ІІ Ватиканський Собор (1962-1965) у своїй Конституції Lumen gentium присвятив цілий розділ світським у Церкві. Всі охрещені беруть участь у «спільному священстві» – саме таке словосполучення вживає Собор замість «загальне священство». Собор також традиційно стверджує, що спільне священство кожний християнин має силою участі в священстві Христа.

Про загальне священство вірних писали богослови та церковні документи від самого початку. У ІІ ст. Юстин писав про «колективне священство» (Юстин, Діалог з Трифоном, 116), Іриней про «індивідуальне» (Іреней, Проти єресей, IV, 8, 13; V, 34, 3). Натомість Тертуліан писав про те, що священицькі функції можуть виконувати всі охрещені (Тертуліан, Настанови про чистоту, SC 319). Однак, при цьому належить пам’ятати, з одного боку, що це ще була епоха, в якій живою була дискусія про відношення Церкви до Ізраїля, а тому про культ Старого Завіту і про істинний культ Нового Завіту «в дусі і правді». А з другого боку, Тертуліан висловлював подібні погляди вже після переходу до секти монтаністів.

У IV ст. Августин твердив, що кожний охрещений є священиком, так як є членом Тіла Христа – єдиного і істинного священика. Однак, єпископи і священики являються священиками у властивому сенсі цього слова (Августин, Град Божий, ХХ, 10). Тобто Августин відрізняє службове священство від загального священства, яке полягає на щоденній жертві самого себе і свого життя Богу.

Пізніше, у ХІІІ ст., Тома Аквінський продовжує за Августином вчення про загальне священство, яке отримується через хрещення та миропомазання (STh III, q.63, a.3). Проте таке священство не має сакраментальної сили, як службове, яке є «духовною владою». Якщо на початку Середньовіччя Августин ще говорив, що це Церква служить Євхаристію, то вже під кінець Середньовіччя, у XV ст. було загальним переконанням, що Євхаристію безпосередньо служить священик, вірні натомість лише у духовному сенсі через участь у священстві Христа.

Реформатори у XVI ст. поставили особливий наголос на загальному священстві. Лютер у своїх творах (Лютер Мартін, Про вавилонське поневолення Церкви, 1520; До християнського дворянства німецької нації, 1520), говорячи про священство всіх вірних завдяки хрещенню та через віру, властиво повторював ті правди, які раніше в Церкві були предметом навчання, однак тепер він додав один істотний елемент: немає поділу на священство службове та загальне, тому що всі охрещені рівні. Лютер не скасував свячень (ordinatio), однак твердив, що свячення не є жодним Таїнством і не дають жодної духовної влади чи духовного стану.

Тобто, для Лютера, усі християни – говорячи мовою католиків, – це духовенство, або як казав Лютер – церковний стан. Таїнство Хрещення дає кожному християнину владу, щоб виконувати священицькі функції. Ця влада, однак, не означає авторитет, тому що, як пам’ятав Лютер, у Діяннях є мова про «старших», тому авторитет серед християн мають пресвітери, визначені християнською спільнотою, щоб виконувати функцію керівника спільноти.

Крім того, інтерпретуючи Перше Послання Апостола Петра, Лютер вважав, що «царське священство» дає змогу кожному охрещеному інтерпретувати вчення Церкви та Слово Боже. Все це зводилося до того, щоб відібрати від духовних ексклюзивне право навчати та інтерпретувати Біблію. З факту, що всі охрещені є священиками, випливало, що всі вони повинні свідчити світу про Христа, проголошувати Євангеліє, молитися за інших до Бога. Священство християнина зобов’язує його посвячувати своє життя жертовному служінню Богу та ближнім.

Лютер висловив ці погляди у своїх ранніх творах, і хоча ніколи не відкинув ідеї єдиного загального священство всіх вірних, у пізніших творах вже не так сильно акцентував цей факт, особливо, коли говорив про авторитет у Церкві, з чого випливало, що все таки не всі цілком рівні у християнській спільноті і існує хоч якась, але ієрархія. Послідовник Лютера, Меланхтон, у «Авсбургському сповідуванні віри» (1530) досить невиразно пише про загальне священство вірних. Між іншим, у XVI розділі «Сповідування» йде мова про ординацію пасторів і про те, що лише вони можуть служити Таїнства у Церкві, тобто Хрещення і Вечерю Господню.

У XVII-XVIII ст. у деяких лютеранських кругах велася дискусія про «духовне священство» вірних, яке все-таки якось відрізняється від «священства ординаційного». Взагалі, дискусії щодо відношення між авторитетом та службою у Церкві ведуться у лютеранській спільноті починаючи з ХІХ ст. по сьогоднішній день.

Якщо йдеться про Кальвіна, то він згадував у своїх творах про «загальне священство», але не настоював, подібно Лютеру, на його значимості у християнстві. У «Гельветському сповідуванні віри» є коротко мова про «священство всіх вірних», проте нема жодного розважання про це.

У наш час у протестантському вченні небагато говориться – на відміну від католицького – про «загальне священство». Скоріше вживається словосполучення «служіння мирян», котре, однак, не має вже свого вкорінення ані у Святому Письмі, ані в історії Церкви.

Католицька Церква після Реформації зайнялася захистом традиційного вчення про Таїнство Священства на Тридентському Соборі. Перш за все, було засуджене протестантське заперечення існування службового священства, а з другого боку – що всі християни в однаковій мірі – священики. А тому аргументи бралися зі Святого Письма, про те, що Таїнство Священства установив сам Христос, що воно є одним з семи Таїнств, що в Церкві існує ієрархія з волі Христа. Аргументом за існуванням ієрархії було також вчення Апостола Павла, який писав у Першому Посланні до Коринтян: «Чи ж усі апостоли? Чи ж усі пророки? Чи всі учителі? Чи ж усі чудотворці?» (1 Кор 12, 29). Собор мало згадує про загальне священство, однак «Катехизм», виданий після Собору, говорить про нього.

Відновлене розуміння Католицькою Церквою ролі світських на основі їх загального священства почалося у ХІХ ст., спочатку у Німеччині (Тюбінгенська школа), та в Англії (Ньюман), а в ХХ ст. про це з’явилися також папські документи. Наприклад, папа Пій ХІ в Енцикліці Miserentissimus Redemptor (1928) (ХВ 382-384) говорить про «вселенське священство», завдяки якому кожний вірний, будучи членом Тіла Христового, у своєму житті бере участь у жертві Ісуса Христа. Папа Пій ХІІ в Енцикліці Mediator Dei (1947) (ХВ 913-914) розважає про відношення між службовим священством (ієрархічним) та загальним (містичним).

ІІ Ватиканський Собор (1962-1965) у своїй Конституції Lumen gentium присвятив цілий розділ світським у Церкві. Всі охрещені беруть участь у «спільному священстві» – саме таке словосполучення вживає Собор замість «загальне священство». Собор також традиційно стверджує, що спільне священство кожний християнин має силою участі в священстві Христа. Однак істотним було те, які висновки робить з цього Собор. Роль світських у Церкві була обговорена і визнана важливою, як ніколи в попередніх документах, коли «загальне священство» стояло якби в тіні «службового священства» і було скоріше пасивним, ніж активним. Світські, говорить Собор, повинні брати «повну, свідому і активну участь у літургійних обрядах» (пор. ІІ Ватиканський Собор, Конституція Sacrosanctum Concilium, 14). Про спільне священство вірних також говориться у соборному декреті про апостольство мирян Apostolicam actuositatem, де особливо наголошується про тісну співпрацю з ієрархією, перш за все – з священиками в парафіях.

Катехизм Католицької Церкви традиційно говорить про «священство Христа» та «Церкву священицького люду», який ділиться на духовних і світських, та що у Церкві кожний з цих станів бере участь у священстві Христа згідно зі своїм покликанням. Священство службове власне покликане служити священству спільному (див. ККЦ, 1546-1547).