Релігія в українському телеефірі
Колись священик, який раптово потрапив до телеоб’єктива, міг дорого коштувати телевізійному редакторові. Хрест на шиї видатної співачки Євгенії Мірошниченко, яка демонструвала оперне мистецтво перед звитяжними працівниками радянської міліції в день їхнього професійного свята, й досі згадують чиновники різних рівнів. А тепер... А що тепер? Як складаються взаємини телебачення і релігії в наш час і в нашій країні? На прохання «ЛіС» харківський журналіст Сергій Мірошниченко здійснив невеличке дослідження десяти телеканалів, які приймаються в Харкові (УТ-1, УТ-2, ГРТ, Харківське облтелебачення, А-ТВК, «Симон» , «Тоніс» , «Оріон» , ICTV, «Фаворит» ).
Загалом увесь обсяг релігійного телемовлення в безпосередній формі (телепроповідь, трансляція богослужінь, пастирські бесіди, релігійні дискусії, бесіди з церковними діячами, релігійні мультсеріали та ін.) становив 20 годин упродовж місяця. Зрозуміло, що порівняно з музичними програмами, новинами, фільмами й усілякими шоу це дуже й дуже небагато: точніше, близько 1,8% від загального ефірного часу. Але обсяг релігійного, умовно кажучи, мовлення виглядає ширшим за рахунок інформаційних повідомлень про події церковного життя, телетрансляцій зі святкових богослужінь, історико-краєзнавчих та літературно-художніх програм.
Головний обсяг релігійного телемовлення припадає на денні години, майже половина — на вихідні дні. Цікаво, що понад 50% такого мовлення припадає на УТ-2, причому ті, хто розміщує тут свої програми, явно скеровані на учнівську аудиторію. Скажімо, «Всеперемагаючий голос віруючого» , який транслюється 5 разів на тиждень, починається невдовзі після художнього фільму й закінчується відразу перед «Шкільним екраном» . Очевидно, коштує це недешево. Розміщення такої програми, за деякими підрахунками, може обійтися десь у 25—30 тисяч доларів США на тиждень.
До 2-х годин на тиждень отримують проповідники на ГРТ, УТ-1, «Оріоні» та ICTV. Півтори години релігійного ефіру «Симона» заповнені мультсеріалами за сюжетами Старого і Нового Заповітів; «Тоніс» і Харківське облтелебачення обмежуються 15 хвилинами пастирської бесіди митрополита Харківського і Богодухівського Никодима (Руснака) і додають до них протестантську програму «Клуб-700» .
Розподіл ефірного часу за конфесійною ознакою свідчить зовсім не про симпатії населення до певної релігії, а про місіонерську активність тієї чи іншої спільноти в Україні та чи не передовсім про її фінансові можливості. Отже, 61% усього релігійного телемовлення в Україні припадає на протестантів переважно західного походження; 11,5% — на православні церкви України й Росії, 10% — на релігійні громади етнічних меншин, головним чином мусульман та іудеїв; інші 17,5% — це передачі, позначені загальнохристиянською спрямованістю, хоча автори чи замовники їх і мають конкретне конфесійне обличчя.
Словом, церкви та релігійні спільноти, до яких належить переважна більшість громадян України, представлені в ефірі набагато скромніше, аніж західні проповідники. У чому ж річ? У грошах, але не тільки. Важко не помітити, що православні ієрархи поступаються, наприклад, Рику Реннеру чи Мерилін Хиккі в ораторському мистецтві та вмінні «тримати» аудиторію. Православна проповідь взагалі має досить відмінну від протестантської будову, і їй, звичайно, належить менш помітне місце в богослужінні. Покійний о. Олександр Мень був швидше винятком, ніж правилом. До того ж телевізійна проповідь має суттєву специфіку, яку православним ще тільки належить опанувати. Необхідність підготовки професійних телепроповідників — не менш гостра проблема для православних церков, ніж питання адаптації досвіду західного місіонера до наших умов.
Сьогодні в Україні, на відміну від США і країн Західної Європи, практично відсутні вітчизняні студії, які спеціалізуються на створенні релігійних програм достатнього художнього рівня. Студії такого напряму, які працюють у Донецьку, Рівному та Харкові (студія «Путь», телеканал «Симон»), недостатньо технічно обладнані й потребують фінансової допомоги. Їх діяльність обмежується здебільшого перекладами західної продукції українською чи російською мовами. Більшість вітчизняних релігійних програм робляться особами, які часом просто не розуміють специфіки теми, і відверта західна халтура тут поєднується з розтягнутими й малохудожніми зйомками. Особливо прикро, коли програми на релігійну тему стають такою собі обов’язково-кон’юнктурною «актуалочкою». Адже спрощена, примітизована релігійність може мати не менш важкі наслідки, аніж тоталітарна бездуховність.
Екранні ерзаци
Замість редакційного коментаря
Те, що нам показують по телебаченню, видаючи це за християнську проповідь, — щонайменше на дві третини сумнівне. І хоч у ролі таких не вельми вправних телепроповідників здебільшого виступають протестанти, це не повинно, однак, заронити недовіру і неповагу до могутньої парості християнства. Протестантизм збагатив світову культуру високими зразками богословської думки й проповіді. Але те, що нам трохи не щоденно пропонують, навіть віддалено не нагадує великого попередника сучасного екзистенціалізму датчанина Сьорена К’єркегора, засновника діалектичноі теологіі швейцарця Карла Варта чи німецького теолога й філософа Пауля Тілліха. Тут ми швидше маємо справу з явищем, про яке писав ще один великий протестантський теолог Дітріх Бонхоффер у своїх знаменитих «Листах і нотатках з в’язниці». «Особливо прикро, — із сумом констатував він, — коли починають розмовляти на релігійному жаргоні» .
Цей «релігійний жаргон» особливо небезпечний там, де християни, опинившись меншиною в оточенні, яке не знає Бога, повинні свідчити найвищі й найчистіші істини свого вчення. Натомість дезорієнтованій публіці пропонується біблійний ерзац. Адже, строго кажучи, Євангеліє не існує поза читачем чи проповідником. Добір текстів і особливо їх тлумачення — річ вельми інтерпретативна. Невже ми приречені слухати Благу Звістку Христа у спримітизованій, перевантаженій стилістичними й граматичними помилками версії? Може, Єремія мав рацію, коли вигукнув: «Пророки пророкують брехню... і народ мій любить це», і численні телеєвангеліки (зауважимо — не лише щойно згадані) торкнулися найчутливіших струн у душах наших сучасників, які чекають на прості й зручні рішення? Адже правдиве християнство — це завжди сумніви і пошук, це спільність у голгофській жертві, це невгамовний біль, який триває майже дві тисячі років. Можна, звичайно, запевняти, що Христос відстраждав за нас, а нам лишається тільки святкувати його Різдво й Воскресіння, не примушувати душу працювати, а лише виконувати настанови модерних проповідників, котрі зручно розташувалися на тлі хреста — символу мучеництва й страждання, — та, однак, чи буде це християнством?
І нарешті ще одне питання, якого уникнути просто неможливо: чому ми не чуємо інших версій Благої Звістки? Адже православним і католицьким священикам є що сказати і є до кого звернутися. Моніторингові дослідження засвідчують, що близько 30% дорослого населення України декларує свою належність до православ’я і ще приблизно 8-9% — до греко-католицизму. Це мільйони людей, і нарікання на брак коштів, необхідних для оплати ефірного часу, викликають подив. Адже йдеться про найголовнішу місію християнської Церкви — проповідь Євангелія! Її потребують не тільки люди абсолютно нецерковні, але й велика кількість новонавернених, які йдуть до храмів за великою істиною, бачать чудову, приголомшливо-величаву Східну Літургію, але не розуміють її надбуденної символіки.
Кожна генерація протягом скоро вже двадцяти століть дізнається, що Христос був розіп’ятий за людські гріхи і що кожен, хто увірував у нього, не помре, але матиме життя вічне. Однак кожній генерації про це слід розповісти зрозумілою їй мовою, яка утримує цінності минувшини і скерована водночас у майбуття.
Людина і світ. — 1996. — №9. — С. 32-33
Сергій МІРОШНИЧЕНКО
