Раннє християнство і свобода совісті

Ми споглядаємо одні й ті самі зірки, єдиний небесний покров простягається над нами, один і той же світ оточує нас. Яке значення має те, що кожен прагне істини, обираючи для цього такі шляхи, які видаються йому найліпшими? Одним і тим самим шляхом ніяк неможна наблизитись до такого великого таїнства.

З листа Квінта Аврелія Сіммаха до імператора Валентиніана ІІ.

З'ясування ставлення ранньохристиянської церкви до свободи совісті доцільно розпочати з греко-римського світу, бо власне церква, на думку Е. Трьольча, спричинила саморозпад античності й водночас, урятувавши державу, культуру і суспільство в рамках створеної нею організації, привела до своєрідного відтворення античності.

Слід зауважити, що античний світ майже не знав поняття релігійної свободи. Усі приклади переслідувань античних філософів у підгрунті своєму мали не богословські суперечки, а швидше суспільно-політичні причини. Скажімо, Сократа було звинувачено в невірі у державних богів, поклонінні новому божеству та розбещенні молоді. Обвинувачі, однак, лише удавано побоювались його безбожництва, насправді ж акцент в акті звинувачення робиться не на тому, що Сократ "не визнає богів Республіки і ставить на їх місце демонічні нововведення", а на останньому пункті: "Він винний у тому, що розбещує молодих людей".

Нестерпною, насамперед, видавалася думка Сократа про ідеальну державу - втілення розуму, де влада має належати досконалим розумово і морально правителям, вихованню яких намагався прислужитися філософ. "Я той гедзь, якого Бог послав у це місто (Афіни. - Авт.), - говорить він на неправедному суді в передачі свого учня Платона. - День у день я невідступно чіпляюсь до вас, роз'ятрюю, переконую та докоряю вам".

Але ні Сократ, ані Платон чи якийсь інший філософ античності ніколи не наполягали на самому принципі свободи совісті.

Понад це, Платонові належить одне з перших обгрунтувань необхідності цензурування вільного вияву людської думки. Він був глибоко переконаний, що саме його філософські побудови є абсолютною й довершеною істиною, а будь-які відхилення від неї мусять бути заборонені. "Звідси, - зауважує російський правознавець П. І. Новгородцев, - розвивається нетерпимість, котра надалі підноситься у принцип".

Карл Поппер, порівнюючи думки "Апології Сократа" із "Законами" Платона, доводить, наскільки далеко відійшов останній від свого вчителя. Платон, пише К. Поппер, холоднокровно і ретельно розробляє теорію інквізиції. Вільна думка, критика політичних інституцій, навчання молоді нових ідей, спроби запровадити новий релігійний, культ (курсив мій. - Авт.) чи навіть нові погляди - все це було проголошено непрощенними злочинами. У Платоновій державі Сократу ніколи не дозволили б публічно захищати себе. Його, певно, привели б на "нічну раду" з метою "зцілення його хворої душі" і, врешті, для покарання.

Релігія в античному світі була більшою мірою суспільною, аніж індивідуальною справою. "З цього, - зауважує італійський вчений Франческо Руффіні, - випливає не тільки відсутність духу прозелітизму, але і принцип, відповідно до якого всяка релігія однаково добра, позаяк є продуктом народу, що її створив; інакше кажучи, тут ми маємо справу із загальною терпимістю". До того ж релігії Греції і Риму складались з безмірного числа легендарних міфів та обрядів і не мали догматики в повному розумінні цього поняття. А саме в догматі виняткового (ексклюзивного) спасіння ("поза церквою немає спасіння" - extra ecclesiam nulla salus) релігійна нетерпимість знаходить поживне середовище. І коли іудеї, а потім християни протиставили язичництву ідею єдиного Бога, то саме тоді з'являються елементи релігійної нетерпимості, яка оголошує всі існуючі божества неправдивими та нечестивими.

Наприкінці XIX ст. київський професор Юліан Кулаковський у лекції "Християнська церква і римський закон протягом перших двох століть" виступив з досить провокативною для багатьох тезою. Він доводив, що принцип релігійної нетерпимості був запроваджений на державному рівні лише християнськими імператорами. Лекція викликала жваву дискусію, й опоненти з Київської духовної академії не забарились порівняти професора з імператором Юліаном Відступником. Отже, чи мав він рацію? Для початку спинимося на листі 212 р. Плінія Молодшого, тоді намісника Віфінії, до імператора Траяна. Пліній ділиться з імператором сумнівами щодо правильності своїх дій стосовно християн і запитує: "Чи само по собі ім'я християнин вимагає кари, чи лише злочини, які здійснюються тими, хто носить це ім'я?" Посилаючись на свою слабку обізнаність у процесах проти християн, він, як видно з листа, керувався правовою формулою: якщо християнство під забороною, то християн слід суворо карати, навіть не з'ясовуючи, є за ними реальні злочини чи ні. "Передусім я в них питав, - доповідає намісник імператорові, - чи вони християни; у разі, якщо вони це визнавали, запитував удруге і втретє, погрожуючи покаранням; тих, хто стояв на своєму, наказував вести на страту; в цьому випадку я вважав безсумнівним, що незалежно від ступеня їхньої вини вони мусять бути покарані за свою завзятість і крайню упертість".

Усе б так і тривало, однак несподівано виникла непередбачена ситуація. Раніше приводом для засудження християн були доноси, підписані певними людьми, а тут з'явився анонімний донос, що містив великий список. І Пліній дещо змінює судову процедуру. Подамо це місце з листа повністю, бо воно є досить характерним для розуміння мотивів переслідування християн і ставлення римської влади до релігійної свободи. Тим більше, що йдеться про свідчення не якогось вузьколобого чиновника, а представника духовної еліти римського суспільства, яким був видатний письменник і оратор Пліній Молодший. Отже, веде далі він, "тих, хто не визнав себе християнами, я примушував слідом за мною визнавати богів, зробити узливання перед твоїм (імператора. - Авт.) зображенням, котре я заради цього поруч із статуями богів звелів поставити, нарешті - проклясти Христа; таких я вважав за можливе відпускати, тому що справжніх християн не можна присилувати до чогось подібного. Інші, пойменовані у списку, спершу визнавали себе християнами, а потім зрікались, кажучи, що вони, ніде правди діти, були християнами, але відійшли від віри - хто три роки, хто більше, а дехто навіть понад двадцять років тому. Всі вони також вклонились твоєму зображенню й статуям богів та прокляли Христа. Але при цьому стверджували, що вся їхня провина та омана зводилась до того, що у визначені дні вони збирались удосвіта - співали по черзі гімн Богові й присягались не на якесь злодійство, а на те, щоб не красти, не грабувати, не чинити перелюбу, не зраджувати даного слова, не утаювати чужого добра; що після цього вони звичайно розходились і знову сходились для спільної трапези, цілком звичайної і безневинної; але що й це вони покинули після мого указу, яким я за твоїм повелінням заборонив створювати громади".

Піддавши тортурам двох дівчат-прислужниць, Пліній, за його словами, теж "не знайшов нічого безглуздого чи крайнього марновірства". Все це викликало в нього вагання. По суті справи, поза належністю до християнства він нічого недозволеного за ними не знайшов.

Утім, це була його особиста позиція. Проте слід мати на увазі, що Пліній, як і всякий представник державної влади, мусив виконувати свої обов'язки, спираючись на jus coercendi, тобто всіма можливими засобами примушувати громадян дотримуватися державних повинностей та громадського порядку. До функцій намісника входили, крім адміністративного і поліцейського, ще й судове право, а також нагляд за виконанням релігійних приписів, які розглядалися як політичний обов'язок кожного підданого. Таким чином, усі запідозрені в ухиленні від релігійної повинності вважались небезпечними злочинцями й підлягали смертній карі. Пліній не міг не жахнутися, побачивши, що мусить удатись до поголовного знищення християнського населення провінції. З огляду на дедалі більшу кількість доносів він тимчасово припинив судовий процес і зажадав від Траяна нових інструкцій.

Траян відповідає, що всі випадки не можуть бути розв'язаними в єдиний спосіб, і додає, що християн не слід спеціально розшукувати, але "коли на них доносять і вони визнають себе християнами, їх необхідно покарати, однак зробити це таким чином, щоб тому, хто зречеться християнства і доведе свої слова ділом, тобто поклониться нашим богам, було б даровано прощення як винагорода за каяття, хоч би які підозри тяжіли над ним у минулому". Серед іншого імператор виділяє питання, котре, без сумніву, непокоїло Плінія, - анонімні доноси. Останні, він вважає, не слід брати до уваги, "бо це дає поганий приклад і вже не відповідає духові часу".

Отже, Траян розвіює сумніви Плінія щодо правової основи переслідування християн, бо саме по собі християнське віровизнання є державним злочином, кари за яке можна уникнути лише шляхом публічного відречення. Крім того, імператор прагне зберегти громадський спокій: він забороняє процеси проти християн на підставі анонімних звинувачень і намагається полегшити повернення християн до язичництва. Тут немає бодай натяку на толерантність, терпимість щодо християн. То було відкрите насильство, позбавлення особи права вірити в те, що вона вважає найвищою правдою. Це і є, мабуть, єдино правильна відповідь Ю. Кулаковському.

У III ст. уже напередодні перемоги християнства, коли імператорська влада все більше відчуває силу християн, тон спрямованих проти них державних актів помітно змінюється. Тепер акцентується не стільки релігійний бік справи, скільки громадська небезпека, що її несе з собою, на думку гонителів, нова релігія. Так, у справі засудження єпископа Карфагена Кипріана прямо вказано на зв'язок релігійного злочину (образа святині) із злочином державним (образа величності). Проконсул, який провадив дізнання у справі Кипріана, заявляє йому: "Ти довго жив, ображаючи святиню... ти збирав навколо себе багатьох співучасників своєї злочинної змови, ти став ворогом богів Риму та його святих законів; наші найблагочестивіші й святійші імператори Валеріан та Галлієн, і Валеріан світлійший цезар (253 р, Валеріан приєднав до себе свого сина з титулом августа, а 255 р. оголосив цезарем онука Валеріана) не могли навернути тебе до своєї релігії. Ось чому ти, призвідець великих злочинів, прапороносець непокори, служитимеш прикладом для тих, кого ти зробив співучасниками свого злочину".

Смертний вирок Кипріану було винесено на основі римських законів, які образу святині прирівнювали до образи величності. Релігійна нетерпимість перетворюється на політичну нетерпимість: римська влада розуміла, що християни, відкидаючи культ імператора й проводячи вододіл між поклонінням Богу і шануванням держави, підривають ідеологію Риму. Відмова від обожнення імператора за римським законом кваліфікувалась як sacri legium - святотатство, безбожжя, блюзнірство й "образа величності" (crimen laesae majestetis). І, як ми бачили, саме на цьому пункті зосереджувались репресії держави, яка для християн не робила поступки, що нею користувались іудеї. Якби християни поступилися своїм абсолютним небажанням визнати культ імператора, пішли б на компроміс - вони уберегли б себе від гонінь. Однак саме ця "відмова визнати, що уряд має право примушувати своїх підданих діяти проти власної совісті" (А. Тойнбі), грунтувалась на їхній вірі та сумлінні. "Я не називаю його богом тому, що не вмію брехати й не хочу сміятися над ним", - так пояснював Тертулліан своє небажання визнавати божественність імператора (Апологія, 33). "Християнські мученики, що заперечували претензії сили на право встановлювати стандарти справедливості, постраждали за те саме, за що помер Сократ", - підсумував проблему К. Поппер.

За часів найжорстокіших переслідувань отці церкви вперше свідомо проголошують цінність релігійної свободи, якої не знав античний світ. "Саме у перших християн, - пояснює Ф. Руффіні, - від зіткнення двох елементів - вродженої християнської догми релігійної нетерпимості та їх становища переслідуваних - з'являється вперше, наче іскра від удару двох каменів, ідея релігійної свободи. Це був єдиний вихід з непримиренного протиріччя між особистою совістю, що вже усвідомила свої права й була готова до будь-якої жертви, аби лиш не ухилятись з шляху істини, і політичної влади, яка дотепер не знала жодних обмежень і не зупинялась перед найжорстокішим насильством".

Святий Іриней Ліонський (помер бл. 200 р.), пояснюючи, чому церква в період гонінь залишалась непохитною, згадував про неспроможність її ворогів відібрати у християнина почуття особистої свободи: "Бог створив вільною людину, яка наділена свободою виконувати Божу волю без жодного примусу від Бога: адже у Бога немає насильства. Бог напучує, навертає нас до покори, але не силує. І коли хтось не захоче йти за заповітами Євангелія, це в його владі". Ще виразніше відстоює свободу совісті Тертулліан (помер бл. 222 р.). "Громадське право, природний закон вимагає того, - зазначає він, - щоб кожен поклонявся Богу, в якого вірує. Жодній релігії не належить право вчиняти насильство над іншою. Релігію мають сповідувати за переконанням, а не під тиском сили, позаяк принесення жертви божеству потребує участі серця". Через століття християнський письменник Лактанцій, учитель синів імператора Константина, майже дослівно повторює цю думку: "Можна захистити свою релігію не вбиваючи ворогів, а вмираючи за неї... Ніщо не мусить бути таким вільним, як сповідання віри".

Але починаючи з IV ст. ситуація змінюється: християнство з гнаної релігії перетворюється на релігію визнану, і його прибічники дедалі менш виразно висловлюються на захист релігійної свободи (хоча ще Іван Золотоустий знаходив для цього чудові слова).

У 313 р. так званим Міланським едиктом християнство проголошується дозволеною релігією. Імператор "дарує християнам і всім іншим (курсив мій. - Авт.) свободу віросповідання". Щоб пояснити, що означала така нечувана в історії Римської держави толерантність, порівняймо цей едикт з попереднім, виданим двома роками раніше (311 р.) імператором Галерієм. Останній починає свій едикт з визнання справедливості гонінь на християн, яких він звинувачує у відмові від батьківської віри, і з душевною мукою вимушено їх прощає. Едикт відверто спрямований виключно на збереження громадського спокою, і він не убезпечує християн від майбутніх гонінь. Міланський же едикт, справжнім автором якого вважають володаря східної частини імперії Ліцинія, проголошує терпимість до всіх релігій, дозволяє вшановувати всіх богів у сподіванні, що задоволені цим громадяни об'єднаються на благо імператора і всієї держави. Але досить швидко релігійна терпимість зводиться нанівець, й урочисте проголошення свободи совісті для всіх заглушає лемент гнаних.

Чому ж іще недавно гнана церква сама вдається до переслідувань за віру? Насамперед, церква прагнула очиститися від єретиків: донатистів, несторіан і, особливо, аріанців, причому як православні, так і єретики покладали на державу роль третейського судді у розв'язанні суто церковних суперечок. Приклад втручання в церковні справи подав Константин, який підтримав на І Вселенському соборі в Нікеї (325 р.) православних проти аріан, а потім почав схилятись на бік останніх. Виявляє нетерпимість Константин і до язичницького культу, проголошуючи, що він з радістю знищив би всі храмові церемонії і весь цей культ "мороку, коли б не боявся, що любов декотрих людей до злочинних помилок занадто вкоренилась у їхніх серцях".

До того ж уже в перші століття з'являється небезпека прямого ототожнення християнського благовісту з політичною програмою. Звичайно, тому, що теологія була безконтрольно й некритично віддана в розпорядження панівної суспільно-політичної ідеології, сприяла передусім зміна влади в Римській імперії за Константина. Перший великий проект християнської "політичної ідеології", підготовлений придворним єпископом Євсевієм Кесарійським, слугував для багатьох зразком розвитку релігійно-політичної імперської теології за програмою: "один Бог, одне слово, один імператор, одна імперія".

"Політична теологія", що її заходилась впроваджувати у свою практику церква, означала безпосередню сакралізацію існуючих державних та суспільних форм і переплетіння державного та релігійного. Християнська ''політична теологія" наслідувала державну ідеологію стародавнього Риму й сама перетворилась на яскравий вияв державної ідеології, зацікавленої у тотальному контролі над людською совістю. Місця для терпимості вже не лишається. Саме це й пояснює, чому "тріумфальної для церкви пори непохитність християн-страдників обернулась на нетерпимість християн-переслідувачів" (А. Тойнбі).

Першим, хто помітив загрозу для християнської "політичної теології", був святий Августин (354-430), який протиставив "град Божий" (Царство Боже) - світському царству. Але й він, ототожнюючи Царство Боже із земною формою його існування, з Римською церквою, недооцінив, наскільки остання вже була обплутана цією "політичною теологією". Родоначальник неоплатонізму в християнській філософії, Августин слідом за Платоном енергійно відмовляється від принципу свободи совісті.

Власне, з ним відбулася та сама метаморфоза, що й з багатьма раніше гнаними. Переслідуваний донатистами, він був щирим прибічником терпимості. Але коли світська влада розправилась з донатизмом у його місті Ніппоні (Північна Африка), Августин, по суті справи, зрікся своїх принципів. Тож, як дотепно зауважив німецький вчений XIX ст. І. Блюнчлі, "коли панує омана, слід закликати до свободи совісті; коли ж, навпаки, бере гору істина, то цілком справедливо застосувати примус".

Августин перший застосував для виправдання релігійного примусу слова Ісуса Христа з притчі про багату вечерю: "І сказав пан рабові: "Піди на шляхи й на загороди та й присилуй прийти, щоб наповнився дім мій" (Від Луки, XIV, 23). Вираз "compelle intrare" (присилуй прийти) - став гаслом усіх наступних релігійних гонінь.

Християнство, визнане за Феодосія (380 р.) єдиною офіційною релігією держави, навіть запозичує в язичницької імперії терміни, котрими раніш називали переслідуваних християн. Язичництво, як колись християнство, - це марновірство, його обряди - "чародійство" і "чаклунство". Мало оригінальною була й імператорська влада. Феодосій, звертаючись з гнівною промовою до римського сенату, вимагає навернення до "батьківської релігії", відтворюючи тим самим ідеї едиктів імператорів-гонителів проти християн.

Від імператорів не відставали й отці церкви. Амвросій, єпископ Медіоланський, у надгробній промові над померлим Феодосієм висловлює йому особливу подяку за переслідування нехристиянських культів, закриття язичницьких храмів і зруйнування статуй. Данину релігійній нетерпимості віддав навіть високоосвічений і благородний Іван Золотоустий. Подив бере від того, скільки пафосу й енергії витратив він на критику іудаїзму, який на той час мало чим міг зашкодити офіційному християнству! До нас дійшли вісім його "слів проти Іудеїв" - справжніх взірців релігійної нетерпимості. В них догматична нетерпимість явно бере гору над християнськими принципами й навіть здоровим глуздом. Згадуючи євангельську притчу про священика і левіта, які "проминули" ледь живого чоловіка, а самарянин змилосердився, Карл Поппер радить "пам'ятати її тим християнам, які тужать не лише за часами, коли церква гнобила свободу і совість, а й за часами, коли безмежне пригнічення під наглядом і з дозволу церкви заводило людей у відчай".

Чому ж релігія, де любов до ближнього є найбільшою цінністю, .часто виявлялася безсилою дати справедливу відповідь у питанні свободи совісті? Як на мене, то найгрунтовніше пояснення цьому дає датський філософ Геральд Геффдінг (1843-1931). "Подібно до того, як у греків любов до людей була обмежена національними рамками, - пише він, - у християнства вона обмежена вірою: віра є передумовою і межею любові (курсив мій. - Авт.). Лише там, де є віра, допустима любов, і об'єктом любові можуть бути або віруючі, або ті, кого сподіваються зробити віруючими. І психологічне джерело любові, і обсяг цього почуття поставлені під певний контроль - ні там, ні тут не допускається цілковитої свободи. Через всю історію церкви проходить цей конфлікт між вірою і любов'ю, й небагато можна нарахувати епох, коли церкву можна було б визнати спільнотою, що мала своєю найголовнішою метою здійснення релігії любові". Але водночас християнство було й залишається релігією свободи і любові - принаймні ті мільйони і мільйони, які приходять до нього, жадають бачити в релігії розіп'ятого Сина Божого саме ці цінності. Й завжди, коли йдеться про ставлення до інших людей, їх релігійних, етичних, суспільних поглядів, для християн важливо усвідомити свою причетність до Того, Хто страждав на хресті, а не до тих, хто Його розпинав.

Людина і світ. — 1997. — №5-6. — С. 2-7.

Петро ГОЛОБУЦЬКИЙ,

кандидат філософських наук