«Ліпша пожива яринна, і при тому любов,

аніж тучний віл, та ненависть при тому»

(Прип 15:17).

Днями стався такий випадок: в одній дуже відомій в Україні релігійній інституції, яка займається важливими соціальними і духовними питаннями, була звана вечеря. Керівництво запросило своїх працівників. Чи то на знак подяки за труди праведні, чи просто щоби нагадати, якиим важливими питаннями їм випала честь займатись і за одним столом з яким бомондом сидіти.

Очолюють цю поважну інституцію духовні особи: справжні інтелектуали, еліта. А працюють у ній – світські. Такі собі маленькі українці, як ми з вами. Запрошуючи гостей до столу, отці попередили їх про те, що стіл серверований не для всіх однаково: тут, мовляв, VIP-персони (тобто, ми), тому кращі прибори і інші напої, а там, де все простіше, – всі ви, плебс. Саме так дослівно і було сказано: місця для «плебсу».

Підлеглі, звичайно, послухали керівництво і зайняли свої місця для плебеїв. Звана вечеря почалася...

Певно, що організатори лишились задоволені тим, що виконали свою високу місію. Обговорили всі високодуховні і високоінтелектуальні питання, пробелми світового значення, які саме їм і нікому іншому доводиться вирішувати, продемонстрували всім присутнім недосяжний для них рівень шику. А «плебеї» свою образу проковтнули мовчки. Ніхто з них не встав із-за столу, не вийшов.

Ще кілька днів після того учасники вечері згадували між собою цей прикрий інцедент, обурювались, жалілися рідним та друзям, заспокоювали одне одного: мовляв, «ми ж не плебеї, ми заслуговуємо на повагу, вільні люди, хороші фахівці. Та як вони посміли так з нами повестися?» Але ж керівництво цих розмов вже не чуло. Поговорили-поговорили, та й заспокоїлись, продовжуючи виконувати високодуховну місію своєї інституції.

...Я би не згадувала тут про цей випадок, якби вчора плебеями не назвали і нас з вами. Наша так звана влада і так звана опозиція. Назвали плебеями, бидлом – своїми словами і діями. Схоже, що ми так само ковтнемо це, займемо відповідні місця за столом, поки там є, що їсти. А потім будемо у себе на кухнях обурюватись: «ми не бидло і не козли».

Але я собі думаю: а чи дійсно ми не бидло і не плебеї, якщо дозволяємо таке ставлення до себе: з боку «пастирів» у Церкві, начальства, державних мужів?

Якщо в конкретних обставинах (а їх, якщо будемо чесними, легко згадає чи не кожен із нас) мовчки їмо за столом тих, хто дозволяє собі в такій манері спілкуватись з нами? То чи не смішно із наших вуст звучатимуть заклики боротьби за свободу і гідність?

«Нет, Греция, тот разве патриот,

Кто, болтовнёю совесть успокоя,

Тирану льстит, покорно шею гнет

И с видом оскорбленного героя

Витийствует и прячется от боя».

Байрон. «Паломничество Чайльд-Гарольда»