Приблизно три роки тому один американець подав у суд на Бога, мотивуючи тим, що у світі діється багато катаклізмів, і в такому, на його думку, винний Бог. Америка є вільна держава, і американець не придумав нічого кращого, як подати до суду на Всевишнього. Закономірно, що всі чекали на відповідь американського вільного суду. І знаєте: американський суд відмови, бо … американський суд немає методів впливу на Бога. Себто, якщо висловитися юридичною мовою, рішення, винесене у цій справі, не зможе бути виконане, бо суд не може послати, скажімо, навіть прокуратуру чи поліцію, щоб арештувати Всевишнього.

Отаке було дивне звернення дивного американця. Направду маємо по світі багато всякого. Стараємося у свій людський спосіб долати проблеми, а подеколи навіть і щось виходить, але виходить направду щось…

Неначе у подарунок Україні та українцям Іван Павло ІІ став Блаженним. Українці добре пам’ятають перебування Його Святості поміж нами, ще й нині через десять років пам’ятають Його теплі і щирі слова про наш Божий люд. Українці задля такої пам’ятної дати спеціально ікону написали, щоби просити Івана Павла ІІ так, «як він є за життя і тепер нашим покровителем, заступником і натхненником».

Папа Іван Павло ІІ проголошений Блаженним лише цього року, але вже на його похороні повсюдно було написано: «Негайно Святий!». Іван Павло ІІ прожив направду святе життя, але навіть і в нього «святе» не означає без проблем. Скільки разів його критикували в самому серці Церкви, але він тихо і сумирно являв Христа.

Направду, Папа Іван Павло ІІ не мав армії, не мав зброї, не мав жодних інших «практичних» засобів, аби перемагати зло у світі, перемінювати світ. Але Папа мав Христа Спасителя у Пресвятій Євхаристії і тою силою Божества, яку залишив Господь людству, перемінив обличчя цього світу, а тому світ після понтифікату Папи став-таки трішечки кращим.

Згортаючи людей на Божественні Літургії, Іван Павло ІІ доносив до їхньої свідомості, що одиноком засобом, який може перемінити людське життя, є Ісус Христос, який реально доступний в Пресвятій Тайні Євхаристії. Людина, причащаючись Божеством, міняє свою совість, міняє своє мислення. Вона перемінює цілком обличчя своєї душі, і така людина хоче жити по-іншому. Після таких його прощ відразу наступала революція совісті, а за революцією совісті наставала і переміна зовнішня.

Яку значимість в житті спільноти, живого організму, а не мертвої брили, має Пресвята Євхаристія? Ісус Христос, знаючи, що буде незабаром ув’язнений і виданий на смерть, не хотів, аби Слово, яке він проповідував, пропало. Але, щоби воно передавалося із покоління у покоління не перекрученим, не скривдженим, не сфальшованим; хотів запевнити правдивість своєму Слово. Що Він робить? Обирає найближчих, щоб побути з ними на самоті. Не з’їсти шашлик чи випити горілки. Ісус тоді направду мав іншу мету.

Із Кесарії Филипової відбуває Ісус Христос свою останню земну дорогу, але спочатку  хоче переконатися в учнях своїх, чи зрозуміли вони, хто Він і чого Він хотів. Учні Його мали бути глибоко переконані, що Він є Сином Божим. Не моралістом чи богословом. Не лікарем, а Сином Божим. Йому йшлося, чи учні зрозуміли Його. «На вашу ж думку, - до них каже, - хто я?». Озвався Симон Петро і заявляє: «Ти – Христос, Бога живого Син» (Мт.16: 15, 16). Відважився виголосити вголос один із учнів, але навряд чи і сам Симон Петро до кінця усвідомлював сказане.

На землі Ісус Христос пробуде недовго, але свою смерть випередить Таємною Вечерею: «І взявши хліб, віддав хвалу, поламав, дав їм і мовив: «Це – моє тіло, що за вас віддається. Чиніть це на мій спомин». Так само чашу по вечері, кажучи: Ця чаша – Новий Завіт у моїй крові, що за вас проливається (Лк. 22:19). Він пов’язав тайну вечерю, переміну хліба у Тіло, вина у Кров зі смертю на хресті, тим сам людині дав змогу брати участь у Його Голгофі. А людина, яка не має ані засобів, ані методів, як поєднатися з Богом, отримала «доступ» до Бога через Його Воплоченого Сина. «Хто споживає Тіло моє і кров мою п’є, той у мені перебуває, а я в ньому. Як мене Отець живий послав, і я Отцем живу, так і той, хто споживає мене, житиме мною» (Йо. 6: 56).

Відтепер Бог є присутній між нами, тут у кивоті! Щоби людина поєдналася з Богом, треба їсти Тіло Його і пити Кров Його. І коли ми справді це зробимо – наше спасіння оживає! Це так як з хворобою, із ліками: людина може все знати про ліки, але коли вона лише дивиться на ліки і не приймає їх – таке споглядання людині точно не допомагає.

«Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву, й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане на небі» (Мт. 16:, 18, 19).

Не з каменя гарну архітектурну споруду планує Ісус Христос. Важливим є тут, що на Петрі Ісус збудує спільноту, себто, основа – Петро, але Церква Христова. І що Ісус Церкву збудує, а не людина, не апостоли, і що Христос не дає завдання Андрієві, Тадеєві, Варфоломеєві, тим ближчим апостолам, що ті йшли із Ним, щоб вони і собі створити спільноти, ними керували. Ісус Христос виразно сказав, що на Петрі Він Церкву збудує.

Отже, Церкву правдиву збудував Ісус Христос, і збудував її на Петрі. І в цій правдивій Церкві, збудованій на Петрі, є завжди присутній Ісус Христос через Пресвяту Євхаристію. Якщо ми віримо, що наше спасіння в смерті Господній, тоді ми висуваємося з дому і йдемо назустріч Богу - там, де збирається Церква.

Прийдемо до Храму і спожиємо Його Тіло і Кров Його, а тому Святе Причастя є найспецифічніший акт віри, який відбувається лише в церкві. Усе інше випливає тільки з Нього. Будь-які справи, які ми виконуємо, вони є тільки наслідком нашого довір’я до Бога. Ми приходимо до Бога і робимо те, що він нам заповідав: ми їмо Тіло Його і п’ємо Кров Його, і так стаємо позначені кров’ю Божою.

Більше того, саме через Святе Причастя пізнається християнин. Хрещення – це свого роду свідоцтво про народження, а щоб ми мали паспорт – треба прийти до Пресвятої Євхаристії, бо коли ми причащаємося, всі разом і становимо Тіло Христове, ми всі стаємо причасниками, частиною цієї великої Церкви.

І нинішня Церква ґрунтується на Пресвятій Євхаристії. Ісус Христос збудував Церкву Христову на Петрі, але Петро смертний. Отже, після Симона Петра мусить прийти інший, який буде нести службу Симона Петра. Завжди буде «нинішній Петро», бо там, де є Христова Церква, там завжди мусить бути Петро. Якщо нема Петра – значить нема Христової Церкви. Може бути якась церква, навіть може мати свого митрополита чи патріарха, але якщо нема того знаку єдності найвищого, яким є Петро, нема Христової Церкви.

Тому саме через Пресвяту Євхаристію сильна і могутня церква. І по тій святій Євхаристії ми вбачаємо, чи то є Церква Христова, чи ні. В який спосіб? Якщо є єдність євхаристійна, себто, коли всі причащаються з того самого престолу – віруючий зі священиком, священик з єпископом, єпископ з митрополитом, митрополит із патріархом, патріарх із намісником Петра, Папою. Якщо є така єдність – є єдність Христова. Пригадуєте найбільшу подію в нинішньому часі в Україні – приїзд Папи, коли всі з того самого престолу причащалися, всі творили єдність Христової Церкви, хоча співали по-українськи.

Понтифікат Івана Павла ІІ був насичений. Відразу нині Блаженному Папі необхідно було реалізувати на практиці рішення Вселенського Собору, але Святіший Отець велику увагу приділяв християнській родині, дуже високо цінував сім’ю і трактував її як головну клітину людського суспільства. Його називають Покровителем родини.

Чому так важливо говорити про родину в контексті роздумувань про Пресвяту Євхаристію? Насамперед, тому,  що Бог сотворив людину на Свій образ і на Свою подобу. Іншого значення життя ми не маємо, як лише одне: бути образом і подобою Божою. Образ чи подоба – це не є мініатюра. Так, як фотографія цілковито відрізняється від людини, так і людина цілковито відрізняється від Бога. Але, як дивлячись на фотографію, ми можемо впізнати на ній людину, так дивлячись на людину, ми маємо упізнати, який є Бог. І тому дуже важливо звертати увагу на природу людини, щоби зрозуміти смисл людини.

Коли Бог сотворив жінку і привів її до людини, до чоловіка, то чоловік її впізнав. «Тим-то покине чоловік свого батька і свою матір і пристане до своєї жінки, і вони обоє будуть одне тіло. Це велика тайна, а я говорю про Христа і Церкву». (Еф. 5: 31,32,). Не став той союз таким собі товариством за інтересами, як наприклад, мисливське, чи звичайною спільнотою життя, щоби разом виконувати роботу чи коротати час. А каже Ісус, що обоє їх будуть одне тіло. Це дуже цікаво: характер відносин між чоловіком і жінкою, які починають жити разом, мають характер тіла. Що це означає? Коли, наприклад, заболить голова, то нога не каже, йди собі сама до лікаря, а йде ціле тіло. Отже, в тілі є єдність, координація, спільність. Якщо будуть члени тіла здорові, то і ціле тіло, звісно, також не хворітиме. Кожен у родині має насамперед навчитися ділити життя з іншою людиною. Як? Через участь у Пресвятій Євхаристії, бо Пресвята Євхаристія є реальним фундаментом родини. Тоді кожна родина стає маленькою церквою, і коли дружина, чоловік, діти причащаються спільно, вони чинять реально присутність Бога у своєму сімейному житті.  Господь Бог через кожного з родини входить у саму родину.

На сьогодні за відсутності від держави програм виховання молоді Пресвята Євхаристія – основа християнського виховання – залишається одним дієвим виховним  механізмом і в державі. Бо вихована у християнстві людина – це не лише людина, яка збережена для Бога. Така християнська людина і для народу та для держави цінність, бо там, де є глибока релігійна свідомість, там обов’язково буде і свідомість національна.  Ніколи людина, що виросла без Бога, не зможе любити своєї землі! Ніколи!

Почуття гідності людина має розбудувати через Силу Божу. Це довершується в той спосіб, що коли людина причащається Божеством, наступає злиття Божої і людської природи. І та Божа природа відновлює, а подекуди воскрешає людську знищену природу. І в такий спосіб людина може наново відбудувати знищену гідність.

Та мене це не стосується! Ми все це знаємо, але сьогодні ми свої проблеми вирішуємо по-людськи. Ми здурили, де треба дали хабар, де треба стали самі вимагати, а тому найбільша наша проблема – це дати відповідь Богові тут і тепер. Генерально ми завжди підтримуємо Бога. Чи треба гніватися чоловікові і дружині між собою? Ні! Чи можна зраджувати? Ні! Чи можна брати хабарі? Ні! Чи можна гніватися на чоловіка? Не можна! Не гнівайтеся на чоловіка? Не можу! Сьогодні не можу стриматися!

Прикра подія сталася в житті людини, і людина втікає від Бога. Людина впала у гріх. Катехизм Української Греко-Католицької Церкви каже, що гріх – це свідоме і добровільне порушення Божої Заповіді. Насправді таке правило не розкриває всієї злоби гріха, тому, що ми правил, і заповідей, і законів порушуємо безліч, і порушуємо кожного дня. Водій на дорозі, чи порушення законів про податки. Чи скажемо інакше: у парламенті такі податки встановлюють, що людина не може їх сплатити, і свідомо порушує встановлений у Верховній Раді України закон. Ну і що? Хтось вмер від того? Нічого не сталося – держава дурить нас, ми – державу, і нема нічого страшно? Порушуючи державний закон, ми тим самим ані Януковича, ані Азарова, ані Литвина не ображаємо. І так починаємо думати про Божі Закони. Не піду до Церкви – церква не впаде? Здається, що нічого.

Насправді, Бог на цій землі людину не карає, бо інакше ми би всі вже померли. Наприклад, чоловік, який надумав зрадити родину, відразу опинився би в пеклі.  І властиво людині не потрібно усе знати, усе вміти, але прийти до Бога – то є конче. Дуже важливо є, що є пріоритетом, бо ті проблеми, які ми переживаємо, є дрібниці порівняно з тим, що ми отримали. І тому насправді, причащаючись, ми нічого не хочемо від Бога, бо Євхаристія – означає подяка: Боже, дякуємо за те, що ми отримали. Тільки та людина, яка зрозуміла, що не мусить старатися, щоби Бог її полюбив. Бог її любить! Заповіді є не умова, а наслідок Божої Любові. Якщо нам їх важко виконувати – значить замало і нас ще є любові, тому ми повинні приходити знову і знову,  і черпати з джерела Божої Любові – Пресвятої Євхаристії, і коли ця любов стане могутня і велика - дуже легко відректися від гордині, егоїзму. Той, хто любить Христа, той радісно виконує Його заповіді. І тим життя Християнина дуже легко відрізняється від будь-якого іншого. Блаженний Папа ніколи не робив якоїсь революції. Він не казав, що треба підвищити пенсії, зарплати. Треба насамперед повірити в Христа. Довіритися Йому. Треба зажити Божим життям.

Дякуємо Богові сьогодні за це велике Свято! І за Блаженного Папу Івана Павла, який 10 років тому у київських храмах молився, щоби ми з вами могли пізнати Христа, полюбити Його, відновити своє життя. Щоб ми могли бути добрі живі християни. Щоби ми берегли свою землю, берегли свою мову, берегли батьків і сестер, щоби ми зберегли свою християнську традицію. А найбільше, щоби ми зберегли свободу, яку здобули у важкій боротьбі. І щоби ми ту свободу передали нащадкам. Тільки свобідна людина може повернутися до життя.

Приходімо до Храму і споживаймо Його Тіло і Кров Його! Усе інше випливає тільки з Нього. Будь-які справи, які ми виконуємо, вони є тільки наслідком нашого довір’я до Бога. Ми приходимо до Бога і робимо те, що він нам заповідав: ми їмо Тіло Його і п’ємо Кров Його, і так стаємо позначені кров’ю Божою. Коли ми говоримо про Пресвяту Євхаристію, хочеться, щоб кожен з нас був насправді переконаний, повірив, що під тим хлібом, під тим вином є справжній Христос. Справжнє Його Тіло, справжня Його Кров.

В усі часи, так само і сьогодні, Господь в дивний чудесний спосіб підтверджує  свою присутність під видами хліба і вина. Завжди трапляються люди, які не вірять, що під вином і хлібом є насправді Кров Господня і Його Тіло. Декілька місяців тому сталося велике чудо у польському містечку Соколівка. Коли священик причащав, випадково впала частиця святого Причастя на землю. Священик підняв її, і тому, що була забруднена, поклав в посудину з водою, а посудину до кивоту. На другий день з маленької частинки зробилася якась речовина. Побачене здивувало священика, і він, переляканий, розповів про все митрополиту. Та й митрополит, який, зазвичай, свідомий має погляд на все, зауважив «справді щось». Нічого не змінилося і через певний час, і тоді священослужитителі оту речовину дали на аналіз двом окремо незалежним експертам. Експертні висновки були однакові: речовина, яку вони досліджували, - була взята із м’язу серцевого. Точніше, із серця, яке ще жило і яке було в агонії.

Вже хрестоматійним став випадок, коли бабуся незрячої дівчинки із сильною вірою, привела на сповідь до отця Піо свою онуку. Священик довго сповідав дівчинку. Опісля сповіді дівчинка запричащалася і скрикнула: «Бабусю, я тебе бачу!» Цій жінці зараз 72 рок і вона живе! Отаке-то є сила Євхаристійного Христа!

Протягом тижня із 23 до 30 жовтня  в монастирі отців василіан (м.Київ, храм св. Василія Великого) проходили Святі Місії під покровом блаженного Папи Івана Павла ІІ, які провадили о. Теодозій Янків та о. Корнилій Яремак, Чин Святого Василія Великого. Саме слово «місія» походить з латинської мови і означає «післанництво». Місія – це система духовних наук, яка проходила протягом тижня у київському храмі святого Василія Великого. Кожен день служили по три Святі Літургії із наукою місійною. Під час місій проводилися молитовні зустрічі з дітьми (учні 2-5 класів, учні 6-8 класів), молитовна зустріч зі старшокласниками, зустріч для подружніх пар, зустріч із вчителями, молитовна зустріч біля мощей і благословення малих дітей.

Себто, кожен день був посвячений: понеділок і вівторок були для дітей, середа для родини, четвер для молоді, п’ятниця для хворих, субота для представників влади, науки, освіти, медицини. Рекомендовано було так влаштувати розпорядок дня, щоби уникнути величезних планів. Але, як жартував отець Корнилій, всі три Службі Божі не варто відбувати. Відбулася віднова св. Хрещення, урочисте св. Причастя, апостольське благословення і передання повного відпусту. Під час усіх днів святих місій були Сповідь і Причастя.

Завершенням урочистостей стало освячення дзвонів парафії Св. Василія Великого. Глава УКГЦ поблагословив та охрестив дзвони, давши кожному з них власне ім’я. Найбільший дзвін (благовіст) названо Богданом, а ще 11 отримали такі імена: Михайло, Роман, Тарас, Любомир, Василь, Рафаїл, Теодозій, Іван, Сергій, Юрій, Олег. Після освячення дзвонів Блаженніший наголосив, що сьогодні ця обитель пережила історичний момент, тому що її голос – проповідника – від цього дня буде чутно не лише всередині храму, а він ширитиметься назовні, будитиме всіх людей до зустрічі з Господом Богом.