Для того, щоб краще збагнути природу Церкви, вслід за роздумами і спробами дати коротку відповідь на запитання: 1) Що це є Церква?, і: 2) Що це є Київська Церква?, зараз намагаюся пояснити: 3) Що це є Патріярхат?, і: 4) Як сягнути досконалої само-ідентифікації як Церква?

3) Що це є Патріярхат?

Слово «патріярхат» не міститься в словнику чарів. У світовій історії ми є свідками народження і зникнення патріярхатів (Аквілея, Ґрадо, Охрид, Карфаген). Також і патріярхати відрізняються одні від других. Патріярхат повинен би нині складатися із таких світоглядних складових як автокефалія і автономія. Ці два слова можуть ще вміщувати такі поняття, як власна дорога до святості, понад-конфесійне мислення, однакове позитивне ставлення до всіх християнських Церков, власне конституційне церковне право, власні упорядковані канонічні джерела, широке розуміння літургійного обряду, мобільне ставлення до питання територіяльності, як феномену географічного, а теж спільнотного, місійних станиць, і не остатнім в тому переліку – чітке розуміння богослов’я Церкви: власна еклезіологія. Це лише деякі риси, які творять патріархальну Церкву. Однак реальність показує, що воно так не завжди є. Зараз ми маємо у світі чотири моделі патріярхатів – це вселенський, який поглинає в собі інші патріярхати (римський), це автокефальний і автономний (серед православних спільнот), це обмежений, а значить фіктивний (серед східних католиків), це почесний (серед римо-католиків). Патріярхат – це однак не тільки церковне питання, воно також вимагає політичної волі і стратегії, тих які в цьому зацікавлені; бо патріярхат творить культурну, фінансову, світоглядну, юрисдикційну, політичну силу вже самим фактом свого існування, а якщо він ефективний, то він дійсно формує окрему зону впливу на «канонічну територію». Для того окремі держави, починаючи із Болгарії в 964 р., старалися про патріярхат для Церкви власного народу. Воно однак може привести до єресі етно-філетизму, якщо любов до свого народу перевершує любов до ближнього, бо патріярхат – має бути церковною структурою для всіх християн даної території незалежно від мови, раси, національності, обряду, конфесії, культури… У випадку Київської Церкви нині існують п’ять моделей патріярхату: 1) києво-галицький конфесійний у римському підпорядкуванню; 2) київський понад-конфесійний відділений від Риму, Москви і Царгороду, 3) київський понад-конфесійний у сопричасті з Римом, Москвою і Царгородом, 4) київський православно-конфесійний в сопричасті із Москвою і Царгородом; 5) київський православно-конфесійний (Українська Православна Церква – Київський Патріярхат). Одна церковна структура сьогодні дозріла до патріярхату – це Українська Православна Церква – Київський Патріярхат. Друга структура, яка вже кілька століть про це говорить, а останні 50 років провела в тому напрямку дуже інтенсивну роботу – це Українська Греко-Католицька Церква. Вона 2002 р. одноголосно на своїм Соборі і Синоді Єпископів проголосила себе патріярхатом і цей акт був навіть схвально прийнятий, 3 червня 2004 р., Римським архієреєм Іваном-Павлом ІІ словами: «я поділяю Ваше прагнення, яке закорінене також у канонічних і соборових приписах, щоб мати повний юридично-церковний устрій. Поділяю це у молитві як і в терпінні, очікуючи дня, визначеного Господом, в якому я, як Наступник святого Апостола Петра, зможу підтвердити дозрілий плід Вашого церковного розвитку. Тим часом, як Ви добре знаєте, Ваше прохання серйозно вивчається, також у світлі оцінок інших християнських Церков.» Однак першоієрарх цієї Церкви не мав досить психологічної сили, щоб конкретно укорінити це рішення, хоч яким недосконалим могло бути його практичне сповнення, бо тут очевидно йшлося про патріярхат в Римському патріярхаті. Втрачений історичний момент, через нерозуміння, що в праві, мовчанка не означає незгоду, приніс однак нове більш досконале поняття патріярхату серед УГКЦ – понад-конфесійного, у сопричасті з Римом, Москвою і Царгородом. Воно однак по-людському більш віддалене від конкретної реалізації ніж попередні варіанти головно через пост-голодоморський синдром, який існує серед українського народу.

4) Як сягнути досконалої само-ідентифікації як Церква?

Митрополит Андрей (Шептицький) уважав, що справді східне монашество і поглиблення в літургійну традицію нерозділеної Київської Церкви приведе нас до відновлення своєї забутої ідентичності. Митрополит теж заснував Богословську академію у Львові. Патріярх Йосиф (Сліпий) подав нам гасло – «Будьте собою» і вперше проголосив Патріярхат Києво-Галицький і всієї Русі. Він також видав 1972 р. «Патріярхальний устав Помісної Української (Руської) Католицької Церкви», з 59 канонами. Згідно того документа основою для самоуправности патріяршої Церкви є 33 артикулів Берестейського порозуміння (не прийняті Римським Престолом) і декрет «Orientalium Ecclesiarum» ІІ Ватиканського Собору (кан. 2 «Патріярхального устрою»). Ця Церква, на основі мандату, переданого Христом Петрові та іншим апостолам (кан. 4) обирає свого голову і організує духовне життя своїх вірних, як на власній території, так і в решти світу (кан. 9). Такі настанови повинні бути актуальними і по нинішній день. Однак реалії не ті, для ілюстрації чого поставлю запитання: чи Київська Церква в обличчі УГКЦ готова нині написати нову Кормчу Книгу, своє Помісне Право, в якій би містилися, як і відповідні потрібні їй правила із Кодексу Канонів Східних Церков, так і ті, які вона сама утворить для ефективного і Божого свого розвитку? Чи Київська Церква має зібрані свої пам’ятки канонічного права – постанови соборів, синодів, статути, декрети і т.д. від Володимира Великого по сьогоднішній день? Чи вони проаналізовані і осмисленні? Чи існує нині в УГКЦ богословська школа, яка б свобідно осмислювала життя Церкви і видавала своє пророче мислення (хоч би як в Польщі), яке не завжди повинно узгоджуватися із думкою ієрархії? Скільки є написаних праць із київського богослов’я останніх 10 років? Чи є фінансова політика для розвитку київського богослова і богослов’я? Поставлені тут запитання виявляють мою розгубленість, бо не даю готових відповідей на запитання як сягнути досконалої само-ідентифікації, зокрема УГКЦ як інтегральної частини Київської нероздільної Церкви. Не даю, бо вважаю, що слів вистарчає, а потрібно більше розуму і покори, якої нині бракує. Я спостерігаю: великі обіцянки особливо молодим ідеалістам, які не дотримуються; розчарування здібних молодих богословів; спрямування фондів на каміння, а не на людей і наукові програми; непослідовність із власними постановами ієрархів Церкви; почуття меншовартості супроти Риму, Царгороду і Москви; захист позиції цих центрів проти своїх богословів; брак конституційного мислення – ось деякі із симптомів, що нині присутні в УГКЦ і які повинні бути подолані для розблокування почуття залежності, яке постійно про себе дає знати в Церкві, хоч вона вважає себе помісною і патріяршою. Літургія, монашество і богослов’я – ось три напрямки в яких нам треба серйозно працювати для дальшого скріплення і окреслення своєї ідентичності. На практиці для відновлення само-ідентифікації, що у випадку Київської Церкви означає постійний пошук єдності, за рекомендаціями митрополита Андрея (Шептицького) потрібні: 1) Палке і дієве бажання духовенства і мирян; 2) Молитва за єдність; 3) Особиста готовість до цієї єдності; 4) Слідування Божій волі, йти куди веде Бог.

Цього я собі і всім бажаю.