Релігія в українських школах: "за", "проти" та європейські вимоги

Підтримка, висловлена президентом Кучмою на зустрічі з членами Синоду Української греко-католицької церкви запровадженню вивчення релігії в загальноосвітніх школах – Кучма говорив навіть про богослов’я, - викликала нову хвилю дискусії, яка вже кілька років не припиняється в українському суспільстві. Практично на кожній зустрічі президента з членами створеної 1996 року Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій йдеться про необхідність впровадження викладів релігії у загальноосвітніх школах. Для Греко-Католицької та православних церков це принципове питання. Адже переважна більшість тих, хто називає себе православними під час опитувань громадської думки, є непрактикуючими віруючими, для яких декларація православності – це маніфестація власної ідентичності. Православні церкви наразі неартикульовано визнають, що вони безсилі без державної допомоги сконсолідувати те, що деякі соціологи релігії розуміють під "дифузною релігією", матеріалізувати віртуальну підтримку, яку виявляє Православ’ю щонайменше половина дорослих українців. Церкви не можуть самостійно створити надійної інфраструктури для воцерковлення номінальних православних і сподіваються на допомогу влади. Остання повинна не просто відкрити церкві доступ до колективів, де відбувається соціалізація особи, а зробити церкву обов’язковим компонентом процесу соціалізації. Насамперед, це, зрозуміло, школа і, по-друге, військо, яке я тут не чіпатиму. Зрештою, 1992 р. курс "Основи християнської моралі" було запроваджено у школах Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Відтоді постійно йдеться про необхідність "зближення світської та релігійної систем освіти", про запровадження уроків релігійної моралі (етики) в усіх школах України і водночас – про неприпустимість такого кроку, який спричиниться до драматичних наслідків. Аргументи "проти" виглядають так. Впровадження релігійної етики і богослов’я у школах і вищих навчальних закладах відповідно є порушенням конституційного принципу відокремлення школи від церкви; теологія не може вважатися науковою дисципліною, оскільки вона не припускає перегляд і відмову від сталих доктрин; професійна слабкість священнослужителів, яким доведеться викладати, відсутність належних програм, навчальних планів, методичної і навчальної літератури; Україна є поліконфесійною країною і тому якась частина віруючих буде дискримінованою внаслідок допущення до школи лише представників церков більшості; запровадження "Християнської етики" у школах західноукраїнських областей засвідчило, що такі уроки нерідко перетворюються на катехізацію; загроза поширення на систему освіти конфліктів, якими вражене церковне середовище. Головні ж аргументи "за" такі. Моральна ситуація в суспільстві є загрозливою і без прищеплення прийдешній генерації релігійних цінностей її можна просто втратити; більшість батьків, опитаних різними соціологічними службами, висловлюються за впровадження релігійної освіти в школі; у демократичному суспільстві платники податків мають право на вибір характеру освіти, у т.ч. і в публічних школах, які вони (платники) утримують; жодна з країн західноєвропейських демократій не застосовує правового режиму, який би не дозволяв викладів релігії в школі і теології – в державних університетах ("Навіть у Франції, – пише відомий дослідник державно-церковних відносин в Європі С.Феррарі, – яка, за словами міністра внутрішніх справ країни є єдиною секулярною державою в Європі, священики мають доступ до школи" – Ferrari S. The Emerging Pattern of Church and State in Western Europe: The Italian Model // Brigham Young University Law Review. – 1995. – Vol.2. – P.424.); теологія не є застиглою сумою догматів і канонів, вона постійно розвивається в пошуках більш повного, глибокого і адекватного пізнання Бога, лише Бог "Один і Той Самий навіки", а наука про нього не лишається незмінною; заохочуючи розвиток світських гуманітарних наук і визнаючи право фахівців з них у державному правовому полі за одночасного невизнання тут богословів, держава дискримінує віруючих. Треба визнати: більшість аргументів "за" і "проти" є слушними. Водночас, видається принциповим підкреслити, що право на навчання релігії є фундаментальним принципом релігійної свободи і – ширше – загальних прав людини. І батьки, яки замість правд віри вчили свого часу на "ленінських уроках" про миролюбну політику СРСР, мають святе право на те, щоби їхні діти вивчали нарешті етичні принципи тієї чи іншої релігії. Не тільки тому, наголосимо, що це було б справедливим, а й тому, що таке право випливає з міжнародних документів, до яких приєдналася Україна. Тепер інше питання – наскільки об_рунтованими є побоювання, що уроки релігії, етики, релігійної моралі чи як ще ці уроки можуть називатися, здатні розширити зону міжцерковних конфліктів і спричинитися до дискримінації представників релігійних меншин? Цілком об_рунтованими. Випадки, коли дітей з протестантських родин в Галичині примушували накладати на себе хресне знамено чи молитися Божій Матері, не є поодинокими. Так само, як і спроби священиків довести зарюмсаним діткам, що правда – тільки в його церкві, а не в церкві їхніх батьків. Звідси висновки. Викладання релігійної етики в школах України можлива лише за умов відповідності вимогам, які висуваються до таких викладів повсюдно в Європі, причому в країнах з різними моделями церковно-державних відносин (Наприклад, португальська Конституція 1976 р. (ст. 43) визначає, що "публічна освіта не повинна мати релігійний характер". Однак з огляду на те, що держава не є ані атеїстичною, ані агностичною або навіть секулярною, конституційні положення не забороняють співпрацю церкви і держави, а відтак - церкви і державної школи). З-поміж цих вимог вкажемо передовсім на принцип добровільності. Право вирішувати вивчати чи не вивчати релігію, є фундаментальним принципом релігійної свободи, що актуалізує, між іншим, проблему адекватної форми заяви про релігійне навчання. У Португалії та Польщі Конституційні суди визначили, що їх конституції гарантують "право на мовчання" в питаннях, які стосуються релігії. Тобто якщо формується група з вивчення, прийнятними є лише позитивні відгуки. Особа (чи, до певного віку, - її батьки), яка не бажає відвідувати такі уроки, може про це просто не сповіщати. (У деяких європейських країнах при цьому оцінки з релігії навіть не виставляються в атестати зрілості, в інших виставляються, але не впливають на можливості отримання подальшої освіти. Втім, у деяких країнах релігія як предмет нічим не відрізняється від усіх інших навчальних дисциплін.) Другий принцип – це недискрімінаційність. Уроки релігії не можуть ображати почуття представників будь-яких релігій, мають враховувати потреби дітей з релігійних меншин і пропонувати вільний і добре обгрунтований вибір в духовній сфері. У багатьох країнах при цьому підкреслюється, що школи виховують моральну людину, а не доброго католика чи протестанта, і тому надають релігійній освіті широкий загальнохристиянський, а не вузькоконфесійний характер. Зрозуміло, що при цьому не забувають і про іудеїв, мусульман чи буддистів. Навчаючи однієї релігії, загальносвітня школа має піклуватися про створення подібних умов для визнавців інших релігій. Іспанія, Італія і Португалія, які повинні запроваджувати релігійне навчання в публічних школах згідно із зобов'язаннями, прийнятими на себе в конкордатах з Ватиканом, керуючись принципом рівності, запроваджують навчання, яке базується не тільки на католицькій доктрині, але й враховує інтереси всіх інших визнаних релігій. Звісно, що принцип рівності має стосуватися й невіруючих або тих, кого з різних причин не влаштовує наявна програма викладання релігії. У більшості країн для такої категорії учнів запроваджено альтернативні уроки етики або морального виховання. У Бельгії спеціально обумовлено, що ці уроки не повинні захищати жодну філософську систему або надихатися войовничим секуляризмом. Втім, у деяких країнах відвідування і цих уроків не є обов'язковим. Наступний принцип стосується змісту уроків – тут можуть бути варіанти. Скажімо, в Німеччині навчання релігії не є нейтральним зіставленням релігійних доктрин, - воно радше є викладом вчення певної церкви або релігійної спільноти (у більшості випадків це Католицька чи Євангелічно-Лютеранська церкви). В Австрії уроки релігії розглядаються як внутрішня справа тієї чи іншої визнаної церкви. В Польщі ще 1991 р. Конституційний суд ухвалив, що відповідно до принципу нейтральності держави зміст релігійного навчання визначається церковною владою, а не державою. У британських же так званих школах графств, де навчаються три чверті учнів Англії та Уельсу, не тільки уроки, але навіть богослужіння повинні мати "повністю або головно широкий християнський характер" і представляти християнське віровчення всебічно, не надаючи переваг жодній християнській деномінації. У конкордаті між Іспанією й Апостольською столицею спеціально підкреслюється, що навчальний процес у публічних школах має поважати християнські цінності та етику; такі ж положення містить португальський та італійські конкордати. В Австрії Акт про організацію освіти передбачає сприяння школи справі виховання підростаючої генерації в дусі релігійних і суспільних цінностей, а також у дусі правди, добра і краси. Конституція Ліхтенштейна встановлює, що головна мета виховання та освіти - релігійна й етична формація особи. Водночас британський законодавець вимагає, щоби релігія викладалася в нейтральних і неупереджених термінах. Принцип нейтральності впроваджено також у Бельгії та в Іспанії, де цей принцип при одночасній повазі до релігійних і моральних цінностей вважається фундаментальним підгрунтям усієї системи освіти. У Франції наголос робиться на відокремленні публічної школи від релігії, оскільки жодна релігія не повинна мати привілеїв і всіх їх належить поважати. В Угорщині Конституційний суд ухвалив, що публічні школи не можуть бути зобов'язані жодній релігії або світоглядові. До речі, в Україні є вже досвід певного міжконфесійного консенсусу стосовно навчальних програм і взагалі – контенту предмету християнської етики, хоча, звісно, остаточним його не назвеш. Хто навчатиме релігії? На це питання правові системи тих чи інших європейських країн відповідають по-різному, але для України важливим було б, видається, забезпечити для початку державну систему ліцензування і атестації таких вчителів. І останнє. Найбільш очевидною для мене наразі є відповідь на питання "З чого почати?" Почати варто з шкіл, які створюються церквами і ліцензуються державою – вони мають обов’язкові компоненти - від математики до фізкультури - і додаткові виклади. Словом, як у всьому світі, де існує незчисленна кількість католицьких, протестантських та інших конфесійних шкіл, що працюють у правовому полі відповідних країн. В українському законодавстві немає заборон на такі школи, але немає і дозволу –освітянським чиновникам цього достатньо. Невелика кількість конфесійних, по суті справи, шкіл існує як школи національних меншин (єврейські або угорські), декотрі працюють напівлегально, як-от православна гімназія в Києві. Поза сумнівом, таке положення є антиконституційним хоча б тому, що дискримінує різні типи власності. Як швидко воно зміниться залежить від чинників, які знаходяться поза релігією. Але і від релігійних лідерів щось залежить. Якщо такі школи не тільки створюватимуться, але й доведуть свою високу конкурентоспроможність на ринку освіти, питання про непрофесійну богословську освіту в Україні виглядатиме, видається, оптимістичніше.
http://krytyka.kiev.ua/comments/01Elenskyj.html