ідеали більш заповзято, терплячи пекло війни, втішаючись космічною істинністю своєї місії.

Зрозуміти необхідність дієвого відділення церкви від держави, а церковної свідомості від публічної, необхідно не лише на макрорівні, але й кожному з нас безпосередньо, аби уникати наївних хиб, що виникають при так звичних для нас намаганнях пояснити усю трагіку й непередбачуваність суспільного життя «хитромудрістю Божих задумів».

Стаття підготована для тижневика „Дзеркало тижня”, де і розміщена її дещо скорочена версія. За згодою автора на РІСУ розміщуємо повну версію в авторській редакції

Олесь АНДРІЙЧУК

ЄУІ, Флоренція, [email protected]