Про перспективи вдосконалення канонічного ладу УПЦ

Марк ГОРСЬКИЙ, кандидат богослов’я, мирянин Тульчинської єпархії УПЦ

До 15-тиліття історичного Харківського Собору УПЦ

Як відомо, Ювілейний Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви 2000 року, що дарував самоуправління Українській Православній Церкві, не виключив можливості й подальшого вдосконалення канонічного ладу Української Православної Церкви.

Але що ж реально може ховатися за цією формулою? Спробуємо відповісти на це важливе для майбутнього буття УПЦ запитання, спираючись виключно від існуючі градації статусу (ладу) місцевих Церков усередині Вселенського Православ’я.

Схема градацій канонічного статусу місцевих Православних Церков за ступенем зростання, виглядає так:

1) автономні монастирі (напр. Афон);

2) етнічні єпархії з правами самоуправління (напр., російські «євлогіанські» парафії у Франції Константинопольського Патріархату);

3) національні Церкви-екзархати – місцева Церква з правами внутрішнього самоуправління, глава якої одночасно є представником свого Патріарха (напр., Білоруська Православна Церква);

4) національна регіональна Церква – «внутрішня» місцева Церква з правами широкої внутрішньої автономії (по церковній ікономії – поблажливості з ознаками автокефального ладу (право самостійного обрання місцевих єпископів і утворення нових єпархій), наприклад, УПЦ);

5) Автономна (тобто самозаконна) Православна Церква — місцева Церква у складі Киріакальної (пануючої, родоначальної) Церкви (наприклад, Автономна Православна Церква Фінляндії у складі Константинопольського Патріархату);

6) Автокефальна (тобто самоголовуюча) Помісна Православна Церква – незалежна у виборі свого голови Церква, «канонічні межі» якої склалися внаслідок стародавніх міжцерковних угод або місіонерської діяльності її духовенства на вільних або нововідкритих територіях.

У світлі вищенаведеної схеми виходить, що наступним, досконалішим ступенем розвитку канонічного устрою для самоврядної Церкви типу УПЦ може бути тільки канонічна автономія. (Але ніяк не автокефалія, яка в єрархії градацій статусу Церков займає вищий, ніж канонічна автономія ступінь).

Якщо так, то в яку ж сторону насправді може схилитися маятник «канонічної і ідеологічної доктрини» УПЦ? Питання риторичне. Звичайно ж, у бік поступового затвердження її канонічної автономії в лоні Російської Православної Церкви. Непрямим підтвердженням такого висновку може служити і той факт, що темою консультацій Патріарха РПЦ із іншими головами Помісних Церков про «подальший» статус УПЦ значиться не питання про автокефалію УПЦ, а «досягнення загальноправославної згоди з питання проголошення і визнання канонічної автономії УПЦ».

Звинувачувати Московську Патріархію і особисто Патріарха Олексія Другого, як це роблять філаретівці, у створенні штучних перешкод для обговорення питання про автокефалію УПЦ підстав не має. Ще на початку 90-х років минулого століття єпископат РПЦ рішенням свого Архиєрейського Собору (червень, 1992 рік) однозначно заявив, що немає ніяких перешкод для обговорення проблеми автокефалії УПЦ церковним народом, голос якого «має бути чутний вільно і ясно», при цьому на віруючих не «повинно чинитись жодного тиску, пов’язаного з політичними або приватними інтересами».

Згідно неодноразовим заявам Московської Патріархії, за умови повної єдності церковного народу України та єрархії УПЦ щодо питання автокефалії, воно може бути вирішено законним канонічним шляхом, тобто виключно Помісним Собором РПЦ, членами якого є всі архиєреї РПЦ, вибрані єпархіальними зібраннями представники чернецтва, єпархіального духовенства і мирян Московського Патріархату.

Але об’єктивною перешкодою для розгляду питання про дарування канонічної автономії або автокефалії Українській Православній Церкві Московського патріархату є та обставина, що сам нині діючий статут про управління РПЦ, в якому відображено положення про утворення УПЦ МП, ще не затверджений Помісним Собором РПЦ – найвищим керівним органом управління Московського Патріархату.

Реалії усередині Сім’ї рівноправних Помісних Православних Церков такі, що надання автокефалії УПЦ сьогодні абсолютно неможливе через суперечності між світовими православними центрами (Москвою і Константинополем) щодо питання механізму надання автокефалії. Дарування Московською Патріархією і Константинополем автокефалії Українській Православній Церкві (МП) в односторонньому порядку може буквально підірвати Православний Світ зсередини і на довгі століття, а автокефальний канонічний лад УПЦ не буде визнаний всіма і повсюдно.

Крім того, далеко не всі єрархи УПЦ переконані у принциповій необхідності автокефалії для УПЦ. Немає одностайності з питання автокефалії УПЦ і серед церковного народу України. Навіть якщо повірити президенту В. Ющенко, що п’ятдесят відсотків громадян України (невідомої конфесії!) вже зараз готові прийняти автокефалію УПЦ, то і цей факт не свідчить про згоду на автокефалію УПЦ власне церковного народу (парафіян). А саме на такій церковній «якості» народу і наполягає Московська Патріархія.

Якщо питання про автокефалію УПЦ буде вирішене в Україні під тиском світської держави, то вона не буде визнана законною, канонічною, і тоді цілком імовірне виникнення «катакомбної» Російської Православної Церкви з неконтрольованою державою єрархією і мережею неформальних релігійних громад, як це мало місце з Греко-Католицькою Церквою на Україні. Не виключено, що визнання Московською Патріархією церковних «антиавтокефальних структур» на Україні канонічними може бути забезпечене, оскільки ще на початку 90-х років минулого століття Московська Патріархія офіційно завірила православних України в тому, що не залишить їх без належної канонічно духовної опіки в разі розвитку «автокефальної кризи» в Україні.

Проте є вагомі передумови того, що вся повнота УПЦ, а в майбутньому і частини, що відкололися від неї (УАПЦ і УПЦ КП), і також, можливо, значна частина політичної еліти країни з розумінням сприймуть загальновизнаний канонічний автономний статус УПЦ як гідний вихід із «автокефальної безвиході» заради припинення болючих багаторічних суперечок, розколів і протистоянь на Україні.

Тому можна із великою часткою ймовірності припустити, що зовнішня і внутрішня діяльність єрархії УПЦ в майбутньому буде спрямована зовсім не до віртуальної автокефалії, а до єдиної досяжної мети – затвердження Московським Патріархатом, у згоді з Головами Помісних Православних Церков, статусу канонічної автономії УПЦ.

Відображенням же неоднорідних і досить суперечливих рухів усередині УПЦ і на Україні є звернення Священного Синоду УПЦ у листопаді 2006 року до керівників усіх гілок влади України, які у великій мірі визначають складну конфігурацію лабіринтів внутрішньої і зовнішньої політики Української Православної Церкви на сучасному етапі її розвитку.