Постанови Помісного собору Руської Православної Церкви (червень, 1990) щодо України

Постанови Помісного собору Руської Православної Церкви

...

19. Оцінюючи взаємовідносини Руської Православної Церкви з Римсько-Католицькою Церквою, Помісний Собор змушений з прикрістю констатувати, що вони серйозно ускладнені уніатською проблемою, яка хворобливо загострилася нині на Заході України. Беззаконня, яке чинять уніати, становить перепону для розвитку братерських відносин між Вселенським Православ'ям та Римсько-Католицькою Церквою, підриває надію на успішне продовження православно-католицького діалогу. Помісний Собор визнає права уніатських общин на легальне існування, але вважає недопустимим насилля над православними кліриками і мирянами, захоплення православних храмів та інші подібні дії, чужі християнському духові, які здійснюють окремі уніатські угрупування та нецерковні сили, що стоять за ними. Собор висловлює протест проти неконституційних дій місцевих властей Західної України, які дискримінують громадян православного віросповідання, втручаються у внутрішньоцерковні справи та посягають на законні права Православної Церкви.

Засуджуючи прояви насилля сталінського режиму стосовно греко-католиків та будь-яке втручання світської влади у внутрішньоцерковні справи, Помісний Собор вважає недопустимим повернення до подібних же методів нині щодо православних. Історія показала, що через державне втручання, насилля, зневажання законних прав віруючих, як православних, так і уніатів, неможливо вирішити складну проблему відносин між цими двома общинами.

20. Помісний Собор висловлює жаль з того приводу, що шлях, який вже намітився до нормалізації відносин між православними та католиками східного обряду в Галичині, до врегулювання становища уніатських общин через роботу Чотиристоронньої Комісії з представників Московського Патріархату, Святішого Престолу, Української Православної Церкви та католиків східного обряду був перекритий односторонніми діями уніатської сторони, яка взяла на себе відповідальність за припинення переговорів та відмову від рішень, вироблених комісією за згодою представників Уніатської Церкви. Після цього посилилися агресивні дії уніатських угрупувань по захвату православних храмів. Помісний Собор заявляє, що шлях, обраний уніатськими представниками, веде до обтяження ситуації, до загострення міжрелігійної ворожнечі в Галичині. Собор закликає Святіший Престол вплинути на українських католиків східного обряду, які перебувають в його юрисдикції, з тим, щоб робота Чотиристоронньої Комісії була відновлена. Цілком очевидно, що тільки церковними засобами через щирий діалог можна зцілити цей небезпечний міжконфесійний конфлікт.

21. З великою скорботою Собор обговорив дії українських розкольників-автокефалістів, які порушили церковний мир на Західній Україні.

Як відомо, Священний Синод Руської Православної Церкви 13 листопада 1989 року своєю постановою за вчинення церковного розколу у Львівській єпархії позбавив заштатного єпископа Іоанна (Боднарчука) священного сану та чернецтва.

Проте, незважаючи на церковні заборони, колишній єпископ Іоанн продовжував свою антиканонічну діяльність, спрямовану на відрив православної пастви на Україні від Матері-Церкви. З грубим порушенням існуючих канонів практично одноосібне ним були „висвячені” нові „єпископи”. Останні дії розкольників, здійснені з метою надати розколу видимість значної церковної організації, тільки поглибили розділення, а разом з ним і ізоляцію розколу від Вселенського Православ'я.

Справедливе прагнення до самоуправління Православної Церкви на Україні замість того, щоб здійснюватися в рамках церковних канонів та із збереженням церковної єдності, пішло хибним шляхом розділення з усіма випливаючими з цього згубними наслідками.

Наша багатонаціональна Церква благословляє національно-культурне відродження народів, які входять до неї, але вона проти шовінізму, сепаратизму та національного розбрату. У відповідь на законні сподівання православних на Україні, українські єпархії були об'єднані в самоврядовану Українську Православну Церкву. Ця Церква, маючи широку самостійність, зберігає законний канонічний зв'язок як з Московським Патріархатом, так і з усіма іншими Помісними Православними Церквами. Утворення незалежної Української Православної Церкви відкриває можливість уникати розколу та ізоляції від Вселенського Православ'я, здійснювати подальше вдосконалення своєї самостійності, не погрішаючи при цьому проти священних канонів та зберігаючи любов і мир між чадами церковними.

Собор визнає справою виключної важливості зцілення безладдя, що виникло серед православних на Західній Україні. Ми закликаємо всіх чад церковних, які ухилилися в розкол, усвідомити, що вони стали на шлях, який веде до руйнування благочестя українського народу, до загибелі своїх душ та душ багатьох, ми закликаємо до покаяння та відбудови церковного миру.

22. Собор доручає Священному Синодові створити спеціальну Комісію по Західній Україні для практичного здійснення загальноцерковних заходів, спрямованих на якнайшвидше подолання конфлікту між православними та уніатами і церковного розколу.

(...)

Джерело: „Православний вісник”, 1990, №10, жовтень — С. 26-27.

***

Послання Помісного Собору любленим у господі пастирям, чесним інокам та інокиням і всім вірним чадам Руської Православної Церкви

(...)

Підтверджуючи стурбованість, висловлену Архієрейським Собором (січень, 1990), ми ще раз засвідчуємо велику істину Божественного Одкровення про єдність роду людського. Будь-які прояви націоналізму суперечать Божественному законові та людській моралі. Тим більше недопустимий націоналізм у церковному середовищі, де він веде до роздирання незшитого хітона Христового.

З великою скорботою дивиться Собор на дії розкольників-автокефалістів на Україні. Руська Православна Церква, яка об'єднує віруючих різних національностей, благословляє рух, спрямований на національно-культурне відродження, але вона відкидає шовінізм, сепаратизм, національний розбрат. Сподівання православних українців та білорусів знайшли підтримку у створенні Української та Білоруської Православних Церков, які мають широку самостійність. Не закритий шлях і подальшого вдосконалення та розширення цієї самостійності у відповідності з церковно-національними сподіваннями. Але в Церкві все повинно здійснюватися в дусі любові й миру, в дусі взаємності, в дусі церковної законності. Дії ж церковних розкольників, справедливо засуджених Священним Синодом і Архієрейським Собором (січень, 1990), є відвертою наругою над церковними канонами, грубим нехтуванням самих основ церковного устрою. Саме через це кожна Православна Церква не визнала самочинної автокефалії. Помісний Собор, сумуючи з озлоблення заблудлих братів, благає їх покаятися, подумати про спасіння душ своїх та тих, кого вони втягнули в розкол. Ми нагадуємо нашим братам про архієрейську та священицьку присягу, яку вони вільно дали перед Хрестом та Євангелієм. Бог зганьбленим не буває. Ніякі людські спокуси, ніякі земні блага не можуть виправдати клятвопорушення, яке в разі відступу від присяги, даної перед хіротонією, є глузуванням над Духом Святим.

Ми глибоко стурбовані посиленням конфлікту між православними й католиками східного обряду на Західній Україні. Визнаючи право уніатських общин на легальне існування. Собор засуджує насилля над православними кліриками та мирянами, захоплення храмів, у яких моляться православні, здійснювані уніатами при підтримці, а нерідко й за участю місцевої влади, яка включилася в гоніння на Православну Церкву.

Помісний Собор закликає поборників українського національного і відродження усвідомити всю серйозність загрози цього для цілісності української нації.

(...)

Джерело: „Православний вісник”, 1990, №9, вересень — С. 22.

***

Доповідь
Патріаршого місцеблюстителя Високопреосвященного Філарета,
митрополита Київського і Галицького,
Екзарха всієї України,
на Помісному Соборі 7 червня 1990 року

(...)

Найсерйознішого розгляду вимагає дуже непроста обстановка, яка склалася у західних областях України у зв'язку з загостренням міжконфесійної напруженості та ворожнечі між православними та католиками східного обряду. Однією з головних причин загостреної обстановки є втручання нецерковних сил у церковні справи.

Ситуація в цьому регіоні викликає нашу особливу стурбованість і тривогу.

Не заперечуючи права католиків східного обряду на-відкрите й легальне сповідування своєї віри. ми намагалися шляхом переговорів вирішити всі проблеми, що між нами виникли. За згодою з Святішим Престолом на початку цього року була створена чотиристороння комісія з представників Московського Патріархату, Римсько-Католицької Церкви, Української Православної Церкви та католиків східного обряду.

Переговори, які успішно почались, однак, були перервані односторонніми діями уніатів, що заявили про своє небажання вести їх та про невизнання рішень, вже вироблених цією комісією. Зразу ж після цього посилилися агресивні дії уніатських угрупувань по захопленню православних храмів, насилля, які чинилися ними над кліриками та мирянами, що відстоювали свої законні права та залишалися вірними святому Православ'ю.

Ми відкидаємо звинувачування, зведені на Руську Православну Церкву, на її минуле й теперішнє, на її архіпастирів та пастирів уніатами та підтримуючими їх деякими засобами масової інформації як всередині країни, так і за кордоном. Ми висловлюємо здивування і гіркоту з приводу неконституційних дій місцевих властей Західної України, що ще більше загострюють обстановку, дискримінують громадян православного віросповідування, зазіхають на законні права Православної Церкви. Ми відзначаємо, що в різноманітних органах преси та багатьох публічних виступах продовжують даватися односторонні й несправедливі оцінки значення та наслідків Львівського Собору 1946 року.

Не можна заперечувати те. що в результаті Львівського Собору мільйони греко-католиків возз'єдналися з Православною Церквою. Це стало органічним природним актом у багатовіковій боротьбі за повернення до віри своїх предків, за національне відродження, за релігійну єдність українського народу.

Не заперечуючи існування атмосфери насильства сталінського періоду по відношенню до греко-католиків, в той же час ми вважаємо недопустимим повернення до тих же методів у теперішній час відносно православних, зокрема. заяви деяких місцевих органів влади на Західній Україні, що торкаються відміни Львівського собору їх світською владою.

Апологети уніатства видають унію за національний український дух. На ділі ж вона була завжди і залишається нині зброєю розривання духовної єдності українського народу, зброєю відриву Галичини не тільки від Москви, але й від Києва. Ми звертаємося до всіх, кому дороге українське національне відродження, із закликом усвідомити всю серйозність загрози цілісності української нації, яку несе з собою унія.

Церковний мир на Україні порушений також діями українських розкольників-автокефалістів.

Руська Православна Церква, що здавна об'єднує віруючих багатьох національностей, які живуть у нашій країні та за її межами, в тому числі й тих, що належать до єдинокровних російського, українського та білоруського народів, благословляє рух, спрямований до національного духовного відродження кожного народу та розвитку національних культур, але вона рішуче відкидає шовінізм, сепаратизм, національний розбрат. Сподівання православних українців церковної самостійності України знайшли втілення в утворенні Української Православної Церкви, що має широку автономію. Не закритий шлях і до подальшого розширення її самостійності. Але в Церкві все повинно здійснюватися в дусі любові та миру, в дусі взаємності, в дусі церковної законності, на основі вірності канонам. Дії ж церковних сепаратистів, справедливо засуджених Священним Синодом та Архієрейським Собором, який відбувся у січні 1990 р., є відвертим глузуванням над народами, грубим нехтуванням самих основ церковного устрою. По суті, так звані автокефалісти — це новий варіант „самосвятів” на Україні.

Схизматичні акції, вчинені самочинними автокефалістами, підлягають засудженню 15-го та 31-го Апостольських правил, 14-го та 15-го правил Двократного Собору, 12-го та 13-го правил IV Вселенського Собору.

Сприятливі зміни в житті нашої країни, які відбуваються в останні роки, створення правових умов для здійснення Руською Православною Церквою її богозаповіданої місії, доброзичливе ставлення до Церкви з боку найширших кіл громадськості, що зв'язують з нею надію на духовне відродження Вітчизни, відкривають шлях до зцілення церковних поділів серед православної руської еміграції, в якої, здавалося, не було інших причин, окрім політичних, що втратили нині колишню актуальність та гостроту. З'явилася надія на подолання карловацького розколу. Але надія ця, на превеликий жаль. виявилася підірваною рішенням, автори якого назвали себе Архієрейським Собором Руської Православної Церкви за кордоном.

Дії наших співвітчизників за кордоном, що перебувають в розколі з Матір'ю-Церквою, направлені на те, щоб сіяти розбрат та смуту серед православної пастви нашої країни.

Руську Православну Церкву, яка вижила у важких історичних умовах силою Святого Духа, знову намагаються спокусити розколом. Хоча зарубіжний розкол, що називається карловацьким, відрізняється від обновленського та від інших розколів, що були на території нашої країни в післяреволюційний період, але для Церкви будь-який розкол є гріхом, направленим на роздирання хітону Христового. Тому документи, прийняті єпископами Руської Православної Церкви за кордоном, заслуговують засудження.

Православним християнам, які входять до Зарубіжної Руської Церкви, кому дороге духовне оновлення нашої спільної з ними багатостраждальної Вітчизни, треба усвідомити, наскільки далекі честолюбні задуми та незаконні домагання ієрархії їхньої Церкви від справжніх потреб Руської Православної Церкви та Вітчизни. Православні християни повинні являти нашому народові, що звертається знову до Христа, приклад однодумства та братолюбства, а не спокушувати його. розділеннями та ворожнечею.

Ми повинні захищати нашу паству від тих, хто чинить смуту в Церкві та розколи, нагадуючи вчення святого Василія Великого, що гріх розділення не змивається навіть мученицькою кров'ю.

Занепокоєння викликають випадки порушення церковної дисципліни з боку мирян та духовенства, що спостерігаються в різних єпархіях, випадки непокори кліриків священноначалію. Окремі церковні, а частіше навколоцерковні „діячі” виступають від імені Церкви з заявами, на які вони ніким не бувають уповноважені, і тим сіють розбрат у народі Божому. Для подолання цих нездорових явищ священноначаліє Руської Православної Церкви, на яке покладена Богом відповідальність за церковний мир та благочиння, у відповідності зі своїм обов'язком повинне, керуючись церковними канонами, оберігати паству від тих, хто сіє і спокуси і смуту.

(...)

Джерело: „Православний вісник”, 1990, №9, вересень — С.15-16.