Право на релігійну свободу було тим „гірчичним зерном”, з якого виріс увесь корпус прав людини. На цій позиції стояв, зокрема, блаженної пам’яті Іван Павло ІІ. Правдивість цих слів підтверджує, зокрема, і нинішня ситуація в Україні. Адже чимало прав людини, завойованих упродовж Оксамитової та Помаранчевої революцій, під дією владних суховіїв якось „зів’яло” й „засохло”, тоді як релігійну свободу, що лежить в глибинних пластах людської свідомості, ці вітри досягти не змогли.

Можна було б зважитись і на сильніший висновок. Релігійна свобода чи не найбільше увиразнює, а відтак і підтримує певний паритет сил між різними сегментами українського суспільства, що стабілізує усе суспільство. Адже, здавалося б, нинішні суспільні виразки мали б неминуче занапастити нашу державу – за всіма законами минулих епох ми як держава мали б зникнути. Нас, як завжди, „порятували б” від нас самих наші сусіди за гарячої підтримки якогось із наших суспільних сегментів. Однак те, що споконвіку було нашою бідою – ота багатопланова розколотість нашого національного єства, – раптом стало виявляти несподівані рятівні властивості. У кожнім разі, в цивілізації прав людини, у якій множинність форм перестала бути перешкодою для єдності, український фатум раптом почав перетворюватись на український шанс.   

Утім, чимало людей і сьогодні ставляться до релігійної свободи з виразною підозрою. Адже вона дає право на існування тим релігійним громадам, які, з точки зору стурбованих, вочевидь заскорузли в єресі. Отже, релігійна свобода легітимізує, а відтак і сприяє закріпленню віросповідної строкатості. Проте не все так трагічно, як часом комусь здається. І наш цивілізаційний шанс полягає у тому, що релігійна свобода, привчаючи різні релігійні громади жити в мирі й довірі одна до одної, водночас формує спільне поле співпраці та порозуміння, яке здатне перетворити строкату диференційованість у мозаїчну цілісність.

А все це стало можливим саме в епоху прав людини. То чи не стане колись День прав людини другим національним святом України?