"Хто тут згорьований і бідний, там радітиме і багатітиме"
Дев’ять століть тому ця фраза провістила початок епохи хрестових походів.
Хрестові походи на Схід тривали майже два століття — з 1096 по 1270 р. — і явили собою цілу епоху в житті середньовічного суспільства. Вони були наслідком серйозних економічних і політичних змін, які сталися в Європі й на Сході, вирішальним чином вплинувши на характер відносин між двома регіонами.
Наприкінці XI ст. у країнах Західної Європи панувала політична роздробленість, а королівська влада була слабкою. Феодальні усобиці й чвари, безчинства рицарської вольниці, що нерідко набирали форми відкритого розбою, стали повсякденними явищами тогочасного життя. Хроніст монах Ордерик Віталій мав усі підстави скрушно висновувати: «Смути і бранна тривога збурювали майже увесь всесвіт; смертні безжально завдавали одне одному величезного лиха вбивствами та грабунками. Злість в усіх видах сягнула краю». Становище погіршувалось і через нескінченні стихійні лиха. Тогочасні хроніки рясніють повідомленнями про неймовірні злигодні, які обрушилися на Захід: неврожаї, сильні морози, повені, посухи, згубні епідемії та падіж худоби. Той же хроніст писав, що 1095 р. «Нормандія і Франція були обтяжені великою смертністю, яка спусюшила безліч осель, а страшний голод довів напасть до останньої межі». Голод мордував людей так, що доходило до людоїдства. Хрестовим походам безпосередньо передували «сім охлялих років», як називали їх сучасники.
Західна Європа переживала смутні й тривожні часи. Почастішали різноманітні вияви релігійного аскетизму, зріс потяг до пустельництва й монастирського життя. В європейських столицях склалася атмосфера зречення мирських благ, каяття і спокутування гріхів, підвищеного інтересу до ідеї релігійного подвигу. Величезного розмаху набули багатолюдні ходіння на прощу, або пілігримства, до Єрусалима заради вшанування християнських святинь і молитви у храмі Гробу Господнього. До 70-х років XI ст. Єрусалим — колиска християнства належав Єгипту, де панувала династія Фатимідів. 1071 р. турки-сельджуки – туркменські племена, які під проводом напівлегендарного Сельджука ще в першій половині XI ст. вирушили із прикаспійських та приаральських степів на завоювання нових територій, — розгромили в битві під Манцикертом у Вірменії військо візантійського імператора Романа Діогена. Відтак вони стрімко підкорили Малу Азію й заснували там Іконійський, або Румський, султанат. Візантія спромоглася зберегти лише північно-західну частину півострова.
Подолавши опір головного противника, сельджуки без особливих зусиль відібрали в арабів Єрусалим. Становище європейських прочан різко погіршилось. На відміну від арабів, які ставились до них загалом непогано, турки стали чинити пілігримам всілякі перешкоди. Лише за право ввійти до міста вони вимагали непосильну для багатьох плату. Ті, в кого належної суми не було, позбавлялись можливості вклонитися християнським святиням і нерідко наражались під єрусалимськими стінами на переслідування та образи. Повернувшись на батьківщину, прочани, часом згущаючи барви під враженням пережитого, розповідали про наругу над ними турків у Святій землі. І в європейському суспільстві потроху складалося переконання в необхідності допомогти східним одновірцям і повернути християнському світові його найшанованіші реліквії, передусім Гроб Господній.
Так закладалось релігійне підгрунтя хрестових походів, у підготовці яких величезну роль відіграло папство. Ще 1074 р. папа Григорій VII виступив із закликом розпочати на Сході війну проти сельджуків. Він навіть збирався особисто очолити військо й вирушити з ним за море, однак, втягнувшись у виснажливу боротьбу за інвеституру з германським імператором, не встиг здійснити свої грандіозні плани.
Релігійні мотиви, безумовно, відіграли величезну роль у формуванні хрестоносного руху, але з не меншою очевидністю виявилися й світські інтереси його майбутніх учасників. Великі феодали й рицарство жадали територіальних завоювань, багатої здобичі, славетних подвигів. Купецтво плекало надію розширити прибуткову торгівлю з казково багатим Сходом. Закріпаченим селянам було обіцяно звільнення, а їхнім сім’ям, що залишались на батьківщині, — підтримка Церкви і держави. Злочинцям гарантували звільнення від судового переслідування. Такими перспективами неможливо було не спокуситися. Вся атмосфера європейського життя сповнилась очікуванням скорого виступу на Схід.
А тим часом з Візантії почали надходити тривожні вісті. З великими труднощами новий василевс Алексій Комнин за допомогою зброї і засобів майстерної візантійської дипломатії зумів зупинити натиск норманнів, які захопили чимало територій в європейських провінціях імперії й нагонили жах на Константинополь. Не встигла Візантія спекатись однієї небезпеки, як на неї обрушилась інша: повстали слов’янські поселенці наддунайської Болгарії. Вони закликали на допомогу кочівників-печенігів і, розгромивши 1088 р. візантійське військо біля Силістри та зруйнувавши кілька міст, підступили до стін Константинополя. Одночасно сельджуцький емір Чаха спорядив проти візантійської столиці флот і розпочав з печенігами переговори про спільні дії. Здавалося, що для затиснутої у вороже кільце Візантії настають останні дні. Імператор у розпачі звернувся з проханням про допомогу до західних государів і папи Римського.
У листопаді 1095 р. папа Урбан II скликав у французькому місті Клермоні церковний собор. На нього з’їхались тисячі рицарів, багато осіб духовного звання, зібрались незліченні юрби простолюду. В місті не знайшлося жодної будівлі, яка могла б умістити всіх учасників собору, тому 26 листопада папа виступив перед присутніми просто неба, на широкій рівнині за містом. Яскравими барвами малював він злодіяння «перського племені турків... які дістались Середземного моря... повбивали й позабирали в полон багатьох християн, зруйнували церкви, спустошили царство Богове» і закликав католиків здійснити святе діло визволення Гробу Господнього. Натомість папа гарантував відпущення гріхів усім тим, хто вирушить у похід, і підкріпив свій заклик цілком земною обіцянкою: «Хто тут згорьований і бідний, там стане радісним і багатим». У цьому місці промова була перервана захопленими вигуками: «Так хоче Бог!»
На пропозицію папи майбутні учасники походу одержали хрести з червоної тканини. Вони нашивались на одяг і правили за символ головної мети майбутнього походу — звільнення Палестини від влади іновірців. Звідси походить і саме поняття — «хрестові походи».
Щоправда, ця назва ввійшла в ужиток уже за новітніх часів, сучасники ж називали їх інакше: «заморські мандрівки», «ходіння шляхом Господнім» тощо. Аби прискорити й полегшити лаштування до подорожі, папа оголосив «Божий мир», тобто взяв під захист Церкви сім’ї і майно хрестоносців, а єпископів закликав «з усією душею та силою» розгорнути у своїх єпархіях проповідь хрестового походу.
Тисячоустий поголос швидко розніс по всьому Заходу звістку про Клермонський собор та майбутній похід на Єрусалим. Першими стали збиратися в далеку путь французькі селяни. Сучасник подій хроніст Гвиберт Ножанський писав про це так: «Графи лише думали про свої приготування, рицарі ледве починали про них помишляти, а народ уже взявся до діла з нестримним запалом... Надзвичайно зворушливе видовище являли собою ці бідні хрестоносці: вони підковували биків, наче коней, запрягали їх у двоколісні візки й складали на них свої убогі пожитки, садовили маленьких дітей».
Очолювали ці юрби натхненні проповідники, захоплюючи слухачів своїм красномовством. Найвідомішими серед них були Петро Ам’єнський (на прізвисько Пустельник) та Вальтер Незаможний (Голяк).
Вельми мальовничо описує Гвиберт Ножанський картину поклоніння Петрові Ам’єнському: «Я бачив, як проходив він через міста й села, оточений юрбою, засипаний подарунками, шанований усіма як святий, отож гадаю, ніколи жоден смертний не був предметом такого захвату... Доходило до того, що народ виривав волоски у мула, на якому він їхав, щоб зберегти їх як реліквію».
У Візантії на той час ситуація докорінно змінилася. Небезпека, що загрожувала імперії останніми роками й спричинилася до звертання Алексія І по допомогу до Європи, повністю минулася: грізного Чаху було вбито, а печенігів розгромили половці, закликані імператором. Через це Алексій Комнин прийняв хрестоносців без особливого захвату. Коли ж він побачив, як розгнуздано вони поводяться, як руйнують і грабують палаци в передмістях столиці, то поспішив їх позбутися й переправив до Малої Азії. Там сельджуки заманили християн у засідку, і поблизу Нікеї 21 жовтня 1096 р. 25-тисячне ополчення «ратників Христових» було майже повністю знищене. Лише 3 тисячі селян-хрестоносців зуміли врятуватися втечею, а полонених турки продали в неволю.
Таким був трагічний фінал народного хрестового походу.
Влітку того ж року з Європи на Схід вирушило рицарство. Лотарингське ополчення вів герцог Готфрид Бульйонський. Значними силами Південної Франції командував граф Раймунд Тулузький, а ополченням Північної та Середньої Франції — герцог Роберт Нормандський, граф Етьєн де Блуа та граф Роберт II Фландрський. Норманнських рицарів Південної Італії очолював князь Боемунд Тарентський. Рицарі незрівнянно краще підготувались до походу, ніж селянське військо, що випередило їх. Однак ні загального плану дій, ні єдиного командування в них не було. Кожен сеньйор вирушав у похід зі своєю дружиною, слідом за якою, як правило, рухалась велика юрба селян. Розрізнені загони прямували до місця спільної зустрічі — Константинополя – різними маршрутами: одні вздовж Рейну та Дунаю, інші – берегом Адріатики, ще інші морем переправлялися з італійських портів на Балканський півострів. Перехід хрестоносного рицарства через Балкани супроводжувався розбоєм, грабунками, жорстоким насильством.
Наприкінці 1096 — на початку 1097 pp. хрестоносці стали прибувати до Константинополя. Городяни, начувшись уже про «подвиги» прибульців, зустрічали їх з острахом. До того ж становище Візантії значно зміцніло порівняно з тими часами, коли вона просила підтримки в Заходу. Хрестоносці були вражені, побачивши у візантійському війську тих самих мусульман, від яких вони збиралися рятувати християнські святині.
Імператор Алексій з тривогою спостерігав за скупченням у його столиці величезного війська. Навала «рятівників», що просувались на Схід із завойовницькими цілями, щомиті могла стати небезпечною для Візантії: адже хрестоносців було не менше 100 тисяч, і, за словами дочки імператора, історика Анни Комниної, дехто з їхніх ватажків «давно жадав заволодіти імперією ромеїв». Намагаючись запобігти об’єднанню окремих загонів, Алексій І водночас був не від того, щоб використати їх у своїх інтересах. Пустивши в хід мистецтво дипломатії, діючи за допомогою лестощів, погроз, підкупу, а нерідко й зброї, він зумів схилити більшість вождів хрестоносного війська до складання собі васальної присяги й домігся від них клятви повернути Візантії усі ті землі, які колись належали їй і які хрестоносці збиралися відвоювати в турків. Вожді хрестоносців погодились на компроміс, побоюючись зіпсувати стосунки з імперією, яка залишалася в їхньому тилу. До того ж найбільш передбачливі з них розуміли: доля майбутніх завоювань залежатиме не стільки від юридичних формальностей, скільки від реального співвідношення сил.
У квітні — травні 1097 р. рицарське військо вирушило до Малої Азії. Переправившись через Босфор, хрестоносці наблизились до столиці Румського султанату — Нікеї, обнесеної п’ятикутником потужних стін з трьома сотнями башт. Спроба взяти місто приступом не вдалася, довелось перейти до тривалої облоги. Вона, однак, не була повною, бо місто стояло на березі Асканського озера і все необхідне доставлялось туди водою. 19 червня хрестоносці, до яких приєднались візантійські війська на чолі з Мануїлом Ватумитом, спробували взяти Нікею штурмом. У розпалі бою, коли рицарі вже почали видиратися на стіни, міська брама раптом розчинилася, впустила візантійські загони й зачинилася знов. На нікейських баштах замайоріли візантійські знамена.
Так завершилась подвійна гра Алексія Комнина. Розуміючи, що хрестоносці в разі перемоги навряд чи віддадуть Нікею Візантії, і не бажаючи її розгрому, імператор вступив у сепаратні переговори із сельджуками, й ті погодились здатися. Своїх обурених західних васалів він щедро обдарував коштовностями із султанської скарбниці й тим уник можливих ускладнень. Проте довіру хрестоносців Алексій втратив назавжди. Відтоді за ним утвердилась репутація зрадника християнської справи.
Від Нікеї хрестоносці рушили високим безлюдним нагір’ям на південний схід і, попри важкі умови походу, 1 липня розгромили сельджуків під Дорилеєм. Попереду лежала Сирія — країна щедрих хлібних нив, маслинових гаїв, фруктових садів та виноградників. Однак просуватися вперед доводилось пустельними й гірськими шляхами, під палючим сонцем, постійно відбиваючи набіги сельджуків. Чимало «воїнів Христових» загинуло від спраги та хвороб. Незважаючи на це, у серпні досить поріділе військо здобуло чергову перемогу під Іраклією.
Далі шлях пролягав через області, заселені вірменами, християнами за віросповіданням, і тому, здавалося, не був надто небезпечним. Та настала холодна дощова осінь. Йти розмитими гірськими стежками ставало дедалі важче. Хрестоносці потерпали від злигоднів і хвороб, зазнаючи великих втрат. Сили їхні слабшали.
На початку 1098 р. один з рицарських загонів під проводом Балдуїна Фландрського впустило до себе багате вірменське місто Едеса, або Урху, — значний центр ремесел та караванної торгівлі, розміщений у Північній Месопотамії і захоплений сельджуками за 11 років до того. Заволодівши містом, хрестоносці заходилися його грабувати, що викликало бунт місцевого населення, придушений з винятковою жорстокістю. Вірменський хроніст Матфей Едеський так оцінив дії хрестоносних «визволителів»: «І подібні незліченні й нечувані діла вони творили заради пограбування скарбів, спустошуючи країну, а людей прирікаючи на жорстокі муки». Так була заснована перша держава хрестоносців — Едеське графство, форпост їхніх володінь на Сході.
Тим часом головні сили хрестоносців, що вступили в Сирію, обложили Антіохію — одне з найбільших міст Східного Середземномор’я. Сама природа, оточивши це місто горами, рікою, болотами й морем, подбала про перетворення його на неприступну фортецю. Природні укріплення доповнювались могутніми стінами із 450 баштами та внутрішньою цитаделлю. Отож не дивно, що тривала облога виявилась безрезультатною. Взяти Антіохію вдалося лише завдяки зраді начальника однієї з башт в ніч з 2 на 3 червня 1098 р. Заволодівши містом, хрестоносці піддали його нищівному пограбуванню. Очевидець подій, провансальський хроніст і капелан графа Тулузького Раймунд Анжильський описав це так: «Скільки ж усього було взято здобичі в Антіохії, ми не в змозі й сказати; яку б кількість ви не уявили, рахуйте зверх того». Над містом замайорів прапор Боемунда Та-рентського, який і став правителем другої держави хрестоносців — князівства Антіохійсь-кого.
Із Сирії військо попрямувало до Палестини. Не останню роль у його переможній ході відіграли брак політичної згуртованості серед мусульманських правителів, їх постійні чвари та усобиці. Якраз у серпні того ж таки 1098 р. фатимідський Єгипет відібрав Єрусалим у сельджуків.
Побудоване на високому плато й відкрите лише з півночі місто було добре укріплене й важкоприступне для ворога. Наблизившись до Єрусалима 7 червня 1099 p., «воїнство Христове» понад тиждень марно штурмувало його; відтак довелося перейти до облоги. Захисники міста билися завзято, проте втримати його не змогли. 15 липня Єрусалим здався. Хрестоносці, які зазнали величезних втрат, з шаленою люттю кинулись грабувати його. Насильства й розбій, вчинені ними, набагато переважали всі попередні «подвиги». В одній лише мечеті Омара (колишньому храмі Соломона) вони вирізали 10 тисяч мусульман, які шукали там захисту. «Після великого кровопролиття хрестоносці розбрелися по будинках городян, захоплюючи все, що там знаходили», — писав учасник походу хроніст Фульхерій Шартрський.
Із завоюванням Єрусалима офіційної мети хрестового походу було досягнуто: місто і Гроб Господень перейшли до рук християн.
Третю державу хрестоносців — Єрусалимське королівство — очолив Готфрид Бульйонський. Але він відмовився носити королівський титул і золоту корону там, де Ісус носив терновий вінець, і прийняв титул «Захисник Гробу Господнього».
Ледве встигли рицарі вирішити питання влади, як їм знову довелося братися до зброї: до Єрусалима наближались війська єгипетського султана. Але 12 серпня у битві поблизу міста Аскалона ворога відігнали. Становище хрестоносців у Палестині зміцніло, хоча сили їх помітно підупали: багато хто повернувся на батьківщину, ще більше загинуло. Ті, що залишились, за підтримки венеціанського та генуезького флотів захопили чимало портових міст на середземноморському узбережжі й заснували свою четверту державу — графство Триполійське.
Закріпившись у нових володіннях, правителі облаштували свої держави за західними феодальними зразками із частковим украпленням східних елементів. Основу політичного ладу становила васально-ленна система. Єрусалимський король вважався першим серед володарів, однак насправді він був номінальним главою рівноправних членів своєрідної державної конфедерації. Держави були поділені на баронії, а ті, у свою чергу, — на рицарські феоди. Головним обов’язком васала була військова служба сюзеренові. На відміну від Західної Європи, де її строк складав 40 днів, єрусалимський король міг вимагати служити йому протягом усього року: адже перебуваючи у ворожому оточенні, держави хрестоносців постійно воювали із сусідами. Обов’язком королівських васалів була також участь у засіданнях феодальної ради — асизах, або куріях. Королівська курія, вона ж Висока палата, являла собою одночасно найвищий судовий і воєнно-політичний орган, який обмежував владу короля. Наприкінці XII — на початку XIII ст. звичаї і правила, за якими жило Єрусалимське королівство, було об’єднано у звід законів — «Єрусалимські асизи».
Політичній централізації хрестоносних держав заважали постійні феодальні чвари, антикоролівські заколоти, змови та інтриги в боротьбі за владу, а також відсутність міцних економічних зв’язків. Хоча торгівля й відігравала велику роль у господарському житті Єрусалимського королівства, але вона була зосереджена переважно в руках венеціанських, генуезьких та пізанських купців. Свого часу вони добре прислужилися хрестоносцям, доставляючи їм зброю, провіант, військові підкріплення тощо. У винагороду купцям було надано широкі права та привілеї у портах Сирії і Палестини. Торгуючи з Європою, вони, проте, орієнтувалися виключно на розвиток зовнішнього, а не внутрішнього ринку.
Особливе місце в державах хрестоносців посідала Церква. Величезні земельні володіння й солідні суми, що їх давала не відома досі на Сході десятина, перетворили католицьке духовенство на одну з найвпливовіших політичних сил.
Держави хрестоносців являли собою невеликі розрізнені володіння вздовж вузької прибережної смуги. До того ж вони були розкидані: Антіохія знаходилась на відстані 300 кілометрів від Єрусалима і 200 – від Едеси. Східні кордони розтягнулись майже на 1200 кілометрів і були особливо приступні для нападів. Нескінченні суперечки та взаємні претензії у середовищі хрестоносців, постійна зовнішня загроза з боку Єгипту і сельджуків, ворожість місцевого населення робили становище європейських завойовників вельми ненадійним. Не почуваючись безпечно, вони мешкали здебільшого у містах та укріплених замках, що являли собою своєрідні військові табори.
У XII ст. почалося згуртування мусульманських князівств та їх наступ на володіння хрестоносців, що призвело до організації наступних семи хрестових походів. Врешті-решт успіху вони не досягли, і 1291 р. впала остання твердиня рицарства – Акра. Зазнавши цілковитої поразки, хрестоносний рух, спрямований на Схід, вичерпав себе і згас.
Організатором цього руху була католицька Церква, яка надала йому характеру релігійних воєн християнства проти ісламу. Ці криваві війни забрали життя сотень тисяч людей, поглинули колосальні матеріальні ресурси, призвели до знищення величезного числа культурних цінностей. Хрестові походи, особливо розгром Константинополя 1204 p., мали фатальні наслідки для Візантії, яка невдовзі стала здобиччю турків. Завдавши нищівного удару Візантії, хрестоносці тим самим відкрили дорогу османському вторгненню в Західну Європу.
Разом з тим під час хрестових походів Захід ознайомився з новим для нього східним світом, набагато культурнішим й освіченішим, ніж європейський. Це дало поштовх розвиткові історії, географії, точних наук, медицини тощо.
Хрестові походи похитнули позиції католицької Церкви. Авторитет папства втратив колишню незаперечність.
Знайомство з іншими релігіями сприяло появі перших паростків європейської віротерпимості. Широкого розповсюдження набули єретичні вчення.
Одним з найвагоміших наслідків хрестових походів був розвиток західноєвропейської торгівлі й посилення в ній ролі венеціанського та генуезького купецтва, яке відмовилось від посередництва Візантії.
Знайомство зі Сходом багато в чому змінило спосіб життя та побут європейців. У моду ввійшли шахи, борода й тюрбан, лазні з гарячою водою і звичка до чистоти. Захід запозичив у східних народів повітряний млин, вдосконалене водяне колесо, поштових голубів, деякі музичні інструменти, цукрову тростину, рис, абрикоси, лимони й багато іншого.
Повернувшись додому, рицарі-завойовники відтворювали у своїх володіннях деякі риси східного архітектурного стилю, втілені згодом у побудові храмів із купольним склепінням.
Так закінчилась епоха хрестових походів.
Людина і світ. — 1996. — №6. — С. 13-17
Наталя ПОДМЯК,
кандидат історичних наук
