Релігійно-філософські рефлексії д-ра Юліяна Вассияна

«У всіх рухах нашого часу вибивається на перший плян моральний момент. Відродження української нації мусить бути формою нової релігії, бо релігійної глибини потребує таке занедбане, здеправоване і в розвитку насильно стримане життя, як наше».

Ю. Вассиян

Українська історія повна парадоксів…Чому інакше так мало видатних, непересічних постатей дала світові Україна, зі своєю давньою культурною та інтелектуальною традицією? Чи може гірка кривда нашого народу закладена в ньому самому? Як інакше можна розглядати те, що ми, українці такі горді собою в нашому невігластві, бо ж не помічаємо, а часто, зневажаємо непересічних велетнів духа, що їх родить українська земля. Чому гордуємо представниками тієї істинної провідної верстви, яка зазнає такого цілеспрямованого та методичного нищення з боку наших ворогів. Невже це прояв в нас якогось хворобливого інстинкту саморуйнації?

Так, наша історія сповнена примарами несправедливо забутих або ніколи так і не пізнаних геніїв, перед якими не схилили голови в пошані, мудрість яких залишилася неоціненою та змарнованою. Ця коротка розвідка має на меті привідкрити для широкого кола читачів один із аспектів філософської спадщини науковця світового рівня, ідеолога українського націоналізму д-р Юліяна Вассияна. Із опублікованих праць мислителя незначну частку складають статті, присвячені релігійним питанням. На жаль, велика їх частина досі в рукописних варіантах та потребує опрацювання. Проте, сконцентрованість викладу думок Вассияна, його аналіз, без жодних зайвих слів, без жодної лірики, дозволяють лише на основі  існуючих статей виводити цілісну структуровану концепцію.

Ідеї Юліяна Вассияна самобутні та неочікувані, в їх оформленні відчувається неабияке філософсько-логічне підґрунтя. Праці  Вассияна, напрочуд цікаві тим, що автор ставить собі за мету наповнити християнським змістом побудовану ним концепцію українського націоналізму, який без морального фундаменту ніколи не стане переконливим та дієвим, отже, не захопить серця та помисли людей, не матиме життєздатності, необхідної для їх об’єднання. У полі зору мислителя троїсте співвідношення - Бог – людська одиниця – нація. На думку філософа альтернативність категорій Бог чи Батьківщина, яке було і є гаряче дискутованим питанням, уже багато століть, насправді, є помилкою та злочином супроти і Божого закону, і  людської природи, адже, це означає, з точки зору логіки, поставити в один ряд неспівмірні та різнозначні дійсності. «Людина і Батьківщина стоять до себе у відношенні іманенції (спорідненості, взаємообумовленості) – Бог супроти них має цілком своєрідну форму відношення: одночасно іманенції та трансценденції.» [1, 5]  Приналежність до батьківщини, відчуття тотожності із собі подібними, є не лише суто фізичним відчуттям спорідненості, але й сповнене неабияким духовним змістом. Людина і батьківщина складають духовну цілісність, де патріотизм є «найвищою цьогосвітньою здійсненністю людини». На думку Вассияна ті, хто бояться, що прояви беззастережної любові до батьківщини, найглибша міра патріотизму здатні затьмарити Бога, ті ніколи не відчували істинної релігійності, а віра для них є формальною та атрибутивною. Образ Бога в сучасному сенсі вже давно розмежований із Його старозавітним трактуванням, як самодержця, марнославного та немилосердного. Бог не бажає від людини – власного творіння, самогубства, а саме цим є зречення та заперечення своєї національної індивідуальності.  В цьому контексті знаходимо у Вассияна думку, що є  квінтесенцією усієї його філософії  - дорога до Бога веде крізь батьківщину, любов до батьківщини  через любов до ближнього у найбільш конкретному її прояві і є безперечним виконанням Божої заповіді. [2, 5.] Адже, віра - це не статичний стан духа, це значно більше, це сила, що спонукає до стверджувальної дії в ім’я Господа. «Мотив релігійного життя свідчить про потребу духа перемогти остаточно життєвий рух, як самоціль у спокої Божої досконалості» [8, 11], шляхом до чого є стан найвищої та всеохоплюючої любові. Релігія побудована на любові є єдиним можливим противником загального зла,  істини християнської релігії є доступними для всіх, без огляду на національність чи расову приналежність і « промовляє до людини в тих ситуаціях її долі, що однакові для всіх людей» [3, 6]. Саме це є незаперечною причиною універсальності християнства та відповіддю усім скептикам та атеїстам, сліпим до краси людської душі.

Загалом, релігійні, суспільно-політичні та ідеологічні роздуми Вассияна наскрізь антропоцентричні, усі процеси та явища розглядає він крізь призму людської участі. На думку мислителя, людина, з усім своїм суб’єктивізмом, є «тим єдиним правдивим «апріорі». [6, 7] Мислитель переконаний, що «передумовним фактом релігійного прямування є самосвідомість реальности особового життя» [6, 6], отже, треба насамперед бути індивідуальністю, щоб хотіти і могти вийти поза її межі і влитися в абсолютне. А звідси  випливає Вассиянове розуміння суті релігії як підпорядкування, ввіряння особистої волі, власної духовної індивідуальності - Богові. Тому, людська особистість не може змарнувати таланів, що ними обдарував її Творець, і як істинний, звершений вінець творіння, з почуттям виконаного обов’язку повинна вона повернутися до своєї Небесної Батьківщини. Моральну досконалість, також, розуміє мислитель як індивідуальне прямування до найвищого духовного розвитку, і в цьому контексті знаходимо думку, досить неоднозначну, проте, все ж, безперечно, варту уваги: «Доки не виступить жива людина і своїм життям не покаже дорогу досконалости, доти та досконалість не існує…».[4, 4]

Цікавими видаються думки Юліяна Вассияна про природу християнської релігії, де він аналізує передумови її формування, розглядаючи як джерела Стародавнього Сходу, так і твори античні, зокрема, неоплатоніків, демонструючи при цьому непересічне знання класичної філософії. Містичні та надприродні мотиви релігійності Сходу та антична метафізика створюють адекватне філософсько-світоглядне тло для християнства, яке все ж витворює свій, ні з чим не порівняний в історії «моральний етос». «Для поганина дійсність у всій повноті вже є тепер, вона  - готова, скінчена, вловима. Для християнина все головне і правдиве, що лиш буде колись».[4, 5] Найвищою умовою переможності та невичерпності християнської релігії є її динамізм, вона спрямована на постійний рух вперед, щоденне вдосконалення духовних здібностей людини, на відміну від віри античної людини, яка не має жодного уявлення про майбутнє, а «її світогляд не вимагає поширення людської істоти поза межі біологічно природного існування. Йому бракує дименсії висоти, що в людині християнської культури доходить майже до самовладности зо шкодою для інших вимірів». [3, 5] Іншим переконливим фактом сили християнської релігії, на думку Вассияна, є  моральний абсолют, ідеал її засновника. Невідомий людству інший приклад, де було б заплачено за чистоту, доброту і всепрощення – найвищу міру – власну кров. «Розпяття є найсильнішим в людській історії прикладом морду… На Голгофі кінчиться драма боротьби двох світів перемогою земного світу; але тріумф залишається за переможеним, Він перемагає глибиною жертви і народжується в історії найбільшим релігійним рухом, який вона знає». [3, 4-5]

 Як бачимо, Вассиян не намагається лукавити ані з собою, ані з читачем і торкається, також, тих питань християнства, які прискіпливому розуму можуть здатися неоднозначними та дискусійними. Взагалі, саме можливість та необхідність ведення неперервного інтелектуального та духовного пошуку, з метою з’ясування суті християнського віровчення – є передумовою життєздатності релігії, на думку Вассияна. Актуальною та болючою для нього є тема самоусвідомлення людини в умовах війни, а особливо, зміна світогляду та знедуховлення у повоєнні роки, де моральні та релігійні норми нівелюються самим фактом знецінення людського життя, а істинна віра замінюється найрізноманітнішими божками – вождями, псевдопророками, лицедіями. Людина наче на роздоріжжі, заманювана з усіх боків, але старі цінності та засади скомпрометовані і не можуть служити дороговказом, бо занадто велика розбіжність була між діями та ідеалами, а війни і революції оголили найбільш потворне обличчя людськості. «Криза сучасності це в першій мірі крутий зворот рефлексії, що усвідомила собі свої дійсні риси, довго й дбайливо приховувані ідеально стилізованим портретом культурної душі». [5, 18] Про поствоєнну епоху мислитель пише: «Сучасність (стаття була написана на початку 50-х рр.) пересичена оголюванням людської природи й показуванням її елементарних рис, спільних із усіма формами зоологічного світу. Людину шукають сьогодні в пралісній гущі життя й відкривають її в подобі найбільш первісних прикмет її душі. Якась пасія жене сьогодні людей від традиційних форм погляду до т.зв. «простоти життя» інстинктами, генами, пристрастями. Ніщо так не насолоджує і не заспокоює афірмативного голоду, як валення старих святощів. Не можна недобачити, як жадібно кидається людина на гасла нової віри, як беззастережно віддається вона новим пророкам з тілом та душею, як голодна вона на святотацькі вчинки на сакральних цінностях минулого».[10, 13] Рядки страшні та пророчі, нажаль, дозволяють проводити паралелі із станом, сучасниками якого ми є. Але чи увесь тягар провини лежить на людині, дезорієнтованій та розшарпаній, безпомічній  у своїй сліпоті. Чи не є це найвищим часом для об’єднання та порозуміння в усіх наших церковних та громадських розбіжностях задля врятування людської душі, що вже вкотре опинилася над духовним проваллям. Будучи в такому стані позбавлення будь-яких духовних орієнтирів (і причини та умови їх втрати в даному випадку не важливі), людина обирає єдиний відомий для себе шлях втечі – повернення до інстинктивного існування, що ми повсякчас бачимо довкола себе.

            Читаючи праці Вассияна, наштовхуєшся на думку, що його ранні твори сповнені  натхненого людинолюбства та віри – в Бога, в себе, в життєву силу українства, а більш пізні твори, написані по війні пронизані відчуттям безвиході,  із гарячковою тривогою людини, що зустрілася з війною віч-на-віч. Мислитель не виправдовує знедуховлення людини, але будучи втаємниченим добре розуміє його природу. ХХ століття людського літочислення піддалося таким збуренням та потрясінням, що зазнала коливання не лише віра в проголошені Богом заповіді, але й похитнулася віра в самого Бога як Абсолют. Війни  минають, змінюють одна одну, але продовжує йти цілеспрямований та нищівний наступ на вічні цінності віруючої душі, напад, що має на меті сіяти зневіру, і цим кинути людину безборонною та смиренною перед злом.  В одній із найбільш пізніх своїх статей, написаній за рік до смерті, повний розчарування  Вассиян все ж формулює головне питання сучасної доби: «Як може людина в існуючому ладі загального сьогодні процесу усуспільнювання життя зберегти своє існування на рівні особистої гідності в усіх основних аспектах притаманної природно своєї вічної людяности?»  Відповідь і розв’язка можливі єдино як могутній творчий суцільно життєвий здвиг на бік релігійної ідеї життя…

Розглянуті в цій короткій розвідці ідеї – радше поставили питання, ніж дали відповіді, проте, це залишає простір для роздумів, особливо, зважаючи на певну вибірковість представлених  думок, адже, докладний аналіз потребує щонайменше іншого підходу та масштабу. Стаття є невеликим ескізом до загальної картини філософії др. Юліяна Вассияна, десятки його праць продовжують  чекати свого читача та дослідника.

Література:

1. Вассиян Ю. «Бог і Батьківщина»// «Самостійна Україна» ( далі  «СУ»). – ч.9 (105), 1957р.
2. Вассиян Ю. «Бог і Нація»// «СУ». –  ч. 10 (106), 1957р.
3. Вассиян Ю. «Досконалість християнства» // «СУ». –  ч.1 (97), 1957р.
4. Вассиян Ю. «Духове життя людини»// «СУ». –  ч.2, 1963р.
5. Вассиян Ю. «Голос доби»// «СУ». –  ч.1. (143), 1961р.
6. Вассиян Ю. «З релігійної тематики»// «СУ». – ч. 8 (104), 1957р.
7. Вассиян Ю. «Між життям і духом»// «СУ». –  ч. 1-2 (132-133), 1960р.
8. Вассиян Ю. «Парадокс християнства»// «СУ».  – ч. 7 (103), 1957р.
9. Вассиян Ю. «Пізнання а життя»// «Національна думка». – Прага, жовтень-листопад 1927р.
10. Вассиян Ю. «Психологія доби»// «СУ».  – ч. 3 (145), 1961р.
11. Вассиян Ю. «Різдвяна правда»// «СУ». –  ч.1 (48), 1952р.

Юстина СТЕФАНЧУК